-- Якщо можна, вимкнiть другу швидкiсть! Здається, я вже став невагомий!

Тiльки мiй живiт ще був вагомий. Навiть поважчав.

Певно, я вже катався за п'ятий квиток. Лунала iнша пiсня, але я вже нiчого не розумiв. Дуже нудило. Але ж космонавт мусить терпiти також нудоту. Тому я не сказав нiчого, а тiльки дужче заплющив очi й поклав руки на живiт, сподiваючись, що скоро буде край цьому польоту в невагомостi. Коли карусель нарештi зупинилась, я -- не мiг пiдвестися.

Карусельник пiдiйшов i злякано сказав:

-- Ти бiлий, мов крейда!

Говорити я теж не мiг. У мене i язик, мабуть, став невагомий. Карусельник пiдняв мене. Спотикаючись, я ледве спромiгся перетнути майданчик i лiг пiд кущем. Розплющив очi, але дерева все кружляли, i грала музика. Звучала знайома мелодiя. "Можливо, це справжня невагомiсть", -- подумав я. Мимо проходила якась дiвчинка. Побачила мене i заверещала:

-- П'яний! П'яний!

Одразу ж до мене пiдiйшов дiдусь, з яким гуляла та дiвчинка. Вiн поглянув на мене i сказав:

-- Вставай, хлопче, а то застудишся!

Я спробував пiдвестися, але знову поточився i впав на другий бiк. Дiдусь нахилився до мого рота i понюхав. Вiн, певно, подумав, що я справдi напився. Але ж нi, я тiльки з'їв бутерброд iз сиром.

-- Тобi погано, хлопче?

Я хотiв похитати головою, але дерева все кружляли навколо мене, i я навiть не зворухнувся. Пiдiйшла якась жiнка.

-- У нього, мабуть, розлад кровообiгу, -- сказала вона.

Я хотiв усе їм пояснити, але язик зовсiм не слухався мене. Здавалося, вiн став товстий, як цеглина. Тому я тiльки промимрив:

-- Як люблю я мандрувати... за три марки... десять квиткiв...

Дiдусь задумливо похитав головою, а тодi пiдвiв мене. Хоча вiн пiдтримував мене, але я заточувався то в один бiк, то в другий. Здавалося, разом iз дiдусем я кружляю все швидше i швидше.

-- А де ти живеш? -- запитав дiдусь.

Це я мiг сказати.

-- Ходiмо, Фрiдо, -- сказав дiдусь дiвчинцi. -- Вiдведемо хлопця додому. Пiдтримуй його з того боку.

Вони привели мене на трамвайну зупинку, а потiм i додому.

Мама перелякалася, побачивши мене з дiдусем i дiвчинкою. Коли вони пустили мене в коридорi, я поточився, намацав стiну, якось дiстався до лiжка i впав.

Дiдусь почав розповiдати. Мама дуже розхвилювалась i тiльки сказала:

-- З ним ще нiколи нiчого подiбного не було! Де ви його знайшли?

-- А бiля атракцiонiв, -- защебетала Фрiда. -- Цей хлопець усе кружляв i кружляв на каруселi.

-- А покажи-но три марки, -- зажадала мама.

Я тiльки похитав головою.

-- Отже, ти все-таки був на каруселi? -- доскiпувалася мама.

Я кивнув, а менi здалося, нiби захиталися пiчка й шафа.

-- Отже, ти порушив обiцянку? -- докiрливо сказала мама, розгнiвалась i вийшла з кiмнати.

Три днi у мене паморочилася голова. Про карусель я не смiв навiть думати. Варто було менi про неї згадати, як усе починало перевертатися в животi. А мама ще довго гнiвалася на мене. Вона вважала, що я її обдурив, i навiть не бажала розмовляти зi мною. А все це я робив заради важливої справи! Тепер знаю, що терпiти невагомiсть дуже тяжко; але що має бути, те вiдбудеться. Адже пан Фiлькендорф завжди говорить: "Заради хорошої справи треба вмiти йти на жертви". Менi здається, я вже склав безлiч жертв. Тепер мене справдi можуть узяти в космонавти. Я досить натренований.

