— Працюйте, Iвановичу, працюйте, — махнув рукою Шамрай.

Пiсля цього професор Горбатько з головою поринув у процес проведення бiолокацiї. Спочатку вiн провiв рукою над рамкою. Потiм — пiд нею. Постояв, похитав головою, тодi почав повiльно, приставними кроками, рухатися вперед, тримаючи прилад з рамкою перед собою. Жора знову налаштував фотоапарат, клацнув. Вiктор прикипiв поглядом до професора.

Зробивши з десяток крокiв уперед, Горбатько завмер. Потiм посунувся ще на кiлька сантиметрiв — i знову зупинився. Тодi позадкував. Почаклував над «пекельною машинкою», повернувся праворуч, повiльно рушив у бiк колишнього сiльмагу. Далi рухався, не зупиняючись, тодi розвернувся на сто вiсiмдесят градусiв i почав «прасувати» протилежний бiк, ближче до порожнього постаменту. Нарештi зупинився, кивком голови запросив Вiктора i Жору пiдiйти ближче.

— Дивiться, — сказав вiн, коли чоловiки наблизилися. — Ви бачили таке?

Тепер вони всi разом точно повторили його маршрут, рухаючись у такт з професором. Спочатку нiчого не вiдбулося, а тодi рамка почала смикатися, ще крок — i вона закрутилася довкола власної вiсi з такою силою, наче на неї хтось спецiально дув. Те ж саме повторилося, коли трiйця посунула до сiльмагу. Аналогiчно — коли трiшки наблизилися до порожнього постаменту.

— Бачили? — очi професора шалено блищали. — Земне випромiнювання в цьому мiсцi дуже сильне. Я б сказав, що ми з вами стоїмо зараз на краю дуже глибокої трiщини в земнiй корi. Ось так вона пролягає! — Горбатько провiв рукою неправильну ламану лiнiю. — По сутi, Вiкторе, все, що знаходиться по краях цього розламу, цiлком може вважатися аномальною зоною. Болить голова, Георгiю?

— Ага, — фотограф знову потер скронi. — Коли чесно — не стiльки болить, скiльки паморочиться. Я наче трiшки п’яненький. Грамiв сто, не бiльше.

— Зi мною все в порядку, — Шамрай знизав плечима. — Не знаю… Неспокiйно якось на душi, це правда. Але тут мало хто спокiйним буде.

— У цього мiсця важка енергетика! — категорично заявив професор. — Не тiльки тут, де ми зараз стоїмо, — вiн для певностi тупнув ногою. — Взагалi, як менi здається, бiльша частина цього населеного колись пункту розташована на перетинi геопатогенних зон. Тут сiтка Хартмана, якщо можна так висловитися, трiшки щiльнiша, нiж будь-де. Словом, кожен iз вас, та i я разом з вами, вiдчуває аномалiї по-своєму.

Бiльше Вiктора Шамрая в колишньому селi Пiдлiсному нiчого не тримало.

— Ця дiвчина, Тома, говорила: тут нiби люди зникають, — обмовився вiн. — Наче щось їх сюди кличе, якiсь потяг… Чи поклик…

— Про потяг чи поклик не скажу, — професор провiв себе долонею по обличчю, для чогось глянув на неї, потiм повернув її до Вiктора: — Бачиш, пiт. Мене тут у пiт кидає… Коротше, про потяг не скажу, не знаю. Але не сумнiваюся жодної секунди: люди, якi тут довго жили i навiть тi, якi тут народилися, страждають на рiзнi патологiчнi хвороби. В когось проблеми зi шлунком, хтось iз серцем мучиться, в когось може бути рак. А може таке статися, що i… — Горбатько покрутив вказiвним пальцем бiля скронi.

— Тобто, — перепитав Шамрай, — на вашу думку, кожен, хто мав хоч якесь вiдношення до Пiдлiсного, рано чи пiзно може з’їхати з глузду?

— Чом би й нi? Я б навiть назвав це мiсце таким собi перетином свiтiв, — серйозно вiдповiв професор. — По сутi, Чорнобиль став для тутешнього народу порятунком. Знаєте чому? Бо в iншому випадку люди жили б тут ще довго, i хто його знає, до чого б дожилися. А так змушенi були евакуюватися з аномальної зони, яка стала в два рази небезпечнiшою для нормального життя. Хоча тут є що вивчати, клондайк для дослiдникiв паралельного свiту.

Горбатько почав пакувати свiй прилад у сумку.

Жора згорнув апаратуру.

Шамрай з почуттям виконаного обов’язку повернувся, аби сказати водiєвi, що вони вже можуть звiдси їхати.

Водiя нiде не було.

