— Візьміться за руки і зосередьтеся. — Тед повторив ті самі слова, що їх він сказав у шафі на станції «Край Грому», де на червоній куртці був мідний значок «КЕРІВНИК ТРАНСПОРТУВАННЯ», ще в ті часи, коли смерть Едді здавалася немислимою.

Джейк потягнувся, щоб узяти Дані Ростову за руку, але Дінкі, злегка всміхнувшись, похитав головою.

— Може, одного дня ви й потримаєтесь за руки, герою, але сьогодні твоє місце — у колі. Як і твого діна.

— Візьміть один одного за руки, — сказав Шимі. У його голосі забриніли владні нотки, яких Джейк раніше не чув. — Це допоможе.

Джейк посадив Юка за пазуху.

— Роланде, а ти зміг показати Шимі…

— Дивися. — Роланд узяв його за руки. Всі решта оточили їх тісним колом. — Дивися і побачиш, я думаю.

У темряві розкрилася смужка яскравого світла, і за нею Джейк більше не бачив Шимі й Теда. Секунду-дві вона лише тремтіла й темнішала, і Джейк подумав було, що вона неминуче зникне. Та раптом вона знову спалахнула і розкрилася ширше. До його вух долинув дуже слабкий звук (наче все, що чуєш, під водою): гуркіт машини чи вантажівки, що промчала в тому, іншому світі. І побачив будівлю з маленьким асфальтованим паркувальним майданчиком спереду, на якому стояли три машини і пікап.

«Денне світло!» — налякано подумав Джейк. Бо якщо в Наріжному світі час ніколи не плинув у зворотний бік, це означало, що він все-таки ковзнув уперед. Якщо в щілині світла було видно Наріжний світ, тоді там була субота, дев’ятнадцяте червня, року…

— Швидко! — закричав Тед з іншого боку сліпучої дірки в реальності. — Якщо ви йдете, то пора! Він от-от знепритомніє! Якщо ви йдете…

Роланд смикнув Джейка, потягнув його за собою вперед. Його кошіль теліпався за спиною.

— Стій! — хотів закричати Джейк. — Стій, я забув свої речі!

Але було вже запізно. Груди йому неначе стиснули чиїсь велетенські руки, і все повітря зі свистом вирвалося з легень. «Зміна тиску», — подумав він. Було відчуття, що він падає вгору, а потім він покотився тротуаром на паркувальному майданчику, а за ним котилася його тінь. Він мружився і десь у найглибшому закапелку свідомості думав про те, як давно вже його очі не бачили простого природного денного світла. Десь із тих часів, коли він зайшов до Печери дверей у пошуках Сюзанни.

Дуже тихий, до нього долинув голос (напевно, тієї дівчинки, що поцілувала його), і той голос гукнув: «Хай щастить!», а потім усе зникло. Край Грому, і Девар-Тої, і пітьма. Вони опинились в Америці, на паркувальному майданчику перед місцем, на яке привела їх пам’ять Роланда і сила Шимі, зміцнена іншими чотирма Руйначами. То був універсальний магазин Іст-Стоунгема, де на Роланда й Едді напали з засідки бандити Джека Андоліні. Якщо не сталося якоїсь непоправної помилки, той напад відбувся двадцять два роки тому. А зараз було дев’ятнадцяте червня 1999 року, і годинник у вітрині (довкруг циферблата було написано «ДЛЯ М’ЯСНИХ ЗАКУСОК „БОЗ ГЕД“ ЗАВЖДИ ЗНАЙДЕТЬСЯ ЧАС!») показував за дев’ятнадцять хвилин четверту після полудня, їхній час майже сплив.

Джейку Чемберзу ніколи не спадало на думку, що його руки вміють рухатися надприродно швидко. Вискакуючи з Девар-Тої в Америку, він побіжно відзначив, що сорочка, яка під вагою Юка напнулась у вагітному вигині, висмикнулася з джинсів. І з-за Джейкової пазухи випав пухнастик, якому в переходах між світами ніколи особливо не таланило (востаннє його мало не розчавило під колесами таксі). Будь-хто інший не зумів би зупинити це падіння (та й, швидше за все, Юк би не постраждав), але Джейк будь-ким не був. Ка настільки сильно його потребувало, що навіть знайшло спосіб обійти смерть, аби він став супутником Роланда. Його руки майнули в повітрі так блискавично, що на мить їх стало не видно. А коли з’явилися знову, одна тримала Юка за пухнасту шкірку на шиї, а друга підтримувала під короткошерстий зад. Джейк поставив свого друга на тротуар. Юк підвів на нього погляд і коротко гавкнув, неначе сказав дві речі одночасно: «дякую» і «ніколи так більше не роби».

— Ходімо, — поквапив Роланд. — Треба поспішати.

