Спочатку — Бражник.

Потiм — iншi.

Те, що вiн стрiляє з табельної зброї, — дурня. Опер карного розшуку — не тупий журналюга, вiд якого зранку горiлкою тхне. Цього шукатимуть вiдразу i старанно. Доведеться випереджати подiї i на ходу придумувати, як на нього напали, як заволодiли пiстолетом, як стукнули по головi, як оклигав i прибiг уже пiд завiсу, коли капiтан сам упорався з бiльшiстю ворогiв.

Звучатиме, мабуть, не надто переконливо.

Тiльки ж це аномальна зона. Тут усе можливо. I зрештою, тут i без Пузиря такий рейвах почнеться…

Краще спробувати викрутитись, нiж залишити живим когось iз свiдкiв, нарiзати гвинта, перейти на нелегальне становище, хоча рано чи пiзно знайдуть. А викрутитися реально: у цих субчикiв, до речi, хазяїн є. Поставити його перед фактом, нехай мозок включає.

Дiзнається, що живих свiдкiв нема i все згорiло — допоможе. Нiкуди не дiнеться.

З такими думками старший лейтенант Пузир пiдiйшов до високої хати, потягнув на себе дверi, ступив у коридор. Металеву драбину побачив вiдразу. Слiди кровi на пiдлозi поруч з нею — теж. Пiднявши голову, глянув на квадратну пройму, до якої вели сходи.

— Ага.

Сказавши так, Пузир, лiвою рукою допомагаючи собi, а праву з пiстолетом тримаючи перед собою, полiз на горище.

Довкола вже стало зовсiм темно.

— Вилазь! — крикнув Пузир у вогку темряву горища.

Вiдповiддю була тиша.

— Сєрий! Вилазь! Все, приїхали! Ти ж тут, знаю я тебе!

Знову не почувши вiдповiдi, Пузир залiз на горище, випростався i сторожко повiв пiстолетом перед собою.

— Дiстану все одно! — попередив вiн.

— Стiй, де стоїш! — почулося з темряви.

Бражник говорив з далекого кутка горища. Голос звучав слабкувато, вiн часто та голосно дихав.

— Чого ти? — запитав Пузир.

— А ти чого?

— Нiчого… Слухай, капiтане…

— Це ти мене слухай! — перебив Бражник, i хоча Коля не бачив його, тiльки щось темне ворушилося в кутку, вiн вiдчув: той хоч i поранений та неозброєний, але впевнений у собi та своїх силах.

Вiд цього Пузирю зробилося зовсiм не по собi. Бажання застрелити капiтана вже дорiвнювало бажанню розстрiляти власнi страхи.

— Кажи!

— Це ти кажи — як вирулювати зiбрався?

Опер нiби читав його думки.

— Тобi яка рiзниця? — вигукнув Пузир, намагаючись не думати про те, що в самого не готова вiдповiдь.

— Велика, Миколо! — Бражник стримано застогнав. — Дуже велика! Якщо ти зараз не стрiлятимеш, розкажу, як ми з тобою разом банду лiквiдували.

— Ага! Потiм раз — i посадиш мене!

— Не вийде, старлею! Якщо я спочатку скажу одне, а потiм — iнше, це повна херня буде! У мене жiнка, двоє дiтей, давай домовлятися. Тим бiльше, ти ж повiдомлення вiд мене прийняв i не стер. Не стер же?

— Нє… — визнав Пузир.

— Бач, як ловко все витанцьовується, — з темряви знову долинув стогiн. — Я покликав, ти приїхав. Якщо всi троє мертвi, з тобою їх нiяк не пов’яжуть. Вигребемо, Коля, давай, слухай мене!

— Бiда не мине! — в тон вiдповiв Пузир, хоча черв’ячок уже гриз його зсередини: це ж можна своїх не вбивати, ще й героєм з цiєї гидоти вийти…

— Бiда вже прийшла, Миколо! Давай, думай!

— Знаєш… Iди краще сюди, ближче… Чого ми через все горище говоримо?…

Черв’ячка Пузир придушив. Вiн дуже мало знав про капiтана Бражника, та йому чомусь здалося зараз: вiн — iще той вовчисько, обдурить — не дорого вiзьме, хiба з таким вовком можна вести серйознi переговори, домовлятися? Скiльки йому? Десь пiд сорок? А досi в капiтанах i досi в органах.

Знав i бачив Коля Пузир таких капiтанiв.

Убивати таких треба.

— Добре. Домовимось. Пiдходь!

Зробивши крок уперед, Пузир приготував зброю.

— Ну, раз ти так… — промовив Бражник з темряви позбавлену жодного змiсту фразу, а тодi голосно, на всю силу легенiв, зiбравши в собi останнi сили, навiть не вигукнув, а гаркнув голосом армiйського сержанта: — ПАДАЙ! ВПЕРЕД!

