Все це Вiктор Шамрай i без Тамари знав.

А ось чого не знав, так це того, що протягом останнiх рокiв у районi села Пiдлiсне без слiду зникали люди. Про це нiде не писали, не говорили, тож вiн мусив сам вирiшити: брати на вiру Томинi слова чи нi. Вона стверджує, що їхню родину свого часу таки вiдселили, хоч вони i втекли в сусiдню область. Закiнчивши школу, Тамара подалася вчитись у Київ, та через рiзнi обставини кинула унiверситет культури, повернулась додому, перебралася в Житомир, почала працювати. Де, ким — дiвчина не казала, а Вiктор не просив. Судячи з усього, це не було суттєво.

Важливiше те, що якось на базарi, причому — зовсiм недавно, Тома зустрiла своїх колишнiх односельцiв, теж мешканцiв Пiдлiсного i теж свого часу вiдселених. Вiд них дiзналася: протягом щонайменше останнього року кiлька з їхнiх родичiв чи знайомих з невiдомої причини зривалися з мiсця, їхали в Пiдлiсне i звiдти не поверталися. Щоправда, не всi. Декотрi таки поверталися, але не могли згадати нiчого, що трапилося з кожним з них за кiлька останнiх днiв, тижнiв, мiсяцiв — у кожного своє.

Єдине, що могли пояснити цi люди — вони починали вiдчувати якийсь незрозумiлий потяг до тих мiсць. Мовби магнiтом туди тягло. А один навiть обмовився: «Пiдлiсне кличе своїх до себе!»

Тепер розшукати всiх, хто потрапив до аномальної зони i повернувся звiдти з провалом у пам’ятi, практично неможливо. Тамара називала якiсь iмена та прiзвища, якi нi про що не говорили Шамраю i, звичайно, нiколи нiчого не скажуть. Але, за її словами, повернувшись з тiєї зони, люди виїжджали у невiдомому напрямку. Неважливо куди, аби якнайдалi звiдси. Тамара навiть припустила, що декого можна розшукати в Києвi, на чорних ринках працi.

Та навiть не це турбувало дiвчину.

Останнiм часом їй почали серед ночi вчуватися дивнi звуки. Прокинувшись, вона сiдала на лiжку, дивилася в темне вiкно i вiдчувала те, чого не могла пояснити словами: її, як i решту колишнiх жителiв Пiдлiсного, те погане мiсце кликало до себе.

— Я боюся, — нарештi пiдсумувала свою розповiдь Тамара. — Чого боюся — не розумiю. Але боюся — i все. Думаю, ви згоднi: якби з цим я прийшла кудись, крiм вашої редакцiї, мене тут же вiдправили б до обласної психiатричної лiкарнi номер один.

— Я б не перебiльшував, — вставив Вiктор, хоча подумки погоджувався з нею.

— А я й не перебiльшую, — дiвчина роздушила об дно попiльнички другий бичок. — Кажу як є. Тому й прийшла сюди. Ви не хочете розiбратися, що саме вiдбувається у тiй зонi? Якщо там є якiсь аномалiї, котрi якимось чином здатнi впливати на всiх, хто може мати зв’язок iз Пiдлiсним та околицями, ви спробуєте це пояснити. А я, вiдповiдно, вже не боятимуся дiяти далi.

— Як же ви збираєтеся дiяти далi?

Тамара стенула плечима.

— Не знаю. Я просто пiдкидаю вам iнформацiю для роздумiв. Та прошу, аби ви чи хтось iнший спробував менi пояснити, що коїться. I там, у Пiдлiсному, i зi мною.

Нiчого особливого не коїлось.

Крiм того, що буцiмто аномального села Пiдлiсного на картi Житомирської областi не було. Як не вишукував Шамрай цю точку на стику Народницького i Овруцького районiв, нiчого не знайшов. Iнтернет, вiчна «палка-виручалка», теж не пiдказав. Пошукова система видала багато населених пунктiв iз такою ж назвою, один — навiть на Житомирщинi, але зовсiм у протилежному напрямку.

Вiктор не впав у вiдчай. Не було на те причин. По-перше, карти, з якими вiн звiряв iнформацiю, — новi. Якщо маленьке село Пiдлiсне опинилося в зонi вiдчуження i в пожежному порядку було вiдселене,то з сучасних карт воно просто зникло. Навiть якщо, за словами Тамари Томiлiної, там все ще доживають якiсь люди. А по-друге, факт вiдсутностi Пiдлiсного на картi цiлком лягав у формат їхньої газети. Адже навiть, якщо забажати, перевiряти правдивiсть розповiдi про аномальну зону звичайнi громадяни не схочуть: на фiга заморочуватися дурницями?…

В активi Шамрая була дiвчина, яка вiдчуває дивний поклик iз тiєї аномальної зони, конкретнiше — з мiсця, де вона могла б народитися i з яким у такий спосiб пов’язана. На перший погляд — маячня. Коли подивитися вдруге та ще й вслухатися, вийде сюжет для чергової серiї «Секретних матерiалiв» чи «Медiума»[2]. А значить — цiлком перетравиться постiйними читачами «Неймовiрних фактiв». Тим паче, що Тома Томiлiна готова назвати своє прiзвище i дозволила себе сфотографувати. Редакцiйний фотограф тут же скористався дозволом, i Шамрай вiдпустив дiвчину, пообiцявши перевiрити все на мiсцi. Провести, як модно тепер казати, своєрiдне неофiцiйне розслiдування.