Джейк пішов за ним у магазин, а Юк звично потрюхикав за хазяїном назирці, біля лівої ноги. На дверях, прикріплена маленьким гумовим присоском, висіла табличка: «У НАС ВІДЧИНЕНО, ЗАХОДЬТЕ», — точнісінько така, як і в 1977-му. А у вітрині ліворуч від дверей висіло оголошення друкованими літерами:

«Вечеря почнеться десь за годину, — подумав Джейк. — Мабуть, уже столи накривають».

Але праворуч від дверей було причеплено скотчем більш шокуюче повідомлення.

Джейк згадав Гаррігена, вуличного проповідника на розі Другої авеню й Сорок шостої вулиці, і подумав, до якої з цих двох церков той міг би пристати. Розум кликав би його у Першу Конго, але серце…

— Швидше, Джейку, — повторив Роланд і відчинив двері. Тихо теленькнув дзвіночок. Ніздрі залоскотали приємні запахи, нагадавши Джейкові (як колись Едді) про крамницю Тука на головній вулиці Кальї: війнуло кавою і м’ятними цукерками, тютюном і салямі, оливковою олією, розсолом, цукром і спеціями та іншими приємними пахощами.

Джейк зайшов за Роландом у крамницю, думаючи про те, що не все забув у Алгул-Сьєнто. З собою в нього було щонайменше дві речі: пістолет-кулемет «койот» за поясом джинсів та сумка з Орізами через плече, яка висіла ліворуч, так, що півдюжини тарілок, які лежали всередині, були в межах досяжності для його правої руки.

За прилавком делікатесів стояв Вендел «Чіп» Макевой, зважував чималу кількість нарізаної індичатини з медом для місіс Тасенбаум, і до тієї миті, коли продзвенів дзвіночок на дверях, ще раз перевернувши Чіпове життя («Беркицьнутись черепахою», — казали старожили, коли чиясь машина з’їжджала в кювет), вони з нею обговорювали зростання кількості водних мотоциклів на озері Ківейдін… чи то пак місіс Тасенбаум його обговорювала.

Чіп вважав місіс Т. більш-менш типовою мешканкою літніх вілл: багата, як Крез (за багатим чоловіком, який виплив на хвилі доткомівського бізнесу), язиката, наче папуга, який нахлебтався віскі, і божевільна, як Говард Г’юз,[68] що підсів на морфій. Вона могла дозволити собі прогулянковий катер з каютою (і дві дюжини водних мотоциклів, щоб його тягли), але припливла в супермаркет аж на цей бік озера в старому пошарпаному човні з веслами і прив’язала його на тому самому місці, де прив’язував свого човна Джон Каллем, поки не настав Той День (з роками його історія ставала дедалі рафінованішою і відточенішою, плин часу шліфував її, як предмет меблів з тикового дерева, який часто полірують, і Чіп чимраз частіше підкреслював значущість тих подій, вимовляючи обидва слова з великої літери — Той День — не менш шанобливо, ніж преподобний Конвей, коли говорив про Господа Бога). Мадам Тасенбаум була балакуча, причеплива, непогана з лиця (нібито… так йому здавалося… якщо, звісно, не брати до уваги тонни макіяжу і лаку для волосся), набита грішми, як мішок, і республіканка. Зважаючи на обставини, Чіп Макевой відчував своє повне право потай натиснути великим пальцем на край вагів… цього фокусу він навчився у батька, котрий розповідав, що ти практично зобов’язаний дурити нетутешніх, якщо вони грошовиті, але в жодному разі не обманюй своїх, місцевих, навіть якщо вони такі багаті, як той письменник Кінг із Ловелла. А чому? Та тому, що піде поголос і покупців у тебе більше не буде, крім заїжджих, а спробуй проживи на таку виручку в лютому, коли обабіч траси 7 стоять снігові замети дев’ять футів заввишки. Але до лютого ще було далеко, а місіс Тасенбаум (дочка Авраамова, поза всіляким сумнівом) була не з цих країв. Ні, місіс Тасенбаум та її багатий-як-крез доткомівський чоловіченько рвонуть у Нью-Йорк, щойно побачать перший пожовклий листок. Саме тому Чіп, і оком не змигнувши, здійснив маніпуляцію великим пальцем, і шість доларів за нарізку індички перетворилися на сім доларів вісімдесят центів. Також йому не коштувало ані найменших зусиль погодитись, коли вона перескочила з теми на тему і стала патякати про те, який жахливий той Білл Клінтон, хоча сам Чіп двічі голосував за Баббу і проголосував би ще раз, якби Конституція дозволяла йому балотуватися на третій термін. Бабба був розумний, умів схилити арабів до того, що потрібно було йому, він не зовсім забув про робочий люд, і, чесне слово, дівки давали йому частіше, ніж туалетному сидінню.