«А що, як поставити себе на його місце? — подумав Тенґо. — Якби я опинився в такому становищі, то, власне, що відчував би? Припустімо, я маю дружину, двоє малих дітей і живу звичайнісіньким домашнім життям. Однак відкриваю, що вона щотижня спить з іншим чоловіком, молодшим від неї на десять років. І такі їхні стосунки тривають понад рік. Що тоді я подумав би? Які почуття опанували б мою душу? Лютий гнів, глибокий відчай, безмежний сум, холодний сарказм, утрата відчуття реальності чи якась їхня суміш?»

Та хоч скільки Тенґо думав, не міг визначити, що відчував би. Завдяки такій гіпотезі в його голові виринув образ матері в білому бюстгальтері, яка дає ссати повні груди з великими твердими сосками молодому невідомому чоловікові. На її обличчі розпливається сласний усміх. Рот напіврозтулений, очі заплющені. її мокрі, ледь-ледь тремтливі губи викликають в уяві еротичні асоціації. Поряд з нею спить сам Тенґо. «Наче карма на мене звалилася, — подумав він. — Можливо, той загадковий молодий чоловік — це він сам, Тенґо, а жінка, яку він обіймає, — Кьоко Ясуда. Композиція картини така сама, лише персонажі помінялися. Якщо це так, то моє життя — це реалізація захованого в мені образу, лише його окреслення? І наскільки я винний у тому, що вона пропала?»

Після цього Тенґо вже не міг заснути. В його вухах довго лунав голос чоловіка на прізвище Ясуда. Його натяк тягарем ліг на душу, а його промовлені слова набули дивовижної реальності. Тенґо згадав про Кьоко Ясуду. Виразно уявив собі її обличчя і всі частини її тіла. Востаннє вони зустрічалися у п'ятницю, два тижні тому. Як завжди, вони довго віддавалися коханню. Однак після розмови з її чоловіком усе це здавалося дуже далеким минулим. Як окремий епізод історії.

На полиці лежало кілька довгогральних грамплатівок, які вона принесла з дому для прослуховування. Це були досить давні джазові записи. Луї Армстронґа, Біллі Холідея (також з участю Барні Біґарда) та Дюка Еллінґтона 40-х років двадцятого століття. Вона їх часто прослуховувала й берегла, як щось дорогоцінне. За чимало років їхні футляри зблякли, але самі платівки здавалися новісінькими. Тримаючи їх у руках, Тенґо відчував, як поволі в ньому зріє впевненість, що, можливо, він більше ніколи не побачиться зі своєю заміжньою подругою.

Звісно, якщо говорити щиро, то він не любив Кьоко Ясуду. Не мріяв жити разом з нею і не вважав, що розлука буде гіркою. Не відчував до неї сердечного трепету. Але звик до неї і, природно, ставився з прихильністю. Його тішило, що може регулярно, щотижня, приймати її в себе вдома й пригортатися до неї усім тілом. Для нього це було рідкістю. Такого дружнього ставлення до багатьох жінок він не відчував. З більшістю жінок, незалежно від того, мав з ними статеві стосунки чи ні, він почувався незручно. І для того, щоб тримати під контролем таку незручність, мусив обгородити свій внутрішній світ. Інакше кажучи, тримати під замком деякі кімнати свого серця. Однак коли познайомився з Кьоко Ясудою, така потреба начисто відпала. Здавалося, вона знала, що він хоче й чого не хоче. Тому зустріч з нею Тенґо вважав удачею.

Однак, видно, щось сталося й вона пропала. З якоїсь причини, в жодному вигляді,вона сюди не прийде. І, якщо вірити її чоловікові, Тенґо краще не знати цієї причини й наслідків, які вона принесла.

Коли, все ще не заснувши, Тенґо сидів на підлозі й слухав тиху музику з платівки Дюка Еллінґтона, знову пролунав телефонний дзвінок. Стрілки настінного годинника показували двадцять на одинадцяту. У таку пору міг дзвонити лише Комацу. Але цього разу дзвінок деренчав по-іншому. Не так квапливо й наполегливо. То, може, Ясуда згадав, що забув ще щось передати Тенґо? Брати слухавку не хотів, бо з досвіду знав, що ніколи в такий час йому не телефонували, щоб передати приємну звістку. Але, зваживши на своє теперішнє становище, він не мав іншого вибору, як підняти слухавку.

