— Подзвони мені, коли доберешся в Колорадо.

— Добре, мишко. Як там Нью-Йорк?

— Супер! — Ентузіазм у її голосі змусив мене почуватися значно старішим за п’ятдесят три роки.

Ми трохи побалакали про її нове життя у великому місті, потім я завів машину й повернув на шосе, яке вело назад до аеропорту. А проїхавши кілька миль, глянув у дзеркало й побачив на задньому сидінні помаранчевий супутник.

Я забув подарувати Чарлі гарбуз.

Упродовж наступних двох років я багато разів розмовляв з Брі, але побачив її знову тільки 19 червня 2011, у церкві на Лонг-Айленді, коли вона стала Бріанною Донлін-Г’юз. Дуже часто в цих телефонних розмовах ми зачіпали тему Чарлі Джейкобза та його тривожних зцілень (знайшлося ще з півдюжини людей, які потерпали від імовірних залишкових явищ), але минав час, і мало-помалу наші балачки стали більше зосереджуватися навколо її роботи й Джорджа Г’юза, з яким вона познайомилася на вечірці та невдовзі стала разом жити. Він був високооплачуваний корпоративний адвокат, афроамериканець, і йому нещодавно виповнилося тридцять. Я не сумнівався, що мати Брі задоволена в усіх аспектах… чи настільки, як може бути задоволена одинока мати єдиної дитини.

А тим часом сайт Пастора Денні закрили й потік балачок про нього в Інтернеті звузився до тонесенького струмка. Люди висловлювали припущення, що він або помер, або лежить десь у приватній лікарні під вигаданим ім’ям і страждає від Альцгеймера. До кінця 2010-го я накопав лише два факти достовірних із розвідданих, обидва цікаві, однак нічого красномовного. Ел Стемпер випустив CD з ґоспелом під назвою «Спасибі Тобі, Ісусе» (серед запрошених виконавців була й співачка — ідол Г’ю Єйтса, Мевіс Степлз), а «Застібки» знову здавали в оренду «відповідним особам чи організаціям».

Чарльз Деніел Джейкобз зник із радара.

Для вінчання Г’ю замовив чартерний «Гольфстрім» і запакував у нього всіх із ранчо «Вовча паща». Мукі Макдональд чарівно представив на весіллі шістдесяті: прийшов у сорочці з пейслі[138] з пишними рукавами, штанах-дудочках, замшевих черевиках «бітлз» і психоделічному шарфі. Мати нареченої мала приголомшливий вигляд у вінтажній сукні від Енн Лоу, яку їй вислали на замовлення, і коли наречені обмінювалися обітницями, зросила корсаж рясними слізьми. Наречений наче зійшов зі сторінок роману Нори Робертс: високий, темношкірий і гарний. Ми з ним по-дружньому перекинулися кількома словами на бенкеті, ще до того, як вечірка неминуче перейшла від розмов напідпитку до п’яних гоцалок. Я не відчув, щоб Брі розповідала йому, що то я був чортопхайкою з іржавими порогами, на якій вона вчилася водити, хоча не сумнівався, що рано чи пізно розкаже — вельми ймовірно, у ліжку після особливо класного сексу. Мене це цілком влаштовувало, бо коли настане момент неминучого чоловічого підкочування очей під лоба, мене там не буде.

Гурт із Недерленда повернувся в Колорадо «Американськими авіалініями», бо користування «Гольфстрімом» стало подарунком від Г’ю молодятам, на якому вони мали полетіти на Гаваї, у затишний куточок для медових місяців. Коли він повідомив про це, проголошуючи тост, Брі завищала, мов дев’ятирічна, підскочила й кинулася йому на шию. Я певен, що тієї миті її думки були дуже далеко від Чарльза Джейкобза (а втім, так і мало бути). Але я ні на секунду про нього не забував — він постійно маячив десь на задвірках свідомості.

Уже ближче до ночі я побачив, як Мукі щось шепоче на вухо лідеру гурту, дуже пристойного блюз-рокового ансамблю з сильним солістом і хорошим запасом старих хітів. Лідер кивнув і звернувся до мене з питанням, чи не хочу я пограти з ними на гітарі, одну-дві пісні. Спокуса була велика, однак мої добрі янголи взяли гору, і я чемно відмовився від пропозиції. Нехай бути застарим для рок-н-ролу й неможливо, але роки йдуть, навички губляться і зростають шанси пошитися в дурні на очах у публіки.