На якусь мить у Вiктора вiдiбрало мову. Щойно, буквально п’ять хвилин тому, водiй з незадоволеним виглядом стояв поруч. Тепер наче крiзь землю провалився. Зник. Загудiв у один з невидимих людському оку тектонiчних розламiв земної кори. Навкруги було тихо, навiть холодний листопадовий вiтерець, здається, припинився. Сонце теж сховалося за хмарами. Раптом стало якось сiро i похмуро. Тиша дзвенiла у вухах.

Шамраю здалося, що нiхто з його супутникiв не помiтив зникнення водiя. Рвучко повернувшись до вченого i фотографа, вiн на якусь долю секунди уявив, що бiльше не бачить їх, що поруч з ним нiкого нема. Та нi, ось вони стоять, нiби виринули з повiтря: Жора застiбає кофр, Максим Iванович поправляє сумку на плечi.

— Де Гриша? — вичавив iз себе Вiктор i, не дочекавшись вiдповiдi, закричав на всю силу легенiв, несподiвано для себе вiдчувши саме таке бажання — голосно крикнути, хоча щойно не мiг промовити нi слова: — Гриша! Гриша! ГРИША! — Крик пiшов луною. А за мить, яка тягнулася дуже довго, у вiдповiдь почулося:

— Чого б я ото волав?

Водiй виходив з порожньої дверної пройми найближчої до них хати, застiбаючи на ходу штани.

— Ну ти даєш! — видихнув Шамрай з полегшенням.

— Що я даю? — не зрозумiв водiй, обсмикуючи куртку. — Прикрутило посрати, а наче нiчого такого i не їв… Може, ваша аномалiя дiє… До речi, мужики, люди тут таки були. Причому, не дуже давно. Я там, — вiн кивнув у бiк хати, — в кутку газету бачив. Пожмакану. Мiсцеву, житомирську, ще заголовком догори її кинули: про парламентську кризу пишуть. А поруч двi порожнi пляшки з-пiд горiлки валяються. «Житомирська на бруньках». Мiсцевого розливу, я навiть знаю, де таку продають.

— Сюди що, на джипi бухати приїжджають? — поцiкавився Жора. — Бiльше нема де? Голова не болiтиме? Аномальна зона все ж таки…

— Штин там ще якийсь… Не знаю, як сказати… Наче могила…

— Мабуть, не ти один туди в туалет ходив, — констатував фотограф.

— Та нi, там щось iнше…

Шамрай глянув на годинник.

— Погнали назад. Нам ще машину штовхати.

Вони зустрiлися в невеличкому кафе неподалiк вiд Соборної площi.

Шамрай прийшов ранiше, замовив капучiно. Коли замовлення принесли, якийсь час бовтав ложечкою в чашцi, намагаючись розiгнати пахучу пiнку. Вiктор не мiг пояснити, чому вже другий день вiдучора, пiсля повернення з Богом та людьми забутого Пiдлiсного, на душi в нього лежить важезний камiнь.

Вночi вiн погано спав — уперше за багато рокiв, пiсля подiй, якi лишилися позаду i про якi вiн уперто не хотiв згадувати. Тодi вiн не спав добами. Аби врятуватися, пробував глушити горiлку, вiд чого сон пропадав зовсiм, перетворюючись на якiсь тимчасовi провали в пам’ятi. Ледь не дiйшло до примусової госпiталiзацiї в Зарiчанах — там само, куди так боялася потрапити Тамара Томiлiна зi своїми фантазiями. Тодi обiйшлося: лiкарi вирiшили почекати з радикальними заходами, увiйшли в особливу ситуацiю пацiєнта, вкололи кiнську дозу якоїсь гидоти, пiсля чого Вiктор проспав майже добу. А коли очухався, мама, яка сидiла весь час поруч, вколола ще одну порцiю (так сказали медики). На цих уколах Шамрай протримався три днi. Пiсля того батьки вивезли його на пiвроку в село, куди переїхали пiсля бабусиної смертi, вирiшивши переселитися в її хату, а мiське житло залишити синовi.

Остаточне видужування проходило в сiльськiй тишi, на свiжому повiтрi. Потiм треба було починати життя не просто заново, а фактично з нуля. Початком нового життя стала категорична вiдмова вiд алкоголю, навiть у виглядi пива. I… «Неймовiрнi факти»…

Все, досить про це!

Шамрай заплющив очi, прикрив їх долонею, а коли знову розплющив, то побачив Тому. Вона виходила зi срiблястого «Пежо», не нового, але цiлком пристойного. Виходила дiвчина з боку водiя. Отже, приїхала на машинi, машина — її власнiсть. Це чомусь збентежило Вiктора: з вигляду його нової знайомої аж нiяк не можна було зробити висновок, що вона їздить Житомиром на власному i не такому вже й дешевому авто.

— Привiт, — Томiлiна сiла навпроти, посмiхнулася.

Усмiшка вийшла гумовою. Сама Тома трималася досить напружено, мала схвильований вигляд i навiть була, як тодi здалося Вiктору, трiшки переляканою. Проте тримала себе в руках, що теж було помiтно.