— Треба думати про те, що говорите, Грубер! — накинувся на Грубера Мак-Гарді, як тільки три нічні вартові опинилися біля виходу з печери. — Надміру висуваєте ріжки, — глядіть не обпечіться! Не радив би вам зраджувати нас своїм базіканням; з вами може статися те, що й з Дітріхсоном.

— Відколи це ми “викаємо”? — спалахнув Грубер.

— Пан Грубер почуває себе вже володарем Кварти і забуває друзів… А оте вічне очікування впливає мені на нерви. Вісім років корчити з себе розумненького хлопчика, який слухається матусі, — це понад силу навіть слонові, а він таки силу має!

— Не сваріться, друзі! Грубер вчинив по-дурному, і, сподіваюсь, цього більше не буде! — встряв до суперечки Краус. — Найголовніше, що мислячих створінь, які нам потрібні, виявлено. А ми вже з ними якось упораємось. І з нашими товаришочками також. Радійте з того, що тут не трапилось так, як на планеті Ікс, що тут ми не гуляємо кладовищем після атомної війни… Грубер має рацію тільки в одному: не можна даремно гаяти часу, треба діяти. Зброю маємо, тож рушаймо в місто як делегація нашої експедиції.

— Зараз?! Уночі?! — перебив його Грубер. — Хочеш дістати несподівано кулю в потилицю або бути розчавленим дванадцятиногим ящером? Мені такого б і на думку не спало.

— Герой! Ти базікав більше всіх, а тепер злякався? Похід у місто буде для нас вигідним з усіх точок зору. Побачимо наших загадкових сусідів раніше за інших, раніше з ними потоваришуємо і зможемо, таким чином, набути деякої переваги. Скажемо їм, — тобто, що я говорю, — натякнемо їм як-небудь, що ми до них ставимось добре, а інші прийшли їх пограбувати. Але ми, мовляв, цього не допустимо.

— Попутно можемо набрати трохи золота в золотій печері. Може, воно вплине на тубільців. Це все добре придумано. І однак я відклав би похід на завтра, коли розвидниться. Людина вдень почуває себе більш безпечно.

— Теж боягуз… Ти перший тягнув мене до “Братства сильної руки”, а тепер задкуєш. Чи можеш ти пояснити мені, як гадаєш зникнути з печери завтра на тривалий час, щоб ніхто не помітив?.. Я не боюсь і зволікати не люблю. Або ходімо туди зараз, або… або я пориваю з нашою троїстою спілкою!

— Ну, ну, заспокойся і не погрожуй. Ти добре знаєш, що потягне за собою порушення присяги! — погрозливо глянув на нього Мак-Гарді.

— Ви хотіли б заподіяти мені щось лихе? Та я раніш постріляю вас усіх! Спробуйте-но тільки доторкнутись до мене! — Краус відскочив на кілька кроків назад і направив на своїх спільників ствол автоматичної гвинтівки.

Мак-Гарді зблід. Примружив очі і спробував посміхнутись:

— Друже, опам’ятайся! Адже ми на одному судні…

— То не втікай з нього, як пацюк! — одрубав Краус, але гвинтівку все-таки опустив. — Грубер, ідеш? — запитав він суворо.

Грубер мовчки кивнув.

— Тоді й я піду також. Не думай, що боюсь…

— А ти також не думай, що я дурний. Рушайте обидва поперед мене. Не маю ніякого бажання дістати кулю в потилицю.

— А хто з нас вартуватиме? — спитав Грубер.

— Біжи попроси кого-небудь, та не забудь додати, що йдемо на нічну прогулянку! — глузливо посміхнувся Краус. — Ходімо! Хай тут повартує святий Петро. А наших товаришочків хай чорти візьмуть!

— Е, ні, ще рано, вони ще нам придадуться. Але будемо сподіватися, що з ними нічого не трапиться, адже вони не маленькі діти, — заспокоював себе Мак-Гарді, коли вони вже проходили вузькою просікою понад кам’яною стіною.

Вітер час од часу ворушив важке листя покручених дерев, немов для того, щоб нагнати ще більше страху на кандидатів у володарі планети.

Незабаром увійшли в підземний лабіринт. Подеколи зупинялись і прислухались. Але скрізь було тихо, лише десь у глибинах скелі неголосно дзюркотіла вода.

