От на цьому озері й кишіло різне водяне птаство.

Коли я знову потрапив на палубу «Тегетгофа», то, припавши до неї, цілував її, немов знайшов свій рідний край. Я обіймав щогли, труби, немов рідних братів.

Крім птахів, на нашому кораблі не було жодної живої істоти. Ведмедів або прогнав, або знищив вибух газів. Тільки птахи залишилися й розквартирувалися на кораблі. Птахи півночі такі добрі й сумирні, що їх можна ловити руками. Вони знайшли захисток на цій великій споруді й гніздилися між вітрилами. В чохлах я знайшов гусячі яйця і набрав їх повні кошики.

Моїй Нагамі, певно, тут дуже сподобається. Для неї я приготував каюту капітана.

Оглянувши корабель, я відшукав теплий одяг. Він дуже потрібен тим, кого я залишив у катакомбах. Для Нагами я подбав і про інше вбрання. Правда, на «Тегетгофі» жіночих костюмів не було, але навіщо тепер потрібні на кораблі всіляких кольорів прапори? Моряки возять за собою прапори різних країн, щоб при зустрічі вітати іноземні кораблі. Тепер ці прапори знадобляться моїй дружині. З спільного прапора австро-угорської монархії я пошию гарну спідницю — такої і в паризьких ательє не придумають. Туніку зроблю з іспанського прапора — на цьому прапорі п'ятнадцять кольорів, малий орел і великий орел, гриф, леви, що лежать, і стоять, смуги, стяжки, квадратики, лілії, кулі та зорі — кращого взірця для плаття не може бажати і найвибагливіша жінка; з британського прапора вийде чудова кацавейка, а датський прапор — готовий башлик. Заприсягаюсь, що коштовнішого вбрання ніхто в світі ще не мав. Ой, як зрадіє всьому цьому моя маленька жіночка!

Не встиг я знову вирушити в дорогу, щоб привести сюди свою дружину, як на кораблі хтось почав промовляти до мене.

А хто ж би тут міг розмовляти?

Сам «Тегетгоф»! Корабель. Та його мова дуже дивна!

Гучний тріск уздовж корабельних балок, дзвін між залізними обручами, скрегіт по залізу корабельного дна, плачі й рипіння в шпунтах. Такою мовою говорив до мене корабель.

А що ж я зрозумів з його мови? Те, що цей корабель, і всіх, хто оселився на ньому, чекає лиха доля. Крижані затори, що підняли корабель, підмило знизу водою. Доля «Тегетгофа» така: крижаний затор розсиплеться, корабель звалиться в безодню, і його привалять навколишні льодові скелі.

Цьому негайно треба якось запобігти!

Я склав план.

Корма «Тегетгофа» піднялася тепер високо, а ніс вклинився в талу кригу.

Коли б я міг відокремити той крижаний затор, до якого корабель вклинився носом, то «Тегетгоф» своєю вагою сповз би з танучої льодяної гори. Можливо, він застряв би між крижинами в глибині, й тоді льодові скелі посунулися б за ним і, певно, поховали б його навіки. Та може трапитися й таке, що корабель прокладе собі шлях до тієї льодової башти, що утворює побережжя згаданої мною затоки. Тут на корабель ще чекає одне найнебезпечніше випробування. «Тегетгоф» має сковзнути по високій, десятиметровій льодовій стіні. Можливо, він розіб'ється, та коли сповзе непошкодженим, у вільній затоці не загрожує йому вже жодна небезпека.

Я вирішив, що варто піти на такий риск.

Пристосування я мав. На кораблі були торпеди. Я знав, як ними користуватися — порозкладав їх у щілини між крижинами, а потім електричною іскрою в одну мить привів їх у дію.

У першу хвилину після вибуху «Тегетгоф» страшенно труснуло, а шум і рипіння змішалися з тріском крижин. Корабель поповз униз. А коли він уже рушив, зупинити його неможливо. Гострий кіль «Тегетгофа» зі скреготом прорізав собі шлях між крижинами, й з наростаючою швидкістю важкий корабель мчав з вершка затору на крижане побережжя затоки. Відпала потреба вдаватися до нової торпеди, щоб подолати цю останню перепону.

