Великий магістр замовк. Зборами прокотився тихий гомін.

— Такою, — вів далі великий магістр, — була б важка кара, якою ми мали б покарати лицаря Храму, який порушив стільки найважливіших статей нашого статуту з власної волі. Якщо ж завдяки чаклунству лицар потрапив під владу сатани лише тому, що легковажно поглянув на дівочу красу, ми маємо право радше сумувати через його гріхи, ніж карати за них; ми повинні, наклавши на нього покарання, що допоможе йому очиститися від беззаконня, всю вагу нашого гніву обернути на суд диявольський, той, що мало не призвів до його остаточної загибелі. А тому виступайте вперед усі, хто був свідками цих діянь, щоб ми могли з'ясувати, чи може правосуддя наше задовольнитися покаранням нечестивої жінки, чи ми повинні з важким серцем покарати також і нашого брата.

Викликали кількох людей, які засвідчити, що на власні очі бачили, як Буа-Гільбер ризикував життям, рятуючи Ребекку з палаючої будівлі, і як наражав себе на небезпеку, піклуючись лише про неї. Палка відвага, проявлена лицарем заради порятунку Ребекки, виходила, судячи з цих свідчень, за межі не лише розсудливості, але й найбільших подвигів лицарської відданості.

Далі викликали пресептора обителі Темплстоу, який розповів про приїзд Буа-Гільбера з Ребеккою в пресепторію. Мальвуазен давав свідчення дуже обачно. Здавалося, він всіляко прагне пощадити почуття Буа-Гільбера, проте часом він вставляв у свою розповідь такі натяки, які показували, що він вважає: лицар наче втратив розум. Тяжко зітхаючи, пресептор покаявся в тому, що сам прийняв Ребекку і її коханця в свою обитель.

— Все, що я міг сказати на виправдання мого вчинку, — сказав він наприкінці, — вже сказано мною на сповіді перед високопреподобним отцем великим магістром. Я з радістю готовий прийняти будь-яке покарання, яке з його ласки буде накладене на мене.

— Ти добре сказав, брате Альберт, — зауважив Бомануар. — Твоє рішення не було поганим, оскільки ти розсудив за благо вберегти від погибелі брата, що збився з вірного шляху, але поведінка твоя була помилковою. Наш благочестивий засновник наказав нам читати «Отче наш» тринадцять разів вранці і дев'ять разів увечері, а ти читай удвічі більше. Тамплієрові тричі на тиждень дозволяється їсти м'ясо, а ти постуй усі сім днів. Така єпитимія призначається тобі на шість тижнів.

З лицемірним виглядом щонайглибшої покірливості пресептор Темплстоу вклонився владиці до землі і повернувся на своє місце.

— Тепер, браття, — мовив великий магістр, — буде доречно заглибитися в минуле цієї жінки і перевірити, чи здатна вона чаклувати і наводити вроки на людей. Нехай ті, кому щось відомо про життя і вчинки цієї жінки, зроблять крок уперед і свідчать про те перед нами.

Із дальнього кутка зали долинув якийсь шум; на запитання великого магістра, що там відбувається, йому відповіли, що в натовпі є каліка, якому підсудна повернула можливість рухатися, вилікувавши його чудодійним бальзамом.

З натовпу виштовхнули наперед бідного селянина, вродженого саксонця. Він був смертельно наляканий, очікуючи покарання зате, що його вилікувала від паралічу єврейка. Проте лікування не було завершене: бідолаха досі міг пересуватися лише на милицях.

Украй неохоче, з гіркими сльозами він розповів, що він називається Гігг, син Снелля, і що два роки тому, коли він проживав у Йорку і працював столяром у багатого єврея Ісака, він раптом захворів і зліг; тоді Ребекка почала лікувати його якимсь бальзамом із запахом прянощів, який повернув йому здатність рухатися.

— І дозвольте повісти вашій преподобній милості, — закінчив свідок, — не може того бути, щоб ця дівчина мала злий намір, хоча й справді, на її біду, вона юдейка. Проте коли я змащував шкіру її зіллям, я щоразу читав про себе «Отче наш» і «Вірую», і зілля від того діяло не гірше.

— Мовчи, рабе, — відтяв великий магістр, — і забирайся геть!

Селянин тремтячою рукою поліз собі за пазуху і витягнув звідти маленьку баночку з накривочкою, на якій було написано декілька слів єврейськими літерами. Для більшості присутніх це було явним доказом, що сам диявол готував зілля. Бомануар перехрестився, узяв у руки баночку і, добре знаючи східні мови, без зусиль прочитав напис: «Лев із коліна Юди переміг».

