Моя права рука зависла, мов натоптана піском панчоха. Плече нило, ніби молотком розбите.

— Гарольде, ти мене чуєш?!

Лівою рукою я підхопила посох. Навершя розгорілося, освітлюючи голі стіни з вибитою цеглою, темний камін, два мечі на підлозі, Гарольдове обличчя…

І тут трапилося найстрашніше з усього, що я коли-небудь бачила. Його волосся й борода, темні, з доріжками сивини, почали біліти в мене на очах. Від коренів розтікалася біла молочна хвиля; за кілька секунд Гарольд був цілком сивий.

— Гарольде…

— Усе гаразд, — промовив він тихо. — Все добре… Не бійся. Ти все зробила… Не бійся.

Він сів на підлогу. Очі в нього були замислені.

— Оберон, — сказав він, начебто куштуючи слово на смак. — Оберон… Якщо це було випробуванням — я його провалив.

— Гарольде…

— Друже, я пам’ятаю, як мене звуть… Я забув… як усі інші. Забув людину, що…

Він застромив пальці у своє нове біле волосся.

— Гарольде, ти сивий.

— Справді?

— Ти зовсім білий!

— Ну то й що? Ліно, поясни мені, літньому досвідченому магові… Як це могло статися? Зі мною?!

Мене трусило від ляку. І ще — від жалощів. Хотілося сісти з ним поруч і ревма ревти, але я згадала про Сарану й обложений чорний замок.

— Запитай, як це трапилося з Королівством, — сказала я пошепки. — Вставай!

Він помотав похиленою головою:

— Я не можу… Після цього… я не можу, Ліно.

— Слухай мене, — сказала я владно. — Поки Максиміліан тримає Сарану, ми повинні зробити так, щоб Оберон знову став реальністю. Вставай!

Гарольд подивився мені в очі знизу вгору.

Може, він і був не дуже розумним, як постійно твердив Максиміліан. Може, він виявився слабеньким правителем. Але мужності йому ніколи не бракувало — моєму другові Гарольду.

— Ходімо, — сказав він. І підвівся.

— Цього не може бути! — повторював принц Олександр. — Це божевілля якесь!

— Принце, де ваш батько?

— Він умер, коли я був маленьким… напевно.

— «Напевно»?! Ваш батько — король Оберон!

Олександр подивився на Ельвіру, начебто просив допомоги. Ельвіра мовчала; поява сивого Гарольда вразила її навіть більше, ніж решту, хоча всі — навіть канцлер — першої миті втратили мову.

— Ясно одне, — уривчасто сказав вусатий стражник. — Це чаклунство, добродії, лихе чаклунство! Дуже лихе!

— Що в тебе з рукою? — запитав Уйма, коли нарешті зміг відірвати погляд від Гарольда й обернутися до мене.

— Шила.

— Допомогти?

— Я сама. Я все-таки маг дороги.

Я перехопила посох лівицею, заплющила очі та заходилася «лагодити» навершям праву руку. Зап’ястя не було зламане, та сухожилля, здається, все-таки постраждало. Подумки уявляючи підручник анатомії, я з’єднувала розірване — як Зшивач, тільки не між світами, а всередині свого тіла, з кістяком, м’язами, які обплутали жили, зі шкірою, що вкривала руки.

Спадала пухлина. Полишав мене біль. Я чула хрипкуватий голос Гарольда — сиві пасма прилипли до його чола, але обличчя дивно помолодшало, й голос був упевнений і владний.

Невже для того, щоб повернути Оберона, мені доведеться «шити» кожного жителя Королівства?! На таке не вистачить цілого життя. У мене відпаде рука! Скільки ж усього потрібно згадали, щоб розвіялися чари?

Що робити з ім’ям Оберона, замкненим у трикутній монетці?

Я стисла пальці правої руки. Начебто слухалися. Спасибі Гарольду з його «Оживи» — інакше дідька лисого мені вдалося б хоч половину справи зробити!

— Зараз я знову вийду на виворіт. Буду шити кожного з вас. Якщо вдасться…

Ударив вітер. Скрикнула Ельвіра; у вузьке вікно ввірвався клубок блідого світла. Всі обличчя зробилися зеленими, як у потопельників; над нашими головами кружляв пташиний кістяк, огорнутий смарагдовим примарним оперенням.

Важкий пакунок ляпнув мені на голову.

— Ай!

Кістяний птах вилетів у вікно без жодного звуку.

