У голові Шасти промайнуло: тут, на Півночі, живуть велети. Він чув колись про них. Шасту охопив жах, але він прикусив губу і більше не плакав.

Хлопець іще хвильку вслухався у темряву. Було тихо. Шаста уже подумав, що йому тільки здалося. Але тут до нього знову долинув цей звук. Та ні, це не мариво: Шаста відчув на руці чийсь гарячий подих.

Якби у нього зараз був добрий кінь… чи радше якби Шаста вмів дати собі з ним раду… він би вдарив у галоп і геть, геть звідси. Але хлопець не знав, як підігнати коня: жеребець неспішно плівся по дорозі, а хтось ховався тут, поруч, дихав у спину. Врешті Шаста не витримав:

— Хто ти? — спитав він пошепки.

— Той, хто довго чекав, аби поговорити з тобою, — пролунав глибокий величний голос.

— Ти… ти велетень? — знову спитав Шаста.

— Можеш називати мене й так, — відповів голос, — хоча я не схожий на створіння, які ви звете велетами.

— Я нікого не бачу, — мовив Шаста, роззирнувшись довкола. І злякався ще більше. — А ти… а ти часом не привид? Ох, прошу… благаю, не чіпай мене. Я не зробив тобі нічого поганого! Ох, ну чому, чому зі мною весь час щось трапляється?

У цю мить він знову відчув, як в обличчя йому війнув теплий подих.

— Ось, — промовив голос, — хіба духи дихають? Розкажи, що тебе непокоїть.

Це дещо заспокоїло Шасту і він розповів, що ніколи не знав своїх справжніх батька та матері, а старий рибалка поводився з ним суворо. Далі хлопець розказав про свою втечу, про те, як його наздоганяли леви і як йому вдалося переплисти затоку, про небезпеки, що чигали на нього та його супутників у Ташбані, про те, що довелося провести ніч на цвинтарищі, а поруч увесь час вили шакали. Потім вони подолали пустелю. А коли геть вибились зі сил від спеки та спраги, їх наздогнав лев і поранив Аравісу. І що він дуже голодний, бо кілька днів не мав і ріски в роті.

— Я б не сказав, що ти нещасний, — промовив голос.

— А що, гадаєш, велике щастя здибати у дорозі левів? — спитав Шаста.

— Там був лише один лев, — відповів голос.

— Що ти таке кажеш? Я розповідав, що тоді, уночі, їх було щонайменше два, а…

— Там був один лев, але дуже прудкий.

— Звідки ти знаєш?

— Це був я.

Шаста завмер із відкритим ротом, мов громом уражений, а голос вів далі:

— Я той лев. Я змусив вас з Аравісою об’єднатись. Я той кіт, який зігрівав тебе уночі серед гробниць. Я лев, який відганяв від тебе шакалів увесь час, поки ти спав. Я лев, який на останній милі нагнав коней, аби ти встиг попередити короля Люна. Ти не пам’ятаєш, але це я підштовхнув до берега човна, у якому лежало немовля, що знемагало від спраги. А рибалка, якому не спалося тієї ночі, забрав тебе до свого дому.

— Виходить, це ти поранив Аравісу?

— Так, я.

— Але навіщо?

— Дитино, — мовив голос, — я розповів тобі твою історію, а не її. Я нікому не розповідаю чужих історій.

— Хто ти? — запитав Шаста.

— Я той, хто є, — пролунав глибокий низький голос, аж земля задвигтіла.

І вдруге, голосно, ясно і весело:

— Я той, хто є.

І втретє, зовсім тихо, немовби прошелестіло листя:

— Я той, хто є.

Шаста більше не відчував страху, не боявся, що той, із ким він розмовляє, дикий звір, який хоче його зжерти, чи привид. Натомість хлопця охопило якесь нове почуття — острах і радість водночас.

Тим часом імла поволі розсіювалась. Світало. Захопившись розмовою, Шаста нічого не помічав навколо себе. Та ось заспівали пташки. День вступав у свої права. Лівобіч зайнялася золота заграва й освітила все довкруж.

Хлопець вирішив, що зійшло сонце, й обернувся у той бік, але… побачив велетенського лева, більшого за коня. Та кінь зовсім не боявся, або, може, іще нічого не помітив. Від лева ширилася уроча ясність. Хтозна чи кому у світі доводилося бачити щось, що збуджувало такий трепет і захоплення водночас.