Краус весь час ішов позаду. Його ліхтарик малював на стінах підземного ходу карикатурно спотворені тіні зляканих змовників. Мак-Гарді раз у раз озирався і допитливо поглядав на Крауса. Але той здавався спокійним. Уста його іронічно посміхались, а очі поблискували зловісно.

— Зачекайте мене, я заскочу по золото, — порушив довгу мовчанку Мак-Гарді.

— Грубер, біжи з ним, а я почекаю вас тут, — уривчасто сказав Краус.

За хвилину вони повернулись з кількома чималими самородками. Позапихали їх до кишень і з важкою ношею пішли до виходу з печерного лабіринта.

Вийшовши з тунелю, вони видерлися на уламок скелі, де стояли увечері, і довго мовчки дивились на мерехтливе світло в долині.

Праворуч проти неба вирисовувався вулкан, а з лівого боку обрій заступали дикі скелі.

Звідси в долину спускався кам’яний схил. Кількомастами метрів нижче він губився в непроглядній пітьмі джунглів.

— Ми зробили дурницю, як завжди, коли робиш що-небудь поспіхом, — промовив Мак-Гарді. — Не взяли з собою ноктовізорів.[7]

— З нас цілком вистачить ліхтариків. Закрийте їх блакитними фільтрами, щоб квартяни не помітили нас ще здалеку. Через кілька хвилин зійде Проксіма, і можна буде їх знову загасити… Ну, рушаймо. До міста ще кілометрів чотири з гаком, а ми повинні повернутись до ранку.

Вони зійшли з уламка скелі і почали обережно спускатися схилом.

Краус спіткнувся і голосно вилаявся. Його компаньйони злякано озирнулись: повз них, підстрибуючи, прокотився камінь.

— Чи тобі повилазило? — напав на нього Мак-Гарді. — І, ради бога, прошу вас, не стріляйте даремно! Тільки в крайньому разі. Квартяни могли б у цьому вбачати напад. Самі знаєте, чим це може скінчитися.

Увійшли в праліс. Ліхтарики ввімкнули на повну силу і старанно освітлювали ними кожен закуток. Світло прожекторів незабаром збудило сплячу природу. Над головами мандрівників прошумів якийсь птах і одразу ж зник у заростях. Через мить він повернувся і почав кружляти над Грубером. Той злякано замахав руками, нагнувся і сховав голову в плечі, мов черепаха.

Краус підскочив, і прикладом гвинтівки збив птаха на землю. Мак-Гарді, опам’ятавшись, швидко наступив на нього ногою.

То була дивовижна істота з міцним циліндричним тілом і маленькими товстими крильцями, якими вона трохи нагадувала пінгвіна. Тіло кінчалось круглою головою з широко розверзнутою пащею.

— Це зовсім не птах, а літаючий ссавець! — міркував Краус. — А як ця потвора літає? Такі крильця навряд чи піднімуть її.

— Дивно… — крутив головою Мак-Гарді. — Можливу вона використовує принцип ракети?.. Але навіщо сушити собі цим голову, — ми ж не на біологічній екскурсії…

— Правильно, ходімо далі! — коротко сказав Краус. Подібних сюрпризів праліс ховав у собі чимало, але нарешті мандрівники благополучно пройшли хащі.

Повернули праворуч. На узліссі росла густа стеблиста трава, в якій увесь час заплутувались ноги. Довелося іти отак ще з кілометр, аж поки вийшли на голу рівнину, що кінчалась скелястим гребенем, — безперечно, вулканічного походження.

— Проксіма сходить, це дуже добре! — вигукнув Грубер, показуючи на сяйво над скелястим гребенем.

Подорожні зупинились, пригасили ліхтарики і чекали, доки з’явиться червоне світло.

Аж ось раптом Краус припав до землі. Мак-Гарді до болю стиснув руку Грубера, а Грубер затремтів усім тілом.

Усі з жахом дивилися на скелю.

Над нею в сяйві Проксіми чітко вимальовувався силует якоїсь людини. За формою голови й тіла можна було подумати, що це — мужчина невисокого зросту, немов одягнутий у довгополий фрак. Він стояв нерухомо і дивився кудись вдалину. На круглій голові в нього, здавалось, був капелюх, або він мав великі круглі вуха. Постать була надто далеко, щоб розглядіти її детальніше.

Збігали секунди, тяглись хвилини, а постать все ще не рухалась…

— Чи не статуя це часом? — прошепотів нарешті Краус.

Мак-Гарді затулив йому долонею рота, бо дивна постать трохи повернула голову.