У стінній шафі спальні лежали простирадла, ковдра, укривало й подушка. Уся постіль нова, щойно вироблена. Звісно, все біле-білісіньке. Без жодних прикрас. Привабливість та індивідуальність були зайвими.

У вітальні стояв телевізор, відеомагнітофон і невелика стереосистема. Були також касетний магнітофон і програвач для грамплатівок. На протилежному боці од вікна, під стіною, стояв дерев'яний сервант заввишки до пояса, в якому за дверцятами містилося рядком книжок двадцять. Видно, хтось потурбувався, щоб, переховуючись тут, Аомаме не нудьгувала. Добирав книжки ретельно. Усі нові, з твердими обкладинками й неторкнутими сторінками. З першого погляду по заголовках було зрозуміло, що це нові видання, які останнім часом набули популярності. Мабуть, їх вибрано на прилавку великої книгарні, але, видно, з добрим смаком. З дотриманням високих критеріїв. Одна половина книжок належала до художньої літератури, а друга — до біографічного жанру. Серед них Аомаме помітила й «Повітряну личинку».

Злегка кивнувши, Аомаме взяла цю книжку й сіла на диван у вітальні. На диван падало м'яке сонячне проміння. Книжка була не грубою, а легкою, з великим шрифтом. Вона поглянула на обкладинку — на ній надрукували ім'я авторки — Фукаері. Поклавши книжку на долоню, Аомаме оцінила вагу, прочитала текст на рекламній стрічці. І понюхала книжку. Пахло запахом нового видання. Прізвище Тенґо на ній не значилося, але його присутність відчувалася. Надрукований текст пройшов через нього. Заспокоївшись, вона розгорнула першу сторінку.

Перед нею була чайна чашка й пістолет фірми «Heckler & Koch».

— Можливо, вона перебуває зовсім близько, — прикусивши нижню губу й серйозно подумавши, сказала Фукаері.

Сплівши пальці рук на столі, Тенґо дивився їй прямо в очі.

— Близько? Тобто в Коендзі?

— Туди можна дійти пішки.

«Звідки ти це знаєш?» — хотів спитати він. Але якби й спитав, усе одно, мабуть, не дістав би відповіді. Так йому здавалося. Хотів почути конкретну відповідь — «так» чи «ні».

— Інакше кажучи, якщо десь тут пошукати, то можна з нею зустрітися? — спитав Тенґо.

Фукаері хитнула головою.

— Просто гуляючи, не можна зустріти.

— Ти хочеш сказати, що до неї можна дійти пішки, але, гуляючи, не вдасться знайти?

— Бо вона переховується.

— Переховується?

— Як поранена кішка.

Тенґо уявив собі, начебто Аомаме, зіщулившись, сховалася десь під запліснявілою верандою.

— Чому вона від когось ховається? — спитав він. Ясна річ, відповіді не отримав.

— Якщо вона ховається, то це означає, що вона перебуває в якомусь критичному становищі? — запитав Тенґо.

— У критичному становищі, — повторила Фукаері слова Тенґо. І скривилася, немов дитина, якій піднесли до рота гіркі ліки. Мабуть, їй не сподобалося, як прозвучали ці слова.

— Наприклад, хтось її переслідує, — припустив Тенґо.

Фукаері злегка схилила набік голову. Мовляв, не знаю.

— Але назавжди вона там не залишиться.

— Має обмежений час?

— Обмежений.

— Вона десь сховалася, немов поранена кішка, а тому надворі не прогулюється?

— Не робить цього, — чітко відповіла вродлива дівчина.

— Отже, я маю шукати її в особливому місці? Фукаері кивнула.

— В якому особливому місці? — спитав Тенґо. Безперечно, відповіді не було.

— У вас є що згадати про неї? — після невеликої паузи спитала Фукаері. — Це може стати вам у пригоді.

— Стати у пригоді? — перепитав він. — Ти хочеш сказати, що я, може, дістану якийсь натяк, якщо про неї щось згадаю?

Вона мовчки легенько здвигнула плечима. В цьому відчувалося щось схоже на підтвердження.

— Дякую, — сказав Тенґо.

Фукаері кивнула, немов задоволена кішка.

