— Ви мене вбили, Сідалковський. Треба ж уміти на світі жить. Я ж даю об'явленія. Роблю людям добро: приймаю на квартиру. Інші в такий способ женихів шукають. Хто як може, так і крутиться. Один, як муха в окропі, а другий, як вареник в сметані… Аякже. От ви мені ж нічого не платите за квартиру? Так хоч щось робіть і опше.

— Не за квартиру — за ліжко, Мері… Точніше, за одну десяту його, — нагадав Сідалковський.

— Хай ліжко. Але тепле. А не платите. Та я з вас і не вимагаю. Чєловєк один жити не може. А тим більше така молода женщина, як я. Скільки мені лет? Як ви думаєте, Сідалковський? Кажіть, але не питайте паспорта.

— Я й без паспорта бачу, що вам, Мері, не більше тридцяти. Жаль тільки, що ваша старша донечка уже має двадцять вісім і цим самим ставить вашу молодість під жорстокий удар…

— Ви дуже колкий, Сідалковський. Я не люблю таких. Мені нравляться мужчини нєжниє.

Сідалковський на знак згоди кивнув головою.

— Так-от я й кажу: ви повинні, Сідалковський, теж мати свої гроші. Хоч на дзельтерську воду. Я даю вам заробити, а ви комизитесь. Лотереї продавать — це не хек свіжоморожений. Робота чиста. Інтелігентна. Якраз для вас, Сідалковський, і опше…

Захопившись Сідалковським, як Ховрашкевич їжаками та ондатрами, ми зовсім забули про Адама і Єву. А між іншим, вони вимагають до себе (особливо Єва) не меншої уваги, ніж Сідалковський чи Ховрашкевич. Без Єви і Адама роман так само важко продовжувати, як і рід людський чи, скажімо, нові види ондатр.

Адам, нарешті, повернувся з далеких і важких мандрів. Повернувся не сам, а зі своєю законною дружиною Євою Гранат (про те, що Єва стала законною дружиною Адама, свідчили печатки в їхніх документах і всі без винятку жителі Індустріальної Балки).

Адам привіз Єву швидким спецпоїздом «Жорнівка — Янушполь» з однохвилинною зупинкою в Києві. Молодята сіли в тролейбус і поїхали з швидкістю автомобіліста-любителя. Машина, підвішена палицями до електродротів, попискуючи на перехрестях, довезла їх до Ботанічного саду. Адамові хотілося показати район, де він жив, і сад, в якому гуляли закохані та ходили з диктовими табличками на грудях ті, що мріяли виміняти велику мікрорайонівську квартиру на маленьку в центрі. Аби лише з видом на Хрещатик чи на Софію київську.

Адам вів Єву крізь стрій екзотичних дерев з диктовими паспортами на грудях і дивився на неї, як на спокусливу зірку кіноекрана. Диктова документація дерев свідчила, звідки ці пришельці родом, коли були до нас завезені і коли одержали постійну прописку в самому центрі столиці.

Вийшли на каштанову алею. На деревах догоряли останні червоні спалахи, що скидалися на кольорові свічки у нічному барі.

— Єво, це Київ, — сказав Адам, нахилившись до її вушка.

— Який він? — чи то запитала, чи то ствердила Єва. — Свічки які?

— Каштанові, — посміхнувся Адам.

— Я знаю. Які вони?

— Гарні, — промовив Адам.

— Я бачу, — промовила Єва. — Це Київ? — чи то запитала, чи захоплено підтвердила Єва.

— Так, Єво, Київ. А це мій дім, — показав Адам на блискуче виконану велику копію кращих висотних будівель міста.

Єва дивилася на царство із скла та залізобетону, і в неї паморочилася голова.

— Боже? Який він?

— Високий! Поки що найвищий у місті.

— Єві страшно, Адаме, — і вона притулилася до нього.

Адам жив у цьому будинку. На самісінькій його вершині, де почував себе, як на сьомому небі. Коли над містом ішов дощ, сусіди з нижніх поверхів сушили на Адамовому балконі білизну. Дощові хмари проходили внизу, і Адамові весь час здавалося, що він у салоні надзвукового лайнера. Це був новий житловий будинок вчених, який мав просту і лаконічну назву — «Фактус». Він, здавалося, силоміць уліз поміж будиночки-старожили, які пам'ятали ще князя Ярослава. «Фактус» вважав себе модерністом і стояв серед «класиків» з гордо піднятою головою, зверхньо демонструючи свій залізобетонний модерн, як баскетболіст на зустрічі з молодшими учнями спортивної школи-інтернату. Площа, яка здавалася колись великою й просторою, тепер нагадувала дитячий майданчик, а перехожі — дітей. Коли Адам дивився вгору і по небу пливли хмари, йому завжди ввижалося, що «Фактус» ось-ось упаде…

З Євою Адам не боявся нічого. «Фактус» світився вітринами, і на його фронтоні горіли величезні веселкові літери: «Фото», «Діод» та «Ум».

