20 000 років під кригою - i_047.png

Старий Ламек не пам'ятав окремих долин, та все ж пригадав і показав мені стежку через гірські хребти, якою можна було дістатися до підніжжя вулкана.

Вирішив я по тій стежці наблизитися до кратера вулкана. Попрощався з своїми близькими, зібрав у клунок необхідне знаряддя й харчі, взяв з собою Бебі й вирушив шляхом, що показав старий.

Дорога була хоч і важка, та все ж цілком прохідна. Вона вела через скелі та прірви, і я щогодини відпочивав.

Після восьмигодинних мандрів з поміччю Бебі я наблизився до вулкана.

Вулкан був останнім відрогом гірського хребта, а перед ним, наче котел, лежала долина, дно якої було залите озером. Це не смарагдове дзеркало, не весела водяна гладінь, в якій відбивається синє небо, — озеро від сяйва на небі червоне, наче кров.

Коли я почав спускатися до озера, то відчув, як поступово температура повітря підвищується — ця долина та озеро підігрівалися знизу.

Грязюка, яку я місив, зійшовши в долину, була теплою.

Долина ще не пробудилася, ще спала. В ній не було ні тварин, ні рослин. Нелегко було й мені зносити цю спеку, не те що Бебі, яка тим більше не звикла до неї. Бебі мерщій побігла викупатися в озері. Та ледь плигнула у воду, як хутко й вискочила звідти. Озеро було гарячим.

З озера, на мій превеликий подив, замість уже раз пофарбованої в синій колір ведмедиці, випливла червона. Та цю червону фарбу Бебі миттю струснула з себе.

Я спустився до озера і зачерпнув пляшечкою води. Вода мала колір кіноварі. За допомогою лупи я дізнався, в чому полягає причина такого забарвлення. В склянці кишіли найпростіші істоти — інфузорії. Всі ці істоти воюють між собою, гризуться й ковтають одне одного.

Кишіли тут істоти невидимого простим оком світу — гадючки-веретільниці — все подібне до коліщат, виделок, рукавичок, гребенів, котячих кігтів, цівочок, зірок, сонць, півмісяців, лебединих ший, слонових хоботів, пляшечок, вусатих перлин, дзвонів, зигзагів, мотузяних вузлів, вісімок, мережива, однорогів, корон, двоколесок, булав, гіацинтів, акул. І все це, збите в густу масу, вмістилося в одній скляночці води. Вода в озері наче перетворилася в кров. Значить, тварина виникла раніше за рослину!

Коли я ще раз зачерпнув води у пляшку, то помітив, що вона вже не така червона. Далі бачу, в пляшці плаває довгий, наче нитка, черв'ячок-наїда (nais proboscidem).

Наїда ковтає інфузорії, і через вісім годин уся водяна маса наче тільки й складається з черв'ячків та молюсків. Дрібні страховиська в формі гадюки, і спритні й ліниві, безголові та безокі чудиська, що плавають без ніг, обертаються, мов коліщатка. Зловити чи полічити їх неможливо. Вони заповнили намул і поверхню озера. Водночас на побережжі озера стирчать з води гострі шпилі хвоща. На каменях у воді з'являються довгі зелені бороди — це все живі рослини.

В наступні 24 години між корінням хвоща з'явилося водяне страховище черв'яків — поліп. Ця дивна нерозгадана істота звичайно живе в кожному водоймищі, де живуть черв'яки. Не має вона ні голови, ні очей, ні серця, ні черева, та на все нападає, все ковтає, перетравлює.

Коли поліп виповзає з намулу, він не довший за перший суглоб на пальці людської руки. Але потім може незмірно витягнутися. На відкритих місцях його тіла виростають щупальці, до яких прилипає кожен черв'ячок, якого поліп зразу ж і ковтає. Нутро поліпа можна вивернути як рукавичку. Тоді зовнішня його частина стане внутрішньою. Але й тоді поліп може перетравлювати свої жертви. Якщо розрізати поліп надвоє вздовж, кожна половина стане окремою істотою, згорнеться в клубок і житиме далі. Коли ж розітнути його впоперек, то місце розрізу заросте, а на другій частині виростуть щупальці, й знову з поліпа виникнуть дві істоти. Якщо один поліп проковтне іншого, то жертва просвердлить собі в тілі переможця отвір, висуне звідти свою голівку, і, зрісшись, вони житимуть далі. З двох поліпів виникне один з двома пащами. Це найчастіше трапляється тоді, коли два поліпи хапають одного й того ж черв'яка з обох кінців й ковтають, поки їх роти не стуляться. Тоді дужчий поліп пожирає слабкішого разом з черв'яком. Чим більше поліп їсть, тим швидше він росте, і стає товстим, як рука людини. Нападає поліп і на великих рибин і ковтає їх. Якщо риба надто велика, то вона розтягує тіло поліпа до тонкої плівки, і тоді здається, що пливе оповита прозорою тканиною рибина. Але ця тоненька плівка задушить жертву, виссе з неї соки, а кістки викине.