На щастя, Шаста все своє життя прожив далеко на Півдні, у Калормені, і тому не чув розповідей про страшного нарнійського демона, який прибирає лев’ячої подоби. Так само хлопець не знав правди про Аслана, Великого Лева, сина Володаря з-за моря, Короля над усіма верховними королями в Нарнії. Уздрівши перед собою ясний лик Лева, хлопець зісковзнув зі сідла на землю. Він не міг промовити і слова, зрештою, йому не хотілося нічого говорити, бо не було жодної у тім потреби.

Король над королями нахилився до Шасти. Хлопця оповили дивовижні пахощі, що струменіли від ясної лев’ячої гриви. Лев торкнувся язиком його чола. Шаста звів погляд і їхні очі зустрілись. Золотисте сяйво, що плинуло від Лева, піднеслось догори і… розтануло. Шаста залишився сам на зеленому пагорбі, тримаючи за вуздечку коня. Угорі голубіло небо, а навколо щебетали птахи.

Розділ 12. Шаста в Нарнії

«Чи мені наснилося» — подумав Шаста. Але ні: просто перед собою у траві хлопець бачив глибокий відбиток великої лев’ячої лапи. У нього перехопило подих: що за могутній звір залишив такий глибочезний слід! Проте поки Шаста розглядав відбиток, відбулося щось дивовижне: у ямці заблискотіла вода. Ось вона закрила дно, добігла до країв, перехлюпнулась і — на очах у хлопця заплюскотів струмочок, пробіг по траві і полився вниз, у долину.

Шаста нахилився і пив, пив довгими спраглими ковтками, а тоді занурив лице, зачерпнув води у пригорщу і хлюпнув собі на голову. Холодна купіль повернула йому сили. Шаста звівся, струсив воду з вух, відкинув з чола мокре волосся і роззирнувся довкруж.

Настав ранок Шаста глянув правобіч — з-за лісу саме виглянуло сонце. Унизу зеленіла розлога долина. Подекуди росли дерева, а поміж ними, звиваючись вузенькою змійкою і поблискуючи на сонці, текла річечка. З иншого краю долини догори здіймалися скелясті пагорби. Хлопець намагався з’ясувати, де він зараз перебуває. Шаста озирнувся назад і побачив, що пагорб, на якому він стоїть, належить до великого гірського хребта.

— Зрозуміло, — промовив до себе хлопець. — Це гори між Верхоландією і Нарнією. Вчора я був на тому боці. А вночі пройшов через перевал. Яке щастя, що я не пропустив його у темряві!.. Та що я таке кажу! Нічого б зі мною не сталось, адже поруч ішов Він. І я в Нарнії!

Шаста повернувся, розсідлав коня і зняв з нього вузду.

— Але ж ти впертий, коню, — дорікнув він тварині.

Та кінь, не звернувши жодної уваги на слова Шасти, відійшов убік і взявся скубти траву. За час виправи у нього склалася не надто висока думка про хлопця як вершника.

— Ох, якби я міг їсти траву! — зітхнув Шаста. — До Анварду повертатись нема чого — він уже, мабуть, в облозі. Ліпше спуститись у долину і пошукати там якоїсь їжі.

Хлопець рушив додолу. Траву вкривала рясна роса і босі ноги Шасти швидко промерзли, та ось він дістався до узлісся. Хлопець помітив стежину, що вела в гущавину. Він зупинився, зважуючи, що робити далі. І в цю мить чийсь голос прогудів.

— Доброго ранку, сусіде.

Шаста рвучко озирнувся, прагнучи побачити того, хто це сказав. З-поміж дерев з’явилася якась фігурка — низенька, присадкувата, з темним вузьким писочком і — вкрита голками. Якщо це людина, то надто маленька, а якщо їжак, то дуже великий. Проте це таки був їжак.

Хроніки Нарнії: Кінь і хлопчик - _23.jpg

— Доброго ранку, — відповів Шаста. — Але я не сусід. Я, власне кажучи, чужинець у цих краях.

— Овва! — зацікавлено вимовив їжак.

— Я перейшов через гори… з Верхоландії, ось.

— А, з Верхоландії, — кивнув головою їжак — Неблизький світ. Ніколи там не бував.

— До вас уже, певно, донеслася вістка, що люті калорменці напали на Анвард? — поспитав Шаста.

— Що ти кажеш? — здивувався їжак — Подумай лишень: той Калормен десь на краю світу, геть за пісками, за пустелею. Це сотні або й тисячі миль звідси.

— Не так далеко, як ти думаєш, — відповів Шаста. Послухай, треба щось робити. Треба попередити Верховного короля!