— Що це? — прошепотіла Ельвіра. — Це…

Почулися швидкі кроки, грюкнули об стіну зовнішні двері; вбіг стражник, який чатував на стіні:

— Над скелями дим! Земля тремтить! Там…

Він затнувся, роззявив рота, коли вперше побачив сивого Гарольда.

Я підібрала пакунок, залишений птахом. Лезом Зшивача розрізала мотузку, розгорнула, зірвала конверт. Усередині був лист, написаний від руки незугарним, кострубатим, але дуже розбірливим почерком.

«Вони атакують. Ти мені терміново потрібна».

Без підпису.

Дощ ущух. Над східним краєм неба вертикально стояв сонячний промінь — єдиний, котрому вдалося прорватись крізь діряву небесну запону. Над західним густішав дим, закручувався величезними смерчами: там наче блукали чорні велетні на грубих ногах. Земля тремтіла, але не розмірно, як під кроками війська, що йшло в наступ, а судомно, мов під час землетрусу. Це тремтіння передавалося підмурівкові фортечної стіни, від каменя до каменя — дедалі вище, поки не досягало моїх підошов; я тремтіла, мов ця земля, але не тільки від страху.

Вогкий вітер бив в обличчя. Біла ганчірка, покинута на дорозі біженцями чи мародерами, тріпотіла й надувалася, неначе бажаючи полетіти звідси, забратися, поки не пізно. Над містом і передмістям не підіймалося жодного стовпчика диму.

— Я тільки погляну, що там. Просто так він не писав би.

— Зшивач слухається тільки тебе? — з надією запитав Гарольд.

— Ланс дав його мені. Виходить, я його господиня.

— Може, все-таки спершу… Нехай усі вони згадають — принц, канцлер, Безлік…

— Гарольде, якщо Чорний замок загине — край! Можна сушити весла, кінець Королівству!

Гарольд промовчав. Він знав закони тонкого світу краще за мене.

— До того ж, я не дуже впевнена, — пробурмотіла я тужно. — Ти маг, та й то… З тобою он як вийшло. А чи зможу я «прошити» їхню пам’ять…

— Полетиш?

Я кивнула. Гарольд сперся на зубець стіни й поглянув униз:

— Слухай-но. Згадай слова цього мерзенного алхіміка. «Можна закликати те, що перебуває всередині, в інший магічний спосіб».

— І що?

— Був колись воїн, який завоював півсвіту, а на старість у нього заніміли ноги. Він сів у своєму замку й почав розсилати загони. І вони билися з його ім’ям.

— Одним тільки ім’ям? Чи все-таки з мечами в руках?

— Якщо ім’я Оберона замкнено, — він не слухав, — і ми не знаємо, як його звільнити… Це останній шанс. Ми повинні змусити його битися. Ми будемо битися ім’ям короля.

— Як? Розмахувати монеткою і кричати…

— Ми в Королівстві, Ліно, — серйозно сказав Гарольд. — Цей світ створений ім’ям Оберона. Якби в нас знайшлося хоч скільки-небудь вправних воїнів, які б пам’ятали короля…

— Гарольде, пробач мені. Там, у скелях, щось діється. Мушу летіти негайно. Потім я повернуся, і ми з тобою закінчимо.

— Я з тобою.

— Що?!

Його біле волосся шарпав вітер. Він був схожий на примару, але не на боягуза.

— Дякую, — вичавила я. — Тільки… Там… Він піднімає трупи.

— Я знаю, чим займаються некроманти.

— Але він… послухай. У нього кістяки і…

— Я здогадуюсь.

— Не засуджуй його… хоча б зараз.

— Я спробую.

Він відстібнув плащ і кинув на каміння. Розпростав плечі, торкнувся руків’я меча при поясі, глибоко зітхнув:

— Летимо.

Я простягла йому залізний череп на іржавій шпильці.

— Приколи куди-небудь. Це знак. Щоб свої не підстрелили.

Хмари розходилися.

Гарольд летів дуже напружено, невпевнено, постійно силкувався знизитись. Він боявся висоти, хоч не виказував цього; тим часом під нами з’являлися вже дозорні загони Сарани.

— За хмари! — було важко перекричати вітер. — Вище, Гарольде! Нас пристрелять!

Зрештою я взяла його за руку. Колись Оберон літав зі мною отак, і я почувалася надзвуковим винищувачем; зараз, тримаючи за руку дорослого, сміливого, сивого чоловіка, я раптом зрозуміла, що страхую його. Підтримую. Як мене підтримував Оберон.