Під час цього польоту перелякана Бебі кудись заховалася. Але я в ці критичні хвилини мусив твердо стояти на ногах. Я кинувся до штурвального колеса й прив'язав себе до лави. Якщо корабель не розіб'ється, а стрибне з льодової стіни до затоки носом уперед, то він, певно, зануриться аж до дна. Це ще не велика біда. Амбразури, ілюмінатори й люки зачинені, отже, ми не потонемо. Якщо й затече трохи води, то викачаємо її корабельними насосами. Але може трапитись і таке, що після розгону «Тегетгоф» попливе в такому напрямі, який відведе його далеко і від затоки і від суші. Щастя, що я залишився на кораблі. Бо коли б він утік від мене, то я не зміг би дістатися до нього у відкрите море. А якщо я переживу цю катастрофу, якщо не потрощу собі кісток, не потону у воді, то маю пильнувати! Як тільки «Тегетгоф» почне вільно плисти в затоці, я мушу відразу ж узятися за штурвальне колесо, щоб скерувати корабель на захід.

Раптом страшенної сили поштовх струсонув корабель, і цілі льодові вежі впали на «Тегетгоф» з обох боків. Миттю на палубі завирували хвилі. Я бачив, як по обидва боки здіймалися величезні прозорі зеленаві гори води, що зливалися наді мною в суцільне склепіння. «Тегетгоф» занурився у воду.

Що наказує перший інстинкт людині, яка пішла під воду? Визволити руки й ноги і плисти! Але ж мої ноги прив'язані до корабля, і я не можу плисти, та ще й мушу під водою керувати кораблем.

Я не випускав з рук штурвального колеса і лічив секунди. Налічив близько ста двадцяти секунд. Довше у воді не витримає і найкращий плавець. Я почав задихатися. Настав час визволити ноги й рятуватися. Та я не тікатиму! Краще загину, а «Тегетгофа» не залишу. Наша доля спільна. Виживемо чи загинемо, але бути нам разом!

Уже втрачаючи свідомість, я відчув, що водяна стеля надо мною почала яснішати, а через дві хвилини я побачив небо, але вже не синє, а червоне. «Тегетгоф» швидко плив у тумані на схід. Треба було його повернути назад. Дороговказом мені була заграва, що пробивалася крізь туман. Треба якнайкраще використати час, поки корабель від великого поштовху плив сам. Кожної хвилини його швидкість уповільнювалася, а коли «Тегетгоф» доплив до берегів нової затоки, то занурився носом у намул. Я для перестороги спустив ще й малий якір, щоб захистити корабель від всіляких несподіванок. Якщо ця суша справді стала плавучою, то вона понесе з собою й корабель. А коли гаряче вугілля й нафта розтоплять крижини під нею і суша почне тонути, ми на «Тегетгофі» врятуємося.

Корабель не зазнав великих пошкоджені» лише на носі подекуди стерлася оздоба.

Я покликав Бебі, яка й досі не залишала своєї схованки. Вона дуже тішилася з того, що «Тегетгоф» визволився, і з радості навіть викупалася в крижаній воді нової затоки.

Тепер передусім треба було доставити теплий одяг моїм людям у катакомбах.

Оскільки палуба корабля стояла врівень з берегом, то я перекинув місток, і переправив через нього сани, які, звичайно, мала тягти до катакомб Бебі. Катакомби тепер були недалеко, бо корабель приплив до протилежного берега затоки. Отже, в дорозі нам не зустрічатимуться озера, через які було б нелегко переправитися з саньми.

Ламека й Нагаму я знайшов на тому ж місці, де й залишив.

Я прибув вчасно, бо встиг перешкодити старому заподіяти нам усім страшне лихо. Ламек хотів принести своєму богові жертву й запалити пшеничне зерно в келеху. Багато зусиль доклав я, поки відмовив його від цього вчинку, пояснивши, що дим з цієї катакомби все одно не зможе вийти, а жертва приймається тільки тоді, коли дим від неї піднімається прямо в небо.

Ламек заспокоївся і зовсім забув про жертву, коли Я подарував йому теплу ведмежу шубу. Старий зрадів шубі й нізащо не хотів зняти її з себе.

Ще більше зраділа Нагама, коли побачила чудові прапори. Жінки — справжні митці в такій справі. У моєї Нагами був добрий смак. З-поміж тканин вона вибрала собі простий, зоряний американський прапор. Вбрання з нього було їй до лиця. А коли я накинув на її плечі шубу з голубої лисиці, то вона стала схожа на богиню з картин Ван-Дейка чи Рубенса.