20 000 років під кригою - i_048.png

Поліп не має статі ні чоловічої, ні жіночої. Малят народжує він сам. Виростають вони з його боків. Кожен малюк має свою пащу і всі поліпи-відростки живлять спільне тіло. Я приглядався до життя цих страховищ і спостерігав, як поліпи ковтають мільярди черв'ячків. Коли ці потворні ненажери почервоніли самі від кольору проковтнутих черв'яків, вода стала більш прозорою, й від неї не тхнуло вже тим важким запахом.

На поверхні озера почало з'являтися широке листя лілей.

20 000 років під кригою - i_049.png

Бебі весь час ходила до води купатися. Але одного разу вона примчала назад, важко дихаючи, й почала шалено струшуватися, підстрибувати, перевертатися.

Я відразу ж вгадав, яке саме лихо трапилось з нею.

Вся голова Бебі була оповита блискучою плівкою, яка щільно прилягала до її тіла. Був то велетенський поліп, що оповив голову ведмедиці, яка купалася в озері. Ця бридка істота могла задавити й великого звіра. Отже, поліп огорнув голову Бебі, й вона не знала, що робити.

Я хутко розпоров потвору ножем надвоє й визволив ведмедицю з цього страшного лантуха. Розпорота химера стяглася й стала знову цілою. Щоб показати свою силу, вона огорнула, мов панчоха, мою босу ногу й нестерпно давила її. Тоді я розрізав поліпа начетверо. І щойно виниклі чотири тварини, стрибаючи, мов п'явки, поспішили до води.

Тимчасом животворна сила землі почала діяти на суші.

Під знесеними з гір уламками скель скрізь лежали трухляві дерева й гнилі бур'яни. Вперше ця маса ожила. Дивні грибки раптово підняли свої голови. Дрібненькі й великі, наче бочки, розгалужені й виструнчені гриби смачно пахли. Але тут же росли й плісняві, смердючі породи, рівні, мов ціпок. Ніжка у них, наче із скла, шапочка червона і вся дрижить. Зазеленіли й папороті, товсті, наче стовбури дерев, їх швидкий ріст можна було спостерігати. Швидкий ріст запримітив я і в інших рослин. Минуло лише кілька днів, а вони застелили вже заглибини в скелях і береги озера. Індійська канна, наприклад, щогодини росла на півметра, а коли я зрубав її, з кореня потекло стільки солодкого соку, що я наповнив ним свою флягу. Орхідеї зацвіли через десять годин. При цвітінні орхідей я спостерігав, що чашечка їхня нагрівається. Це єдина квітка, яка свідчить, що й рослини відчувають, кохають і радіють.

Надзвичайний ріст усього тут має свою причину. Насичений кислотами чорнозем і вогонь, що підігріває його знизу, тепло і волога, а також амоній, — усе це сприяє розвиткові життя. Сприяє йому й постійне сяйво неба. За тиждень тут дозріває те, що за нормальних кліматичних умов дозріває протягом року. Оцим, мабуть, і пояснюється, чому в прадавні часи обчислювали життя однієї людини сьома, вісьма, а то навіть і дев'ятьма сотнями років. Певно, тому, що рік тоді не складався з зими, весни, літа й осені. Адже на землі панувало тільки літо. Роки обчислювали від урожаю до врожаю. Від жнив до жнив — ось і рік. А в ті часи в одному астрономічному році було й десять жнив. У Східній Індії, до речі, й тепер є дерева, що за рік дають урожай по чотири рази. Рис і зараз дозріває двічі на рік, і лише для «хлібного» дерева невистачає календарного року, бо від розквіту до дозрівання плодів воно потребує вісімнадцять місяців. Отже, коли б по цьому дереву обчислювали вік людини, тридцятидев'ятирічна жінка мала б усього двадцять шість років.

Через сім днів навколо озера й на схилах гір зазеленіли густі чагарники.