— Одне слово, тут нема функціональної петлі з коригуючим зворотним зв’язком, як би це визначив доктор Снаут, — зауважив я. — І що ж із цього випливає?

— Тільки одне: якщо це вважати за експеримент, то це не експеримент, а… брак, у що, звісно, не можна повірите. Океан… точний. Про це свідчить хоча б двошарова конструкція створінь F. До певної межі вони поводяться так, як поводилися б реальні… справжні… — Він заплутався.

— Оригінали, — швидко підказав йому Снаут.

— Так, оригінали. Але коли ситуація стає надто складною для можливостей пересічного… е… оригіналу, в створіння F ніби «вимикається свідомість», і воно починає діяти інакше, не по-людському…

— Це правда, — потвердив я. — Але ми в такий спосіб тільки перелічуємо різновиди поведінки цих… цих витворів і більш нічого. А це марна річ.

— Я цього не певен, — запротестував Сарторіус.

І раптом я зрозумів, чим він так мене дратує: Сарторіус не розмовляв, а виголошував промову, точнісінько, як на засіданнях Інституту. Мабуть, інакше говорити він не вмів.

— Тут постає проблема індивідуальності. Океан повністю позбавлений цього поняття.

Так і має бути. Мені здається, шановні колеги, що цей… е… найделікатніший, найнеприємніший для нас бік експерименту цілком випадає з уваги Океану, бо лежить поза межами його розуміння.

— Ви вважаєте, що це нарочито?.. — запитав я.

Таке твердження трохи приголомшило мене, але, поміркувавши, я визнав, що відкидати його аж ніяк не можна.

— Так. Я не вірю ні в яку підступність, зловтіху чи бажання щонайбільше нам дошкулити… як це вважає колега Снаут.

— Я зовсім не приписую йому людських почуттів, — уперше взяв слово Снаут. — Однак, може, ти скажеш, як пояснити ці постійні повернення?

— Може, ввімкнено якийсь пристрій, що весь час повторює той самий цикл, як грамофонна платівка, — сказав я не без прихованого бажання дозолити Сарторіусові.

— Не відволікаймось, колеги, — гугнявим голосом закликав усіх доктор. — Це ще не все, що я хотів вам сказати. За нормальних умов я вважав би, що виступати навіть з коротким повідомленням про стан моїх робіт передчасно, та, враховуючи специфічну ситуацію, зроблю виняток. У мене склалося враження, повторюю, тільки враження, не більше, що припущення колеги Кельвіна цілком слушне. Я маю на увазі його гіпотезу про нейтринну структуру… Такі системи нам відомі тільки теоретично, й ми не знали, що їх можна стабілізувати. Тут з’являється певний шанс, бо знищення силового поля, яке надає системі стабільності…

Я ще трохи раніше помітив, що той темний предмет, який затуляв екран з боку Сарторіуса, відсовується: біля самісінького верху засвітилася щілина, в якій поволі ворушилося щось рожеве. І раптом темна заслона впала.

— Геть! Геть!!! — пролунав у трубці відчайдушний крик Сарторіуса.

На екрані, який раптом засвітився, промайнули, когось відштовхуючи, докторові руки в широких лабораторних нарукавниках, блиснув великий, золотистий, схожий на диск предмет, і все зникло, перш ніж я встиг зрозуміти, що цей золотистий диск — не що інше, як солом’яний бриль…

— Снаут! — покликав я, перевівши подих.

— Слухаю, Кельвін, — відповів мені стомлений кібернетиків голос.

У цю мить я відчув, що він мені симпатичний. І мене зовсім не обходило, хто в нього «гостює».

— Поки що досить з нас, га?

— Та, мабуть, — відповів я. — Послухай, якщо зможеш, то спустися вниз або до мене, гаразд? — квапливо додав я, поки він не встиг покласти трубку.

— Гаразд, — відповів він, — Тільки не знаю, коли зможу тебе відвідати.

На цьому наша проблемна дискусія закінчилася.

ПОТВОРИ

Серед ночі мене розбудило світло. Я підвівся на лікоть, затуляючи другою рукою очі. Гері, загорнувшись у простирадло, сиділа скулена у мене в ногах; волосся впало їй на обличчя, плечі стрясалися. Вона беззвучно плакала.

— Гері!

Вона скулилася ще дужче.

