— По допомогу? Чим я…

— Пiзнiше, — жестом зупинив його опер. — Як ви вже чули, фiзично Тамара не постраждала. Тiлесних пошкоджень немає, слiдiв зґвалтування — теж, кiстки цiлi. Але пiд час бiльш докладного обстеження таки дещо виявили. Ось тут, — опер поставив кухоль з недопитим чаєм, задер руку, поклав долоню собi на потилицю, посунув її трiшки вище, до тiм’яної частини голови, — знайшли гематому. Не сказати, щоб велику. Але по головi, як виглядає, дiвка таки вiд когось отримала. Медики довiдку накатали: удар саме в цю частину голови теоретично може спричинити часткову амнезiю. Втрата пам’ятi буде не повною, але все ж таки буде. Коли пам’ять вiдновиться — хрiн його знає. Тому, власне, я до вас i приїхав. Допомога потрiбна.

20

Тамара лежала в окремiй палатi.

Про всяк випадок до палати приставили охорону, та Бражник зiзнався: ненадовго. Поки що йому вдалося переконати керiвництво, що громадянка Томiлiна — важливий свiдок, якого намагалися викрасти i вбити. Ось тут наявнiсть гематоми, а коли бути точним — ґулi на тiменi, стала вагомим аргументом: важливому свiдковi видiлили окрему палату (винiсши з двомiсної одне лiжко), а також охорону — сержантiв, якi мусили змiнюватися кожних дванадцять годин.

— Якщо вона впiзнає вас, Вiкторе, значить все не так уже й погано, — пояснила Шамраю слiдча, яка зустрiла їх з Бражником у фойє лiкарнi i тепер проводжала до палати. — Вона ж зустрiчалася з вами двiчi. Для Тамари це подвиг: пiсля вбивства Пiддубного вона, як я вже говорила вам, намагалась не виходити з дому i обмежила всi особистi контакти, спiлкуючись тiльки по телефону.

— Так чи iнакше, невже ви i далi не вiрите в аномальну зону?

— До чого тут аномальна зона? — Березовська не приховувала роздратування. — Знову ви з вашими неймовiрними фактами!

— Здається, дiвчину знайшли не так уже й далеко вiд того самого мiстичного Пiдлiсного, — терпляче пояснив Шамрай. — Глянути по картi можна, але я там їздив, по тiй трасi. Iншої дороги, принаймнi, в бiк Пiдлiсного, просто не iснує. Є iншi, але ними давно не користуються: хто має охоту кататись по зонi вiдчуження?

— Ну i до чого все це?

— Дуже просто i логiчно. У Тамари невроз, їй здається, що Пiдлiсне кличе. Доведена до ручки, вона в один прекрасний чи, точнiше, жахливий момент зривається з мiсця, мчить на поклик Пiдлiсного, потрапляє в аномальну зону i там зникає…

— Разом з автомобiлем? — тепер у голосi Березовської звучала iронiя.

— Про машину — потiм. Через добу Тамара виринає, наче з-пiд землi або з повiтря. Є, наскiльки я знаю, свiдки i того, як вона панiчно кудись поспiшала, i того, як несподiвано знайшлася. Нарештi останнiй аргумент: частково стерта пам’ять. Може так бути, що геопатогенна зона позбавляє людину тiєї частини спогадiв, яких людина сама хоче позбутися. Того самого подразника нервової системи. Не складно пояснюю?

— Говорите як пишете, — погодилась Березовська. — Тiльки ви одне забули: в аномальнi зони менi не дозволяє вiрити вища юридична освiта i двадцять рокiв слiдчої практики. А ось у ґулю на потилицi Тамари я охоче вiрю. Так що коли навiть в неї стерлася, як ви кажете, частина пам’ятi, менi легше повiрити, що цю саму пам’ять їй вiдбили. Так, усе, ми прийшли. Давайте без ваших казок, прошу.

21

Дарма Шамрай хвилювався, очiкуючи побачити щонайменше напiвтруп.

Тамара мала вигляд цiлком здоровий, хоча й помiтно змучений. Мiшки пiд очима молодої дiвчини — перше, що побачив Вiктор на її вродливому лицi. Щоправда, сiренькi кола намiчалися вже пiд час їхнiх перших зустрiчей, та зараз вони вiдразу кидались в очi. Ще, здається, дiвчина помiтно схудла за той час, вiдколи вони бачились востаннє, у тому кафе бiля Соборної площi.

Так, Тамара була втомленою i навiть досi трошки переляканою. Одначе — живою та неушкодженою. Коли опер, слiдча i журналiст зайшли в палату, дiвчина лежала, пiдклавши пiд спину подушку i гортаючи товстий журнал. Як встиг помiтити — не новий, хоча, як вiдомо, публiкацiї в подiбних журналах не мають термiнiв давностi.