Через несподiванку i командирський тон, якому патрульний звик пiдкорятися на розведеннях, Пузир iнстинктивно подався вперед, трошки штовхнувся ногами, завалився на пiдлогу.

Не був Коля огрядним.

Та для прогнилих за два з гаком десятки рокiв дошок стелi сiмдесяти двох кiлограм живої ваги, яка з розмаху впала на них, виявилося бiльш нiж досить.

Вони затрiщали, провалились, i Пузир, зойкнувши та махнувши руками, полетiв униз…

Вiсiмнадцять.

Вiсiмнадцять мертвих тiл.

Вiсiмнадцять трупiв, дванадцять чоловiчих, шiсть жiночих. Навiть при наявностi слiдiв розкладу на частинi їхнiх облич, все ж таки всi вiсiмнадцять були придатнi для iдентифiкацiї.

Чоловiки рiзного вiку — вiд тридцяти до сiмдесяти семи. Жiнки в основному старшi, мiж п’ятдесятьма та вiсiмдесятьма роками.

Коли пiдмога наспiла, стало зовсiм темно. Але хата-трупарня палала, тож нiхто не блукав. За цей час поранений Бражник зумiв обережно, аби так само не провалитись крiзь стелю, спуститися з горища, дiстатися до непритомного Пузиря, закувати Колю в його ж наручники i навiть дотягнути його до мiсця основної драми.

Капiтана застали бiля його машини. Рана виявилася хоч i серйозною, та не настiльки, аби зовсiм позбавити його можливостi рухатися. Якось дотягнувся до автомобiля, забрався всередину — там була аптечка. Вiн не знав, що кавалерiя вже на пiдходi…

У наступних оперативно-слiдчих дiях капiтан участi не брав.

Хтось перев’язав його. Потiм — знеболюючий укол, пiсля якого Сергiй нарештi дозволив собi знепритомнiти: дала про себе знати втрата кровi. Лiкарi з’явилися десь за годину, героя дня довезли в лiкарню, куди примчала дружина i де вiн прийшов до тями пiд ранок. Тодi ж дiзнався вiд Кiри подробицi.

Власне тодi, з самого ранку, Березовська ще сама нiчого не знала.

Бо спочатку, як вона дiзналася, гасили пожежу. Потiм поставили до вiдома начальство рiзного калiбру. Зовсiм пiд вечiр новина долетiла до Києва, в головне мiлiцейське управлiння. Звiдти надiйшла команда, якої, в принципi, всi й чекали: до ранку жодних активних дiй у Пiдлiсному не починати.

По-перше — вже нiч, там нема електрики, пiд свiтлом автомобiльних фар будь-яка робота подiбного масштабу марна, отже, на мiсцi пригоди залишити посилений пост охорони i чекати свiтанку.

По-друге, треба узгодити дiї мiлiцiї з мiнiстерством з надзвичайних ситуацiй, бо зони вiдчуження — їхня парафiя.

По-третє, мiсцевi правоохоронцi повиннi розiбратися, в чиїй компетенцiї подiбна справа. Заодно визначитись, як так сталося, що один працiвник мiлiцiї опинився в зонi вiдчуження без жодного на те дозволу. Взагалi — чому опер житомирського мiського карного розшуку потрапив на чужу територiю i почав там стрiлянину.

Ще: чому капiтан Бражник застосував зброю, причому — навiть не табельну, а якийсь лiвий пiстолет.

Нарештi, яким боком у цю iсторiю вплутався iнший працiвник мiлiцiї, чому офiцери стрiляли один в одного, чому один поранений, другий — скалiчений.

Словом, усi, хто повинен був контролювати ситуацiю, але не зробив цього i профукав її, на восьму годину наступного ранку повиннi були настрочити щонайменше кiлограм пояснювальних записок.

Сергiй зовсiм не здивувався, що Кiра виявилась нiяк не причетною до всього, що почалося. Застреленого рудого бiйця доправили в морг, двох уцiлiлих — Головного та обгорiлого — завезли в обласну лiкарню, поклали в окремi палати, поставили бiля них охорону, а допитували їх iншi люди. Бо жодна зi справ, якими займалась слiдча прокуратури Березовська, пригоди в Пiдлiсному не стосувалася. Формально Кiра могла займатись замахом на життя Вiктора Шамрая, але, перейнята пошуками Бражника, вона навiть не встигла таку справу порушити. Тому про всi зiзнання тiєї ночi вона дiзналася лише в загальних рисах та й то — пiд ранок.

Саме тодi в Пiдлiсному почали витягати з льоху мертвi тiла.