— Що з тобою?.. Гері…

Я сів, іще не зовсім прочумавшись від сну, поступово оговтуючись від кошмару, який щойно душив мене. Дівчина тремтіла. Я обняв її. Вона відштовхнула мене ліктем і сховала обличчя в долоні.

— Люба…

— Не називай мене такі

— Але ж, Гері, що сталося?

Я побачив її мокре, розпухле від плачу лице. Великі сльози котилися по щоках, мов у дитини, блищали в ямочці на підборідді, капали на простирадло.

— Ти мене не любиш.

— Що це ти вигадала?

— Я сама чула.

Я відчув, як у мене німіє обличчя.

— Що ти чула? Ти нічого не зрозуміла, я тільки…

— Ні. Ні. Ти казав, що це не я… щоб я забиралась геть. Я забралася б. Боже! Я забралася б, але не можу. Не знаю, що це зі мною. Я хотіла піти, але не можу. Я така… така нікчема!

— Маленька моя!!!

Я вхопив її, щосили притис до себе. Все руйнувалось. Я цілував їй руки, мокрі й солоні від сліз пальці, благав, заприсягався, просив пробачення, казав, що це був безглуздий, дурний сон. Гері потроху заспокоїлася, вже не плакала. Очі в неї стали великі, як у сомнамбули. Сльози висохли. Вона відвернулася.

— Ні, не кажи мені цього, не треба. Ти вже не такий, як був раніше…

— Я не такий! — ці слова вихопилися в мене, як стогін.

— Так. Я тобі не потрібна. Я весь час це відчувала. Тільки вдавала, що не помічаю. Думала, може, мені здається. Але ні, не здається. Ти поводишся… інакше. Не ставишся до мене серйозно. Це був сон, то правда, але снилась тобі я. Ти назвав мене на ім’я. Я була тобі гидка. Чому? Чому?

Я став перед нею навколішки, обняв її ноги.

— Маленька моя…

— Я не хочу, щоб ти так мене називав. Не хочу! Чуєш? Я зовсім не маленька. Я…

Вона зайшлася риданням, уткнувшись обличчям у постіль. Я встав. Від вентиляційних отворів з тихим шурхотом віяло холодне повітря. Мене почало морозити. Я накинув купальний халат, сів на ліжко й доторкнувся до її руки.

— Гері, послухай. Я тобі щось скажу. Скажу тобі правду…

Вона почала повільно підводитися на руках. Я бачив, як на шиї в неї б’ється під тонкою шкірою жилка. Обличчя моє знову заціпеніло, мене пронизав такий холод, немовби я раптом опинився на морозі. В голові було зовсім порожньо.

— Правду? — перепитала Гері. — Святе слово правди?

Я відповів не зразу, бо до горла мені підкотив гіркий клубок. Це була наша давнішня клятва. Коли ми її вимовляли, ніхто з нас не смів не те що збрехати, а навіть замовчати щось. Був час, коли ми мучили одне одного надмірною відвертістю, наївно вважаючи, що це нас урятує.

— Святе слово правди, — сказав я серйозно. — Гері…

Вона чекала.

— Ти також змінилася. Ми всі змінюємося. Але я не це хотів сказати. Справді, схоже… що з причини, яку ніхто з нас напевне не знає, ти не можеш мене покинути. Та це навіть на краще, бо я теж не можу тебе…

— Крісе!

Я взяв загорнену в простирадло Гері на руки. Мокрий від її сліз ріжок простирадла впав мені на плечі. Я ходив по кімнаті, колишучи Гері. Вона погладила моє обличчя.

— Ні. Ти не змінився. Це я, — шепнула вона мені на вухо. — Зі мною щось діється. Може, це?..

Вона дивилася на чорний порожній прямокутник висаджених дверей, уламки яких я виніс увечері на склад. «Треба буде навісити нові», — подумав я й посадив Гері на ліжко.

— Ти взагалі коли-небудь спиш? — запитав я, стоячи над нею з опущеними руками.

— Не знаю.

— Як то не знаєш? Подумай, люба.

— Це, мабуть, не справжній сон. Може, я хвора. Я просто лежу й думаю, і знаєш…

Вона затремтіла.

— Що? — запитав я пошепки, бо в мене раптом зірвався голос.

— Це якісь дуже дивні думки. Навіть не знаю, звідки вони беруться.

— Наприклад?

«Треба зберегти рівновагу, — подумав я, — хоч би що вона сказала», — і приготувався до слів Гері, як до дошкульного удару.