Седрик з величною привітністю встав назустріч гостям, зійшов із почесного помосту й, ступивши три кроки їм назустріч, зупинився.

— Шкодую, — сказав він, — високоповажний пріоре, що дана мною обітниця забороняє мені рушити далі назустріч навіть таким гостям, як ваше преподобіє й цей доблесний лицар-тамплієр. Але мій дворецький повинен був пояснити вам причину моєї позірної неввічливості. Прошу вас також вибачити, що розмовлятиму з вами моєю рідною мовою, і вас попрошу зробити те саме, якщо ви настільки знайомі з нею, що для вас це не буде надто складно; в іншому разі я и сам непогано розумію норманську, тож розберу те, що ви побажаєте мені сказати.

— Обітниці! — сказав абат. — Варто дотримуватися їх, поважний Франкліне, або, якщо дозволите так висловитися, поважний тене, хоча цей титул уже трохи застарів. Обітниці є тими узами, які пов'язують нас із небесами, або тими мотузками, якими жертва прикріплюється до вівтаря; а тому, як я вже сказав, їх варто дотримуватися й зберігати непорушно, якщо лише не скасує їх свята наша церква-мати. Що ж до мови, то я охоче порозуміюся на тому діалекті, яким користувалася моя покійна бабуся Гільда Міддлгемська, чия тиха смерть була дуже подібна до кончини її славетної тезки, якщо дозволено так висловитися, блаженної пам'яті святої та преподобної Гільди в абатстві Вітбі — упокій Боже її душу!

Коли пріор скінчив цю промову, виголошену із наймиролюбнішими намірами, тамплієр сказав уривчасто й переконливо:

— Я завжди розмовляв французькою, мовою короля Ричарда і його дворян; але розумію англійську мову настільки, що можу порозумітися з уродженцями тутешньої країни.

Седрик метнув на промовця один із тих нетерплячих поглядів, якими майже завжди зустрічали всяке порівняння між націями-суперницями; але, згадавши, до чого його зобов'язували закони гостинності, придушив свій гнів і порухом руки запросив гостей сісти на крісла нижче його власного, але поруч із собою, після чого велів подавати страви.

Прислуга кинулася виконувати наказ, і в цей час Седрик побачив свинаря Гурта і його супутника Вамбу, які щойно ввійшли до зали.

— Покликати сюди цих ледарів! — нетерпляче крикнув Седрик. Коли винуватці підійшли до помосту, він запитав:

— Це що таке, ледацюги? Чому ти, Гурте, сьогодні так забарився? Хіба пригнав ти свою череду додому, шахраю, чи покинув її на поживу волоцюгам і розбійникам?

— Череда вся ціла, на догоду вашій милості, — відповів Гурт.

— Але мені зовсім не догода, шахраю, — сказав Седрик, — аж дві години хвилюватися, уявляючи собі різні нещастя й вигадуючи помсту сусідам за ті образи, яких вони мені не заподіювали! Пам'ятай, що іншим разом колодки й в'язниця будуть тобі покаранням за таку провину.

Знаючи запальну вдачу господаря, Гурт і не намагався виправдовуватися; проте блазень, якому багато чого прощалося, міг розраховувати на більшу терпимість із боку Седрика й тому зважився відповісти за себе й за товариша:

— Воістину, дядечку Седрику, ти сьогодні зовсім не діло кажеш.

— Що? — відгукнувся господар. — Я тебе пошлю в стайню й накажу відбатожити, якщо ти даватимеш волю своєму дурному язику!

— А ти спершу відповідай мені, мудра людино, — сказав Вам-ба, — чи справедливо й розумно карати одного за провини іншого?

— Звісно, ні, дурню.

— То чому ж ти погрожуєш закувати в кайдани бідного Гурта, дядечку, за гріхи його собаки Ікланя? Я готовий хоч зараз заприсягнути, що ми жодної хвилини не забарилися в дорозі: тільки-но зібрали череду, а Іклань ледве-ледве встиг загнати її на той час, то й почули дзенькіт до вечерні.

— Тож Ікланя й повісити, — поспішно оголосив Седрик, звертаючись до Гурта, — він винний. А ти собі візьми іншого собаку.

— Зажди, зажди, дядечку, — сказав блазень, — адже й таке рішення, виходить, не зовсім справедливе: чим же винуватий Іклань, коли він кульгає й не міг швидко зібрати череду? Це провина того, хто обстриг йому пазурі на передніх лапах; якби Ікланя запитали, то, мабуть, бідолаха не погодився б на цю операцію.