— Дивовижна влада сатани! — мовив великий магістр. — Адже зумів же він обернути священне писання на знаряддя богохульства, змішавши отруту з необхідною нам їжею! Чи немає тут лікаря, який міг би нам сказати, з чого приготована ця чарівна мазь?

Двоє медиків, як вони себе величали, — один чернець, а інший цирульник, — вийшли вперед і, роздивившись бальзам, оголосили, що склад цієї мазі їм абсолютно не відомий, а пахне вона миррою і камфорою, а це, на їхню думку, східні трави. Після закінчення цієї лікарської експертизи сакс покірливо попросив, щоб йому повернули мазь, що приносила полегшення, але великий магістр, спохмурнівши, сказав:

— Краще бути прикутим до ліжка, ніж зцілитися, приймаючи зілля нечестивих єретиків, і почати ходити.

— Ох, — мовив селянин, — як скаже ваша преподобна милість.

У цю хвилину великий магістр наказав Ребецці зняти покривало. Вона вперше порушила своє мовчання і сказала з покірливою гідністю, що для дочок її племені непристойно відкривати обличчя, якщо вони перебувають у колі незнайомців. Її ніжний голос і покірлива відповідь викликали в присутніх почуття жалю. Варта кинулася вперед із наміром здерти з неї покривало, але вона підвелася та вигукнула:

— Ні, заклинаю вас любов'ю до ваших дочок!.. На жаль, я забула, що у вас не може бути дочок! То хоч би в пам'ять про ваших матерів, із любові до ваших сестер, заради дотримання благопристойності, не дозволяйте так поводитися зі мною у вашій присутності! Але я скоряюся вам, — додала вона з такою сумною покірністю в голосі, що серце самого Бомануара здригнулося, — ви старійшини, і за вашим наказом я сама покажу вам обличчя нещасної дівчини.

Вона відкинула покривало і поглянула на них. На обличчі її відбивалася і соромливість, і почуття власної гідності. Її дивовижна краса викликала загальний подив, і молодші з лицарів мовчки перезирнулися. Ці погляди, здавалося, говорили, що надзвичайна краса Ребекки набагато краще пояснює божевільну пристрасть Буа-Гільбера, ніж її вдаване чаклунство.

Викликали двох найманців, яких Альберт Мальвуазен заздалегідь навчив, що їм треба казати. У першу хвилину обидва неначе розгубилися; проте Мальвуазен кинув на них такий виразний погляд, що вони схаменулися і знову набули впевненого вигляду. З точністю, яка могла б видатися підозріливою менш упередженим суддям, вони надали цілий ряд свідчень. Більшість із них були суцільною вигадкою, інші стосувалися простих, природних явищ, але про все це розповідалося так таємничо і з такими подробицями й поясненнями, що навіть найбезневинніші події набували зловісного забарвлення. Всі ці розповіді про звичайні речі були вислухані дуже серйозно і зараховані до розряду якщо не прямих, то непрямих доказів, що підтверджували стосунки Ребекки з нечистою силою.

Великий магістр зібрав думки своїх радників і урочисто запитав Ребекку, що вона може сказати проти смертного вироку, який він має намір зараз виголосити.

— Покликатися на ваше співчуття, — сказала прекрасна єврейка голосом, що здригнувся від хвилювання, — було б, як бачу, марно і принизливо. Пояснювати вам, що лікування хворих і поранених не може бути противне Богові, в якого всі ми віримо, було б даремно. Доводити, що багато вчинків, у яких звинувачують мене ці люди, абсолютно неможливі, безплідно: вочевидь, ви в них вірите. Так само безглуздо виправдовуватися, що мій одяг, моя мова і мої звички чужі вам, бо властиві моєму народу — я мало не сказала: моїй батьківщині, але, на жаль, у нас немає вітчизни. Я не виправдовуватимусь навіть, звинувачуючи мого гнобителя, який стоїть тут і чує, як мене помилково звинувачують, а його з тирана перетворюють на жертву. Нехай Бог розсудить мене з ним, але мені легше прийняти будь-яку страту, яку вам заманеться присудити мені, ніж вислуховувати пропозиції, з якими цей перевтілений диявол переслідував мене, свою полонянку, беззахисну і безпорадну дівчину. Проте він однієї з вами віри, а тому найменше його заперечення має у ваших очах більшу ціну, ніж урочисті клятви нещасної юдейки. Отже марно було б намагатися обернути проти нього звинувачення, висунуті проти мене. Але я запитую його — Бріане де Буа-Гільбер, я звертаюся до тебе самого — скажи, хіба всі ці звинувачення не хибні? Хіба все це не найжахливіший наклеп, такий само безглуздий, як і смертоносний?