— Як ви, Тамаро? — бадьоро запитала Березовська.

— Сьогоднi краще… Пiсля уколу…

Шамраю здалося, що говорить дiвчина дещо загальмовано. Вона ковзнула поглядом по вiдвiдувачах, спочатку глянувши на Кiру, потiм — на сищика, i вже тодi — на Вiктора. Навiть стоячи бiля дверей, метрiв за два вiд лiжка, той вiдчув в її поглядi цiлковиту байдужiсть та апатiю.

— Чудово. Нiчого так i не згадали? — вступив Бражник.

— Поки що нi… Не можу повiрити досi…

— Спокiйно, спокiйно, — жестом зупинила симптоми наближення iстерики Березовська. — Тут до вас ще один вiдвiдувач. Може, згадаєте хоч його?

Шамрай, вiдчувши, що так буде доречно, виступив на перший план.

Тамара примружила очi. Вiктор пiдiйшов ближче, став поруч з лiжком, сперся руками на бильце. Якийсь час вони свердлили один одного поглядами. Нарештi дiвчина заплющила очi, вираз обличчя став зосередженим.

— Доброго дня, Тамаро, — промовив Шамрай.

Очi дiвчини знову розплющились. Тепер вона дивилась на Вiктора уважнiше, нiби щосили намагаючись щось пригадати.

— Ви мене теж не пам’ятаєте?

— Може, згадаю… Ми зустрiчалися?

— Ага.

— Давно?

— Тиждень тому. Ну, нехай трiшки бiльше.

— Де?

— Ви приходили до мене на роботу.

— Де ви працюєте?

Кiра Березовська i капiтан Бражник нiби перетворились на кам’яних iдолiв. Уклякли на мiсцi й нi пари з вуст, намагаючись нiчим не порушити той контакт, який намагається налагодити iз потерпiлою Шамрай.

— Я працюю в газетi. Ось цiй.

Сягнувши в кишеню куртки, Вiктор витягнув згорнутий учетверо номер «Неймовiрних фактiв» зi своєю статтею про аномальну зону в Пiдлiсному, яку iлюструвало, серед iнших, фото Томи Томiлiної. Розгорнувши газету на потрiбнiй сторiнцi, Шамрай простягнув її дiвчинi. Вона взяла тремтячою рукою.

— Гляньте. Це ви?

Тамара пiднесла газетний аркуш зовсiм близько до обличчя, наче короткозора бабуся. Тодi, поклавши газету на груди, сягнула правицею до тумбочки бiля лiжка, намацала пальцями невеличке кругле дзеркальце, зазирнула в нього. Схиливши голову на бiк, вона якийсь час вивчала своє вiдображення. Потiм знову взяла газету, але тепер роздивлялась її, тримаючи аркуш у витягнутiй руцi.

— Так, це я, — нарештi визнала вона. — Тут написано: фото Юрiя Савича. Це ви?

— Нi. Це Жора, фотограф наш. Савич, Юра, можна Жора. Мене звати Вiктор, моє прiзвище теж є там, ним стаття пiдписана.

— Вiктор… Шамрай, правильно? — уточнила Томiлiна.

— Так точно. Не пригадуєте? Спробуйте. Ви прийшли до мене в редакцiю, розказали про Пiдлiсне, як воно вас кличе, як там люди зникають, а потiм ми з вами…

Несподiвано Тамара зупинила його, виставивши вперед обидвi руки i впустивши при цьому газету. Друкований стосик лiтачком приземлився на лiнолеум бiля лiжка. Завалившись на бiк, Тома сховала обличчя в долонi, плечi почали здригатися.

— Може, гукнути кого? — опер сiпнувся до дверей.

— Чекай поки, — гойднула головою Березовська. — Здається, щось схоже на момент iстини.

Нарештi Тома знову пiдвелася i сiла на лiжку. Тепер вона дивилась на Шамрая, але зовсiм iншим поглядом.

— Так. Я згадала…

— Все?! — швидко вигукнув Бражник.

— Не все, — Томiлiна простягнула руку в бiк Вiктора. — Тiльки ось його… Вас… Ви показали менi цю газету, i мене наче хто по головi…

— Хто вдарив вас по головi? — знову не втримався опер. — Де? Коли?

— Темно, — тепер Тома дивилася на нього. — Поки що там, — рука торкнулася голови, — ще темно. Але ось його я пригадала. Вiктор… Я прийшла до нього, коли вже несила було терпiти отой поклик…

Кiра i Бражник перезирнулись.

— Значить, все ж таки поклик?

— Чому — все ж таки? — у голосi Тамари вчувся виклик. — Я була там, у Пiдлiсному… У зонi… Пояснити цього не можу, пiд черепом щось грюкало.

— Навiщо ви прийшли в газету з цими грюками?