— Хто ж насмілився так скалічити собаку, що належить моєму рабу? — запитав Сакс, миттю розлютившись.

— Та старий Губерт її скалічив, — відповів Вамба, — начальник полювання в сера Філіпа Мальвуазена. Він спіймав Ікланя в лісі й заявив, начебто той ганявся за оленем. А це, бачте, заборонено господарем. А сам він лісник, отож…

— Дідько б ухопив цього Мальвуазена та його лісничого! — вигукнув Седрик. — Я їм доведу, що цей ліс не входить до мисливських заповідників, означених Великою лісовою хартією[17]… Але годі про це. Йди, шахраю, сідай на своє місце. А ти, Гурте, дістань собі іншого собаку, і якщо цей лісничий насмілиться торкнутися її, я його відучу стріляти із лука. Нехай мене проклянуть як боягуза, якщо не відрубаю йому великого пальця на правій руці! Тоді він перестане стріляти… Прошу вибачити, поважні гості. Мої сусіди — не кращі за ваших язичників у Святій Землі, сер лицар.

Однак ваша скромна трапеза вже перед вами. Прошу скуштувати, і нехай добрі побажання, з якими пропонуються вам ці страви, винагородять вас за їхню скромність.

Частування, розставлене на столах, аж ніяк не потребувало вибачень господаря будинку. На нижній стіл була подана свинина, приготовлена різними способами, а також безліч страв зі свійської птиці, оленини, козлятини, зайців і риби, поминаючи вже великі короваї хліба, печиво й усілякі ласощі, варення з ягід та мед. Дрібну дичину, якої було також чимало, подавалося не на тарелях, а на дерев'яних спицях або рогачах. Пажі й прислуга пропонували їх кожному гостю по черзі; гості вже самі брали собі стільки, скільки їм заманеться. Біля кожного почесного гостя стояв срібний келих; на нижньому столі пили з великих рогів.

Тільки-но зібралися взятися до їжі, як дворецький підняв жезл і голосно виголосив:

— Прошу вибачення — місце леді Ровені!

За почесним столом, у верхньому кінці зали, відчинилися бічні двері, й на поміст зійшла леді Ровена в супроводі чотирьох служниць.

Седрик був здивований і незадоволений тим, що його вихованка з'явилася на людях, проте він поспішив їй назустріч і, взявши за руку, із шанобливою врочистістю підвів до призначеного для господині будинку крісла на підвищенні, по праву руку від свого місця. Усі встали, тільки-но вона з'явилася. Відповівши безмовним уклоном на цю люб'язність, вона граційно пройшла до свого місця за столом. Але не встигла вона сісти, як тамплієр шепнув абатові:

— Не носити мені вашого золотого ланцюга на турнірі, а хіоське вино належить вам!

— А що я вам казав? — відповів абат. — Але стримайте свій захват — Франклін пасе вас очима.

Бріан де Буа-Гільбер, який звик рахуватися лише зі своїми бажаннями, не звернув уваги на це застереження й уп'ялився в саксонську красуню, яка, ймовірно, тим більше вразила його, що не була схожою на східних султанш.

Ровена була ставна й висока на зріст, але не настільки висока, щоб це впадало в око. Колір її шкіри вирізнявся сліпучою білиною, а шляхетні обриси голови й обличчя були такі, що виключали думку про безбарвність, котра часто невіддільна від краси занадто білошкірих білявок. Ясні блакитні очі, опушені довгими віями, дивилися з-під тонких каштанових брів, що надавало виразності її чолу. Здавалося, очі ці були здатні як запалювати, так і втішати, як повелівати, так і благати. Лагідний вираз найбільше пасував до її обличчя. Однак звичка до загального поклоніння й до влади над оточуючими додала цій саксонській дівчині особливої величавості, доповнюючи те, чим її наділила сама природа. Густе волосся світло-русявого відтінку, завите витонченими кучерями, було прикрашене дорогоцінними каменями й вільно падало на плечі, що в той час було ознакою шляхетного походження. На шиї в неї виблискував золотий ланцюжок з підвішеним до нього маленьким золотим ковчегом. На оголених руках блискали браслети. Поверх шовкової сукні кольору морської води було накинуто інше, довге й просторе вбрання, що спадало до самої землі, з дуже широкими рукавами, які сягали лише ліктів. До цього одягу яскраво-червоного кольору, витканого із найтоншої вовни, була прикріплена легка шовкова вуаль із золотим візерунком. Цю вуаль при бажанні можна було накинути на обличчя й груди, на іспанський манер, або ж на плечі.