— Адаме, що це? — запитала Єва, показуючи на першу назву. — Це фотографія?

— Ні, Єво. Це кав'ярня. Вона називається по-вченому — «Фотон», але одна літера перегоріла. Увечері не видно.

— Отже, ми тут не зможемо сфотографуватися?

— Звичайно, ні, Єво.

— А це, Адам, «Ум»?

— Це магазин, Єво. Повністю називається «Вакуум».

— Тут перегоріли чотири літери?

— Так, Єво. Чотири.

— А тут, Адаме, всі літери? «Діод»?

— Тут усі, Єво. Це магазин електротоварів.

Єва зайшла в ліфт. Він був великий і голий, як парубоцька квартира. Тільки стіни, електролампочка і вмикачі. Про Адамову квартиру цього не можна було сказати. Господар умеблював її за останнім словом журналу «Сім'я і клопоти». Вона хоч і мала всього чотирнадцять метрів, але здалася Єві спочатку удвічі більшою. Єві тут подобалося все. Особливо фікуси і френзлі на покривалі.

— Гарно! — схвалила Єва і почала негайно переробляти все на свій лад…

Їй, наприклад, здалося, що шафа стоїть там, де повинне стояти ліжко. А ліжко захопило місце стола. Єва забажала, щоб на столі завжди у великій і глибокій мисці лежали яблука, як натюрморт.

У хвилини інтимної близості Єва говорила про себе в третій особі, хоч любила себе в першій.

— Адаме, — казала вона, — розвесели Єву. Єві сумно.

Адам не знав, як це робиться, і тому робив стойки на голові, але це Єву не тішило.

— Адаме, Єва хоче кави, — казала вона. Коли він з'являвся на порозі кухні, додавала: — І яблук. Принеси Єві яблук.

Вона засинала у нього на грудях. А він боявся ворухнутися, щоб не збудити дружину, і так з розплющеними очима лежав біля неї цілу ніч.

Вранці вони поспішали у рідний для Адама і далекий та незрозумілий для Єви «Фіндіпош». Адам ще й досі не вірив у своє знайдене щастя. Воно для нього було таке ж несподіване, як і одруження. В одній руці Адам ніс портфель, другою тримав Єву з таким виглядом, ніби до його рук потрапила царська пектораль із скіфської могили. Адам йшов, і на його обличчі плавала така гаряча посмішка, від якої у лоточниць тануло «Ескімо».

Адам від природи був неговіркий, а тепер від щастя зовсім занімів. Розмовляла одна Єва. Він слухав її, ніби райських пташок у садах Семіраміди.

— Адаме, Єві боляче, — казала вона. — Відпусти Єві руку.

Він відпускав Євину руку, але не спускав з неї очей.

— Єво, присядь. Ось тут, — показав він на лаву. — А я збігаю до Стратона Стратоновича. Візьму відпустку. На три дні.

— Адаме, на три дні, мало.

— Потім я візьму тарифну. На цілий місяць. І ми поїдемо з тобою до самого Чорного моря. Аж в Одесу. А може, навіть у Харакс, як путівки будуть.

— Мені буде сумно. Візьми Єву з собою.

— Стратон Стратонович цього не любить. У нашій установі працюють одні чоловіки, Єво, — повідомив по секрету Адам.

— Я хочу на них подивитися, — підвелася Єва.

— Ну, що ти там не бачила, Єво? Вони там усі такі, як я.

У Єви очі стали круглі й такі великі, що Адам побачив, як у них відбивалося все фіндіпошівське гасло з усіма знаками оклику. Хтось виглянув у вікно, здається, Масик. Коли побачив Адама з жінкою, не повірив шибці — негайно розчинив вікно навстіж. Сумніву не було: Адам стояв у скорботній позі над якоюсь красунею і, як здалося Панчішці, плакав. Ця гіперболічна Масикова звістка рознеслася по «Фіндіпошу» зі швидкістю радіопередач аматорів-короткохвильовиків. Навіть офіційно стриманий Нещадим і той припав до шибки. Помилки не було. Адам стояв перед дівчиною, не випускаючи її рук, і гаряче чи то клявся, чи в чомусь її запевняв. Єва не нагадувала фіндіпошівцям ні сестри, ні — тим більше — Адамової мами. Вона була значно молодша за Адама. Він гладив її по голівці, як безтямно закоханий, що провів тут ніч і не помітив, коли над ними піднялося сонце. Він прощався з Євою, ніби вдруге збирався у відрядження вивчати попит на шапки. Але не в якусь Індустріальну Балку, а принаймні на острів Мадагаскар чи у далеку Дагомею.