З усього, що наговорила Тамара, вийде трiшки менше сторiнки тексту. Решту Шамрай набере на мiсцi. Тобто, виїхавши в ту саму аномальну зону. Якщо села немає на картi, це не означає, що воно не iснує. I раз у вказаному районi постiйно чергують спецзагони мiлiцiї, розшукати покинуте всiма Пiдлiсне — справа технiки.

Дiйшовши такого висновку, Шамрай несподiвано для самого себе засмутився: надто просто i не дуже цiкаво все виходило. Адже далi вiн планував дiяти за накатаною схемою: подзвонити знайомому геологу, професору Максиму Iвановичу Горбатьку, який кiлька рокiв безкорисно спiвпрацює з «Неймовiрними фактами» лише для того, аби хоч раз на кiлька мiсяцiв виступати на її сторiнках у ролi авторитетного експерта. Вони сядуть на редакцiйну машину, прокатаються в район Пiдлiсного, знайдуть те Богом забуте мiсце. Професор Горбатько проведе бiолокацiю[3], визначить, де можуть бути геопатогеннi зони[4], а за цим дiйством його увiчнить фотограф Жора.

Репортаж з аномальної зони. Коментар професора. Кiлька фотографiй. Початок статтi на першiй шпальтi, продовження на восьмiй чи шостiй сторiнцi газети. Все, справу зроблено, як сказав колись старому алкоголiку Бiллi Бонсу старий слiпий пiрат П’ю[5].

Раз так, можна йти пити каву.

В фойє будинку, де редакцiя винаймала примiщення, стояв кавовий автомат. Вирушивши з третього поверху на перший, Вiктор по дорозi заглянув до начальства, аби заявити тему про аномальну зону i швиденько узгодити вiдрядження просто на завтра. Потiм «замовив» автоматовi подвiйну мiцну каву, дочекався, поки напiй приготується, i вийшов у листопад, аби попити на свiжому повiтрi.

Оригiнальних думок у головi Шамрая не виникало вже давно. З тих часiв, про якi вiн намагається не згадувати. Iсторiя, епiлогом якої став перехiд Вiктора на роботу в «Неймовiрнi факти» та повна свiдома вiдмова вiд проблем реального свiту, однаково переслiдувала i нагадувала про себе. Особливо ночами, коли вiн мучився безсонням i намагався дивитися рiзну хрiнотєнь по нiчному телевiзору: нiчого бiльше вiн не сприймав. Щоправда, чим далi в минулому та iсторiя лишалася, тим менш гостро Шамрай реагував на те, через що йому довелося пройти внаслiдок власної дуростi та самовпевненостi. Тим не менш Вiктор визначив сам для себе: його рана — з розряду тих, якi або заживають довго, або не гояться взагалi.

Зловивши себе на тому, що минуле знову дає про себе знати, Шамрай одним ковтком допив каву, пульнув пластиковим стаканчиком у смiтник i рiшуче повернувся до себе в кабiнет, аби негайно завантажити голову чимось не надто корисним, проте необхiдним. Наприклад, пiдiбрати хоча б пунктирну iнформацiю про Народницький та Овруцький райони.

Отже, що ми тут маємо… У Народичах та околицях навiть до аварiї мешкало не дуже багато народу. Пiсля квiтня 1986 року i по нинiшнiй день тут лишилося менше десяти тисяч осiб. I це за офiцiйними даними: за двадцять з копiйками рокiв кiлькiсть населення у районi скоротилася бiльш як у два рази. На одному квадратному кiлометрi не завжди живу людину зустрiнеш.

Сусiднiй, Овруцький район з центром у стародавньому, згаданому, здається, ще в «Повiстi минулих лiт» Овручi, хоч i знаходиться географiчно поруч, але, як говориться, поряд iз сусiдом не стоїть. Хоча обидва райони вважаються постраждалими i в обох провели вiдселення, Овруцький район територiально бiльший. До того ж з роботою тут, навiть при тому, що регiон нiбито небагатий, справа значно краща. Хоча звiдти i звiдти народ поволi втiкає. Хiба от з Народницького — активнiше.