— Заради дружби зроби ласку, — сказав він. — Іще пива хочу. Але сходити до прилавка вже несила.

— Простіше простого! — відповів я. Підійшов до прилавка, щоб купити два пива. Коло прилавка товклося багато людей, і я там трохи затримався. А коли зі склянками пива в обох руках повернувся до столика в кутку, Ґотанди не застав. Зник також його капелюх. Не було й «Мазераті» на автостоянці. «От тобі й на!» — подумав я. І похитав головою. Та що поробиш? За Ґотандою і слід прохолонув.

«Мазераті» витягли з Токійської затоки в районі Сібаура пополудні наступного дня. Чогось такого я очікував, а тому не здивувався. Відтоді, як Ґотанда зник, я передчував, що так і станеться.

Хай там що, а одним трупом побільшало. Пацюк, Кікі, Мей, Дік Норт і тепер — Ґотанда. Разом п’ять. Залишається один. Я похитав головою. Невеселий розвиток подій. Чого чекати далі? Хто наступний помре? Я раптом згадав про Юмійосі. Ні, тільки не вона. Це було б надто жорстоко. Юмійосі не має ні померти, ні зникнути. А якщо не вона, то хто ж? Юкі? Я знову похитав головою. Їй тільки тринадцять. І її смерті не можна допустити. Я подумки склав список людей, які могли б умерти. І почувався при цьому мало не богом смерті, що підсвідомо вирішує, кому коли доведеться покинути цей світ.

Я відвідав відділення поліції на Акасака, зустрівся з Літератором і розповів йому, що вчора ввечері був разом із Ґотандою. Мені чомусь здалося, що краще йому про це сказати. Однак про те, що, може, Ґотанда вбив Кікі, я, звісно, не прохопився ні словом. Уже пізно про це говорити. Бо навіть трупа нема. Я розповів, що спілкувався з Ґотандою незадовго до його смерті, що він мав страшно втомлений вигляд і перебував у стані, близькому до неврозу. Що його замучили борги, нелюба робота й розлучення із дружиною.

Літератор запротоколював мої слова дуже швидко. Не так, як попереднього разу, без зайвих перепитувань. Я розписався на останній сторінці, й на цьому все скінчилося. Він відклав протокол і, граючись авторучкою між пальцями, глянув на мене.

— Навколо вас і справді часто люди вмирають, чи не так? — сказав він. — Якщо вести таке життя, то можна залишитися без друзів. Усі тебе зненавидять. А коли зненавидять, очі погаснуть і шкіра осунеться. Взагалі, нічого доброго… — І він глибоко зітхнув. — Так чи інакше, а це було самогубство. Ясно як день. І свідки є. Але ж яке це марнотратство! Хоч він і кінозірка, але навіщо «Мазераті» в море викидати? «Сівіка» або «Королли» було б для цього досить…

— Ніяких проблем, бо автомашина застрахована, — сказав я.

— Е ні, так не кажіть, у випадку самогубства страхування втрачає силу, — заперечив Літератор. — Із якого боку не дивись, якась дурниця… Я от думаю, як би купити велосипед для дітей. Їх у мене троє, а грошей обмаль. І кожне хоче мати свій…

Я мовчав.

— Гаразд, можете йти. А товариша вашого, звісно, жаль. Дякую, що самі прийшли розповісти…

Літератор провів мене до виходу.

— А справу про вбивство Мей іще не закрито. Розслідування триває. Колись і його закриємо, — сказав він наостанку.

Мене довго переслідувала думка, ніби це я вбив Ґотанду. І я ніяк не міг позбутися цього гнітючого настрою. Я пригадав усі подробиці нашої розмови в «Шейкіз». І подумав, що міг би був його врятувати, якби тоді розумніше відповідав на його запитання. І тепер ми вдвох валялися б на пляжі Маві й потягували б пиво.

«Та, видно, не судилося», — подумав я. Зрештою, Ґотанда сам заздалегідь уже все вирішив і тільки чекав слушної нагоди. Постійно думав, як викине «Мазераті» в море. Іншого виходу для себе не знаходив. Чекав, не спускаючи руки з клямки дверей. Подумки змальовував, як «Мазераті» опускаєтеся на дно. Як крізь щілини у вікнах проникає вода і вже нема чим дихати… Граючись можливістю такого самознищення, він сам ледве тримався цього світу. Але ж так не могло тривати вічно. Колись він мав відчинити двері. І це він знав. Просто чекав слушної нагоди, от і все…

Загибель Мей принесла смерть давніх снів і відчуття втрати. Зі смертю Діка Норта я з усім змирився. А от самогубство Ґотанди обернулося для мене відчаєм — безвихідним, як запаяний свинцевий саркофаг. Ніщо вже не могло врятувати Ґотанду від смерті. Він ніяк не міг угамувати своїх внутрішніх суперечностей. І його вроджена енергія підштовхнула його на край прірви. До самого краю свідомості, за яким простягається світ темряви.