Лишається зовсiм небагато: дiстатися до Москви i там сказати про це.

Великий старт

Їхати в Москву найкраще пiд час канiкул. Я так i вирiшив зробити. Грошей на дорогу у мене не було. Я знав, що вiд мами нiчого бiльше не одержу, хоч би як доводив їй, що це потрiбно для дуже важливої справи. Вiдкритися ж їй я не мiг. Навiть татовi. Бо це дiйсно дуже важлива справа, i краще хай вона залишиться в таємницi.

Канiкули почнуться тiльки за два тижнi, а я вже все пiдготував. Поклав у рюкзак нiчну сорочку, спортивнi черевики, атлас для орiєнтування i дещо iз заощаджених харчiв: двi пачки сухарiв, кiлька шматкiв хлiба, а ще шматок сала. Всього цього мало вистачити. В передню кишеню рюкзака поклав пiонерський галстук, бинт -- на випадок, якщо в космосi я вдарю молотком по пальцю або вивихну ногу, а також пiонерський квиток.

Отже, можна вирушати в подорож до Москви. Якби не одна заковика: на час канiкул наш загiн наче зумисне збирається в iншу подорож. Триденну подорож iз змаганням слiдопитiв i екскурсiєю в частину Народної Армiї.

Як менi хочеться бути з ними! Та коли Петер наш голова ради загону, запитав мене, чи зможу пiти разом з ними, я вiдповiв:

-- Друзi, я охоче пiшов би з вами, коли б не надумав щось важливiше.

-- Що саме? -- нетерпляче запитав Бруно.

А Луїза пирснула:

-- Важливiше!

-- Ось побачите, -- сказав я. -- Ваша екскурсiя -- нiщо в порiвняннi з моїм задумом.

Я наче бджiл розворушив у вулику. Вони напосiлися на . мене, почали дорiкати, що я, мовляв, егоїст i виступаю проти колективу. Але ж насправдi це не так! Полiт у космос таки набагато важливiший за справи пiонерського загону. До того ж я часто сперечаюсь з Луїзою та Бруно, тому краще летiти в космос, анiж мандрувати з ними.

-- Друзi, -- сказав я. -- Менi справдi шкода, але я не можу.

Гаррi, наш пiонервожатий, навiть хотiв поговорити з моїми батьками, щоб довiдатися, що ж то у мене за важлива справа. Тодi б я мав клопiт! Бо мама й тато також стали б допитуватись.

Бруно написав до стiнгазети дописа про мене, а ще мене викликають на раду дружини. А я ж назбирав стiльки макулатури минулого мiсяця, що посiв друге мiсце! Але нiчого. Коли стану космонавтом i проїздитиму автомашиною, а вони всi стоятимуть на вулицi й вiтатимуть мене, я дозволю собi зупинитись i скажу:

-- Це стоїть мiй загiн. Коли я зiбрався летiти на Мiсяць, вони посварилися зi мною через якусь там екскурсiю. -- I всi люди на вулицi докiрливо подивляться на мiй загiн. А пiонери мого загону похнюплять голови, бо зрозумiють, як недооцiнювали вони мене.

В останнiй день перед канiкулами нiхто зi мною не розмовляв у класi. Вдома я написав листа:

"Дорогi батьки!

Не турбуйтесь за мене. Я був i лишаюся Вашим хорошим пiонером Альфi. Поїду на якийсь час у Москву сказати товаришевi Гагарiну, що хочу бути наступним космонавтом, який полетить до Мiсяця (ось чому, люба мамо, я катався на каруселi). Отже, Вам доведеться трохи почекати на мене. Мамо, не забувай годувати Чистуна. Ти ж знаєш -- через день йому треба мiняти воду. Напишу з дороги. А коли полечу, слухайте радiо, я передам привiт i вам.