Ройбен, темнобровий і чорнобородий син Ізраїлю, скорився, взяв смолоскип, відімкнув зовнішні двері будинку й, провівши Гурта через брукований двір, випустив його через хвіртку біля головної брами. Далі він замкнув хвіртку й засунув браму такими засувами й ланцюгами, які годилися б і для в'язниці.

— Клянуся святим Дунстаном, — казав Гурт, спотикаючись у темряві й навпомацки відшукуючи дорогу, — це не юдейка, а просто ангел небесний! Десять цехінів я одержав від молодого господаря та ще двадцять від цієї перлини Сіону. О, щасливий у мене видався день! Ще б один такий, і тоді кінець твоїй неволі, Гурте! Внесеш викуп і будеш вільний, як будь-який шляхтич! Ну, тоді прощавай, мій вівчарський ріжок і ціпок! Візьму добрий меч та щит і піду служити моєму молодому господареві до самої смерті, не приховуючи більше ні свого обличчя, ні імені.

Розділ XI

ічні пригоди Гурта на цьому не скінчилися. Він і сам почав так думати, коли, минувши одну чи дві садиби на околиці селища, опинився в яру. Схили його густо поросли ліщиною й гостролистом; місцями низькорослі дуби спліталися гілками над дорогою. До того ж вона була вся порита коліями й вибоїнами, тому що до дня турніру по ній проїжджало безліч візків з усілякими припасами. Схили яру були такі високі, а рослинність такою щільною, що сюди зовсім не проникало бліде світло місяця.

Із селища вчувався віддалений шум гулянки — гучні вибухи сміху, лемент, відгомін дикої музики. Всі ці звуки, що свідчили про безлад в містечку, переповненому войовничими дворянами та їхньою розбещеною прислугою, почали навіювати Гурту занепокоєння.

«Юдейка мала рацію, — думав він про себе. — Допоможіть мені, Боже і святий Дунстан, щасливо дістатися будинку зі своєю скарбницею! Тут таке збіговисько… не скажу записних злодіїв, а… мандрівних лицарів, кочових зброєносців, ченців та музикантів, блазнів та фокусників, що будь-якій людині з однією монеткою в кишені стане страшнувато, а вже свинареві з цілим мішком цехінів і поготів. Швидше б проминути ці прокляті кущі! Тоді принаймні помітиш цих чортів раніше, ніж вони скочать тобі на плечі».

Гурт пришвидшив кроки, щоб вийти з яру на відкриту галявину.

Однак це йому не вдалося. У самому кінці яру, де хащі були найгустішими, на нього накинулися чотири чоловіки, по двоє з кожного боку, й схопили за руки.

— Поділися своїм тягарем, — сказав один із них, — переклади його на міцні плечі — ми всіх звільняємо від мирських тягарів.

— Не так то легко було б вам звільнити мене від тягаря, — тужно промурмотів чесний Гурт, який не міг упокоритися навіть перед безпосередньою небезпекою, — якби я поспів хоч тричі стукнути вас по шиях.

— Поглянемо, — сказав розбійник. — Тягніть шахрая до лісу, — звернувся він до товаришів. — Як видно, цьому хлопцеві хочеться, щоб йому й голову проломили, й гаманець відтяли.

Гурта безцеремонно потягли схилом яру до густого гаю, що відокремлював дорогу од відкритої галявини. Хіть-не-хіть він змушений був іти за своїми розлютованими провідниками в найщільніші зарості. Зненацька вони зупинилися на відкритій галявині, залитій світлом місяця. Тут до них приєдналися ще два чоловіки, вочевидь з тієї ж банди. У них були короткі мечі на боці, а в руках — важкі кийки. Гурт лиш тепер помітив, що всі шестеро були в масках, це настільки явно свідчило про характер їхніх занять, що не викликало жодних сумнівів.

— Скільки при тобі грошей, хлопче? — запитав один.

— Тридцять цехінів моїх власних грошей, — тужно відповів Гурт.

— Відібрати, відібрати! — закричали розбійники. — У сакса тридцять цехінів, а він повертається з села тверезим! Тут нема про що балакати! Відібрати в нього все до крихти! Відібрати неодмінно!