Тенґо приготував у кухні вечерю. Фукаері жваво вибирала на полиці грамплатівки. Він мав їх небагато, але вибір забрав багато часу. Після довгих роздумів вона вийняла «Старий альбом» гурту «Rolling Stones», поклала на програвач й опустила голку звукознімача. Цю платівку Тенґо позичив у когось, коли вчився у середній школі вищого ступеня, і чомусь не віддав. Досить давно він її не слухав.

Слухаючи «Mothers Little Helper» і «Lady Jane», з шинки, грибів і неполірованого рису приготував плов, а з місо, тофу й морської капусти — суп. Зварив цвітної капусти й полив її соусом кері. З квасолі й ріпчастої цибулі зробив салат. Тенґо готував їжу без жодних труднощів. Мав звичку думати за такою роботою. Про буденні проблеми, математичні задачі, оповідання або метафізичні твердження. Коли в кухні працював руками, то міг думати логічніше, ніж коли нічого не робив. Та хоч скільки думав, не зумів догадатися, де це «особливе місце», на яке натякала Фукаері. Намагаючись навести лад у безладі, він переконувався у марності своїх спроб. Кількість місць, куди він міг добратися, була обмеженою.

Вечеряли вони за столом одне навпроти одного. Розмова не клеїлася. Як подружжя, що втомилося одне від одного, вони мовчки підносили їжу до рота й думали щось своє. А може, й нічого не думали. Особливо важко було розпізнати, думає чи не думає Фукаері. Після їди Тенґо пив каву, а Фукаері смакувала пудингом, який вийняла з холодильника. Хоч би що вона їла, вираз її обличчя не змінювався. Здавалося, вона думає тільки про жування.

Тенґо сів за робочий стіл і, як радила Фукаері, спробував згадати щось про Аомаме.

У вас є що згадати про неї? Це може стати вам у пригоді.

Однак Тенґо не міг зосередитися на такій роботі. На програвачі крутився інший альбом гурту «Rolling Stones» з піснею «Little Red Rooster», записаною в той час, коли Мік Джаґґер до безтями захопився чиказьким блюзом. Непогана музика. Але якщо глибоко поміркувати, то не для людини, яка всерйоз намагається докопатися до чогось у своїй пам'яті. У гурту «Rolling Stones» майже немає такої щедрості. І він подумав, що десь у тихому місці йому треба побути наодинці.

— Я вийду трохи надвір, — сказав Тенґо.

Поглядаючи на футляр зпід альбому гурту «Rolling Stones», який тримала у руках, Фукаері начебто байдуже кивнула.

— Хоч би хто прийшов, нікому не відчиняй, — застеріг він.

Якийсь час Тенґо в темно-синій тенісці з довгими рукавами, акуратно випрасуваних штанах з цупкої бавовняної тканини кольору хакі і туфлях на гумовій підошві йшов до станції, але недалеко від неї звернув у пивничку «Муґіатама» й замовив бочкового пива. В цьому невеличкому закладі, що вміщав заледве двадцять чоловік, можна було випити й перекусити. Він і раніше кілька разів сюди заходив. Пізнього вечора там завжди галасувала молодь, а от від сьомої до восьмої відвідувачів було порівняно мало й панувала приємна тиша. Пивничка годилася для того, щоб, сівши за стіл у кутку й сьорбаючи пиво, читати книжку. На стільці було зручно й приємно сидіти. Звідки взялася така назва [19]й що вона означає, Тенґо не здогадувався. Можна було спитати в офіціанта, але вести балачки про се про те з невідомим відвідувачем не входило в його обов'язки. Зрештою, якщо походження назви залишиться невідомим, шкоди від цього не буде. Так чи інакше, пивничка з такою назвою справляла приємне враження.

На щастя, в ній не лунала музика. Сівши за столик біля вікна, Тенґо пив пиво фірми «Carlsberg», гриз різноманітні горіхи з полумисочка й згадував про Аомаме. Спогади про неї повертали його знову до того часу, коли він був десятирічним підлітком. Відтворювали один поворотний пункт в його житті. В десятирічному віці Аомаме потиснула йому руку, а після того він відмовився ходити вслід за батьком, який збирав абонентну плату для «NHK». А згодом він на власному досвіді дізнався, що таке ерекція і полюція. В житті Тенґо це був один поворотний пункт, який, напевне, настав би, навіть якби Аомаме не потиснула йому руку. Раніше чи пізніше. Однак Аомаме спонукала його до такої зміни. Наче штовхала у спину.