— Це Кавана-сан? — спитав чоловік. Не Комацу й не Ясуда. Голос, безперечно, належав Усікаві. Він говорив так, ніби його рот був повний води або якоїсь невідомої рідини. Його дивне обличчя, плеската овальна голова машинально сплили в пам'яті Тенґо. — Вибачте, що турбую вас о такій пізній порі. Я — Усікава. Мені дуже незручно, що недавно прийшов до вас непрошеним гостем і забрав багато часу. Та й сьогодні я мав би подзвонити раніше, але через невідкладну справу незчувся, як уже настала пізня година. А втім, я добре знаю, що ви рано лягаєте й рано встаєте. Це чудово! Бо зайве засиджування до пізнього вечора не приносить користі. Найкраще — це залазити під ковдру, як тільки стемніє, і прокидатися вранці разом із сонцем. Але інтуїція мені підказала, що цього вечора ви ще не спите. А тому — ще раз вибачте — я вирішив зателефонувати. Сподіваюсь, не завдав вам великого клопоту?

Тенґо не сподобалося те, що сказав Усікава. І те, що той знає номер його домашнього телефону. Ніяка це не інтуїція. Усікава знав, що Тенґо не може заснути, а тому подзвонив. Можливо, дізнався, що в його кімнаті горить світло. Невже за його квартирою хтось стежить? Тенґо уявив собі, як завзятий і здібний експерт за допомогою досконалого бінокля звідкись підглядає, що відбувається в його квартирі.

— Цього вечора я справді ще не сплю, — сказав Тенґо. — Інтуїція вас не підвела. Мабуть, тому, що я недавно випив забагато міцного зеленого чаю.

— Невже? Це погано. Бо безсонними ночами в голову людині лізе всяка нісенітниця. Ну то що, трохи поговоримо?

— Якщо розмова не спричинить ще більшого безсоння.

Усікаву прорвало дивним сміхом. На тому кінці телефонної лінії — десь у цьому світі — загойдалася його овальна голова.

— Ха-ха-ха! Кавана-сан, ви сказали забавну річ! Можливо, розмова не буде приємною, як колискова пісня, але не настільки серйозною, щоб спричинити безсоння. Будьте спокійні! Ідеться про те, скажете ви «так» чи «ні». Щодо тієї фінансової допомоги. Трьох мільйонів єн на рік. Хіба це не цікава розмова? Ну то як? Ви зважили всі факти? Бо найближчим часом нам треба дістати від вас остаточну відповідь.

— Я ще тоді чітко відмовився від фінансової допомоги. За пропозицію дякую, але поки що особливої потреби в ній не відчуваю. По змозі, хотів би жити так само, як і досі.

— Не хочете ні від кого залежати?

— Відверто кажучи, саме так.

— Звичайно, такий ваш намір можна назвати похвальним, — сказав Усікава й злегка відкашлявся. — Хочете жити самостійно й не мати зв'язку з жодною організацією. Я вас добре розумію. Але послухайте мене, старого. У нашому світі будь-коли може щось статися. А тому обов'язково треба якось застрахуватися. Незручно, коли нема на що обіпертися або заховатися за чимось від вітру. Пробачте за відвертість, але зараз ви не маєте під собою твердої опори. Ніхто навколо не прикриває вас ззаду. У скрутну хвилину, коли становище погіршиться, поряд з вами ніхто не залишиться. Усі покинуть вас і накивають п'ятами, хіба ні? Як кажуть, запас біди не чинить і їсти не просить. Тож чи не варто вам про всяк випадок якось застрахуватися? Річ не лише в грошах. Вони передусім своєрідний знак.

— І це мені важко зрозуміти, — сказав Тенґо. Неприємне відчуття, якого він зазнав під час першої зустрічі з Усікавою, поволі воскресало.

— Так то воно так, ви ще молодий і здоровий, а тому, можливо, багато чого з цього не розумієте. Скажімо, ось такого. Коли ви досягаєте певного віку, то ваше життя стає лише безперервним процесом різних утрат. Дорогі для вас речі, одна за одною, як зубчики гребінця, вислизають з ваших рук. А натомість залишаються лише якісь підробки. Фізичні здібності, надії, мрії та ідеали, впевненість і розуміння або люди, яких ви любите, одні за одними покидають вас. Прощаються і йдуть або одного дня без попередження зникають. А коли пропадають, ви вже не спроможні повернути їх назад. І знайти їм заміну. Це досить прикро. Іноді так боляче, ніби вас ріжуть ножем. Кавана-сан, вам незабаром сповниться тридцять. Після того ваше життя вступить у період сутінків. Одним словом, ви старітимете. І тоді, напевне, почнете розуміти, що таке гостре відчуття втрати.Хіба ні?