— Я їх збирав, щоб внести викуп і звільнитися, — сказав Гурт.

— Ну ти й бевзь! — заперечив один із розбійників. — Випив би кварту-другу доброго елю й став би так само вільний, як і твій господар, а можливо, навіть вільніший за нього, коли він такий самий саксонець, як ти.

— Це гірка правда, — відповів Гурт, — але якщо цими тридцятьма цехінами я можу від вас відкупитися, відпустіть мені руки, я вам їх зараз же відрахую.

— Стій! — сказав інший, з виду ватажок. — У тебе тут мішок. Я його намацав під твоїм плащем, там значно більше грошей, ніж ти сказав.

— То гроші мого господаря, доброго лицаря, — сказав Гурт. — Я б про них і не заїкнувся, якби вам вистачило моїх власних.

— Ти бач, який чесний слуга! — сказав розбійник. — Це добре. Ну, а ми не такі вже віддані дияволу, щоб поласитися на твої тридцять цехінів. Лиш розкажи нам чисту правду. А поки що давай сюди мішок.

Із цими словами він витяг у Гурта з-за пазухи шкіряний мішок, усередині якого разом із цехінами, що залишилися, лежав і гаманець Ребекки. Потім поновив допит.

— Хто твій господар?

— Лицар Позбавлений Спадщини, — відповів Гурт.

— Це той, хто своїм добрим списом виграв приз на нинішньому турнірі? — запитав розбійник. — Ну ж бо, скажи, як його називають і якого він роду?

— Йому завгодно приховувати це, — відповів Гурт, — і, вже звісно, не мені видавати його таємницю.

— А тебе самого як звати?

— Коли назву вам своє ім'я, ви, мабуть, відгадаєте ім'я господаря, — сказав Гурт.

— Однак ти неабиякий нахаба! — сказав розбійник. — Але про це потім. Ну, а як це золото потрапило до твого господаря? У спадщину він його одержав чи сам роздобув?

— Добув своїм добрим списом, — відповів Гурт. — У цих мішках лежить викуп за чотири добрих коня і за повне озброєння чотирьох лицарів.

— Скільки ж тут усього?

— Двісті цехінів.

— Усього-на-всього двісті цехінів! — сказав розбійник. — Твій господар шляхетно повівся з переможеними й узяв замалий викуп. Назви на імена, від кого він одержав це золото.

Гурт перелічив імена лицарів.

— А як же обладунок і кінь тамплієра Бріана де Буа-Гільбера? Скільки ж він за них призначив? Ти бачиш, що мене не можна надурити.

— Мій господар, — відповів Гурт, — нічого не візьме від тамплієра, крім крові. Вони в смертельній ворожнечі, і тому між ними не може бути миру.

— Он як! — мовив розбійник і замислився. — А що ж ти робив наразі в Ашбі, маючи при собі таку скарбницю?

— Я ходив платити Ісаку, євреєві з Йорка, за панцир, який він доставив моєму господареві до цього турніру.

— Скільки ж ти сплатив Ісаку? Судячи з ваги цього мішка, мені здається, що там досі є двісті цехінів.

— Я сплатив Ісаку вісімдесят цехінів, — сказав Гурт, — а він натомість дав мені сто.

— Як! Що ти мелеш! — вигукнули розбійники. — Чи ти глузуєш?

— Я кажу чисту правду, — сказав Гурт. — Це така ж свята правда, як те, що місяць світить на небі. Можете самі перевірити: рівно сто цехінів у шовковому гаманці лежать у цьому мішку окремо від інших.

— Отямся, хлопче! — мовив старший. — Ти говориш про юдея, сина Ізраїлю! Та йому віддати золото — те саме, що сухому піску в пустелі повернути кухоль води, вилитої на нього мандрівником… Роздмухайте вогонь — я подивлюся, що в нього там у мішку. Якщо цей хлопець сказав правду, щедрість єврея — воістину таке ж чудо, як та вода, яку його предки висікли з каменю в пустелі.