Тижневики, телебачення та спортивні газети довго обсмоктували його смерть. Як жуки-носороги, вони зі смаком пережовували чергового трупа. Від самих їхніх заголовків нудило. Що вони писали, що базікали — я уявляв собі, нічого не слухаючи, нічого не бачачи. Мені хотілося всіх цих типів одного по одному задушити.

— Може, краще луснути по голові металевою битою? — запропонував Ґотанда. — Просто й швидко.

— Е ні, — заперечив я. — Швидка смерть для них — велика розкіш. Я їх повільно задушу.

Після того я плюхнувся на ліжко й заплющив очі.

— Ку-ку! — почувся з темряви голос Мей.

Лежачи на ліжку, я ненавидів світ. Щирою, нестямною споконвічною ненавистю. Світ переповнений огидними, безглуздими смертями. Я безсилий і щораз більше грузну в його болоті. Люди заходять до мене через вхід і виходять через вихід. І ті, що виходили, вдруге не повертались. Я глянув на свої долоні. До них також прилип запах смерті.

— Хоч як старайся — не відмиєш, — сказав Ґотанда.

Невже це ти, Чоловік-Вівця, таким способом підключаєшся до всього на світі? Невже я зв’язаний зі світом завдяки нескінченним смертям? Яка ще втрата мене чекає? Як ти сказав — можливо, я вже не буду щасливим. Нехай так. Мені байдуже. Та все-таки це надто жорстоко.

Я раптом згадав наукову книжку, прочитану в дитинстві. У ній був такий параграф: «Що сталося б зі світом, якби не було тертя?» І пояснювалося: «Якби не було тертя, то під дією відцентрової сили все, що є на поверхні Землі, полетіло б у космос». Щось подібне відчував і я.

— Ку-ку! — сказала Мей.

Через три дні після того, як Ґотанда викинув «Мазераті» в море, я зателефонував Юкі. Чесно кажучи, мені не хотілося ні з ким говорити. І тільки з Юкі я не міг не поговорити. Вона самотня і безпорадна. Вона — дитина. Крім мене, в неї не було нікого, здатного її захистити. Та найголовніше — вона жива. І я зобов’язаний зробити все, щоб вона й далі залишалася живою. Принаймні так я вважав.

Юкі не виявилося в Хаконе. Трубку взяла Аме й напівсонним голосом, наче її щойно розбудили, повідомила, що позавчора дочка повернулась у квартиру на Акасака. Довго Аме не говорила, що й мені було на руку. Я подзвонив у квартиру на Акасака. Юкі взяла трубку негайно — здавалося, ніби стояла поряд із телефонним апаратом.

— Ти вже не в Хаконе? Як тобі тут? — спитав я.

— Не знаю. Просто захотілося побути самій. Що не кажіть, мама — доросла людина, чи не так? Може обійтись і без мене. А я захотіла трохи подумати про себе. Що робити далі й таке інше. Вирішила, що пора серйозно над цим помізкувати.

— Можливо, — погодився я.

— А в газеті я прочитала… Що ваш друг загинув, правда?

— Ага. Винна проклята «Мазераті». Як ти й казала.

Юкі мовчала. Тиша, як вода, проникала в мої вуха. Я переклав трубку з правового на лівий бік.

— Ти не хочеш поїхати куди-небудь перекусити? — спитав я. — Може, знову набиваєш шлунок усіляким непотребом, га? З’їмо чого-небудь трохи смачнішого. Останніми днями я майже нічого не їв. Коли живу сам-один, апетит пропадає.

— О другій у мене ділова зустріч. Якщо до того часу, то я не проти.

Я зиркнув на годинник. Минула одинадцята.

— Гаразд! Я зараз приготуюсь і заїду до тебе. Буду через півгодини, — сказав я.

Я переодягнувся, випив помаранчевого соку з холодильника, запхав у кишеню гаманець і ключі від автомобіля. «Отже…» — подумав я. Однак мені здалося, ніби я щось забув. Так, справді. Забув поголитись. Я зайшов у ванну й старанно поголився. Дивлячись у дзеркало, подумав: «Чи я ще зійду за двадцятирічного?» Можливо, зійду. Та кого це хвилюватиме, маю я вигляд двадцятирічного чи не маю? Усім байдуже. Після того я ще раз почистив зуби.