Пенсіонером я себе не вважав, проте перед живою аудиторією не грав більше року і брав участь лише в трьох-чотирьох записах, але то були катастрофічно невідкладні випадки. Та й то — на жодному з них я не проявив себе добре. Коли вже прослуховували один, я помітив гримасу барабанщика, наче він щось кисле надкусив. Побачив, що я на нього дивлюсь, і сказав, що бас сфальшивив. Але ми обидва добре знали, що це не так. Якщо для чоловіка за п’ятдесят дурість — бавитися в ліжку з жінкою, яка йому в доньки годиться, то не менша дурість для нього грати на «Страті»[139] програш до «Брудної води»[140]. Та все ж я дивився, як ці хлопці шкварять на сцені, з якимось болем у душі й чималою ностальгією.

Хтось узяв мене за руку, і, обернувшись, я побачив Джорджію Донлін.

— Джеймі, ти дуже сумуєш за цим усім?

— Не так сумую, як поважаю. Саме тому я зараз тут. Ці хлопці молодці.

— А ти вже ні?

Я мимоволі згадав той день, коли зайшов у кімнату до брата Кона й почув, як до мене пошепки промовляє його акустичний «Ґібсон». Каже, що я можу зіграти «Черрі, Черрі».

— Джеймі? — Вона клацнула в мене перед очима пальцями. — Вернися.

— Для того щоб розважитись, я годжуся, — відповів їй я. — Але ті дні, коли я стояв із гітарою перед публікою, вже в минулому.

Як згодом виявилося, я помилявся.

2012-го мені виповнилося п’ятдесят шість. Г’ю та його дівчина, з якою він зустрічався вже досить давно, витягли мене вечеряти в ресторан. Дорогою додому я згадав одну байку (ви, напевно, її чули) — про те, як зварити жабу. Кладеш жабу в холодну воду й починаєш потроху підігрівати. Якщо робити це поступово, жаба не виплигне, бо вона занадто дурна. Не знаю, правда чи ні, але, як на мене, це прекрасна метафора старіння.

Підлітком я дивився на тих, кому було за п’ятдесят, із жалем і тривогою: вони надто повільно ходили, надто повільно говорили, дивилися ТБ замість ходити на концерти та в кіно, їхнє уявлення про круту вечірку зводилося до того, щоб поїсти м’ясного рагу з сусідами і вкластися спати після вечірніх новин об одинадцятій. Проте, як і більшість п’ятдесяти-, шістдесяти-й сімдесятирічних з гаком людей, які перебувають у порівняно доброму здоров’ї, я вже не надавав цьому такого значення, коли настала моя черга. Тому що мозок не старіє, хоч його уявлення про світ можуть зачерствіти і з’являється схильність базікати про те, як було у старі добрі часи. (Принаймні цього я був позбавлений, бо більша частина моїх так званих добрих часів минула під знаменами повної й абсолютної наркотичної залежності.) Думаю, у багатьох людей оманлива маячня життя після п’ятдесяти відступає. Дні біжать швидше, більше все болить, і твоя хода вповільнюється. Але є й компенсація. Зі спокоєм приходить вдячність і (у моєму випадку) рішуча налаштованість весь той час, що мені ще відміряний, бути, наскільки це можливо, татком-добродійником. Це означало розливати суп раз на тиждень у притулку для безхатченків у Боулдері та працювати на трьох-чотирьох політичних кандидатів, які сповідували радикальну ідею, що не слід заливати асфальтом весь Колорадо.

Я все ще час від часу зустрічався з жінками. Усе ще грав у теніс двічі на тиждень і проїжджав на велосипеді щонайменше шість миль на день, завдяки чому мій живіт залишався пласким, а ендорфіни регулярно припливали. Звісно, коли я голився, то помічав, що навколо рота й очей з’явилося кілька додаткових зморщок, але в цілому мені здавалося, що вигляд у мене такий самий, як і завжди. Мила ілюзія похилих літ. І лише поїздка в Гарлоу влітку 2013-го розкрила мені очі: я просто ще одна жаба в казані. Хороша новина полягала в тому, що наразі температуру підняли тільки до середньої. А погана — найближчим часом цей процес ніхто зупиняти не збирається. Три істинні пори життя людини: молодість, зрілість і чого це я, курва, так скоро постарів?