— Єві буде сумно, — мовила тихо Єва.
— Адам скоро повернеться, — відповів він їй так, як усі закохані, що наслідують одне одного.
Адам ніс заяву Стратонові Стратоновичу. Він написав її власноручно, хоч з епістолярним стилем, як і з граматикою, не дружив. Але після двох листів до лікарки із Сум, написаних Ховрашкевичем і тихим Панчішкою, він більше нікому не довіряв. Заяви, листи й кохання йому давалися нелегко, але він боровся з цим, як зі старим арифмометром, що постійно не вибивав однієї цифри. У цифрах Адам кохався. Він їх любив майже так, як колись жінок, тільки довіряв їм більше — цифри його ніколи не підводили. І якби не заслуги й досвід Бубона та не повага Стратона Стратоновича до людини, якій було ближче до пенсії, ніж до стипендії, то головбухом у «Фіндіпоші» став би Баронецький, а не Бубон.
Адам увійшов у «Фіндіпош» і незчувся, як опинився у дворі. Зробив ще одну спробу. Вона кінчилася тим самим. Серце в Адама забилося, щастя змінилося передчуттям страху. Йому здалося, що він втрачає чіткість логічного мислення і тільки-но віднайдену, але ще не відкриту до кінця Єву. Дивне передчуття охопило усе його єство і, здавалося, передалось навіть портфелеві, що несподівано затремтів у руках. Почалося легеньке запаморочення, як цe буває у молодих поетів після першої випущеної в світ книжки.
Кухлик перелякано присів, намагаючись упіймати логічний кінець, як спінінгіст, котрий перерізав «бороду» з жилки, думаючи, що там має бути два кінці, а їх утворилося раптом чотири, і жоден не розмотувався, тільки заплутував жилку ще більше, ніж до цього. Адама почав переслідувати панічний страх. Той страх, який охоплює людину на самоті в лісі чи в човні, де несподівано для себе виявляєш, що щезли весла, а попереду водоспад. Ти починаєш гребти руками, а тоді кричиш своє улюблене на всі випадки життя «Рятуйте!», хоч розум тобі й підказує, що це безглуздо, та Адам не стримався і закричав:
— Єво!
Єва зірвалася з місця, як міліцейська машина, і врізалася в двері «Фіндіпошу» з такою силою, що вмить вилетіла через запасні і потрапила прямо в обійми Адамові…
— Адам! — сказала Єва.
— Єва! — сказав Адам.
— Адаме, тобі погано? — запитала Єва.
— Єво, мені хороше! — відповів Адам.
У голові Адама просвітлішало, як у людини після страшного сну: автомобіль виграв, а гаража нема.
— Як тут гарно! — промовила Єва. — Тут як у раю, Адаме!
Вони підійшли до єдиного райського дерева, що росло на подвір'ї «Фіндіпошу». Єва глянула у вольєри з написами по-латині. По-латині Єва не читала і не любила. Їй подобався тільки один шрифт — кирилиця, але вона не знала, що він так називається.
— Адаме, це водяний пацюк? — вказала вона пальцем на якусь руду тварину з оголеним задом, як в орангутанга із зоопарку.
— Ні, Єво. Це ондатра.
— Ніколи б не подумала, що ондатра така потворна тваринка, а видає такі гарні шапки.
— Ми придумаємо, Єво, ще кращі. Наш «Фіндіпош» тепер думає над тим, щоб шапки були кольору герінус канаріа[6].
Єва цього терміна не знала, як і Адам. Але він чув його від Ховрашкевича, і тому цей загадковий колір їм активно сподобався.
— Ми робимо тут усілякі досліди… — таємниче почав Адам і прошепотів їй щось на вушко.
— Ну? — вимовила Єва, так і залишивши розкритим ротика у вигляді червового туза. — А хіба це, Адаме, можливо?
— У природі можливо все. Ховрашкевич доводить…
— Це ваш учений?
— Так, — відповів Адам.
— А ти з ним знайомий, Адаме?
— Знайомий, — відповів не без гордості Адам, але, згадавши листи, написані Ховрашкевичем, відчув себе кепсько.
— Цікаво! — Єва дивилася на ондатру. — Адаме, а для чого ви це робите?
— Ми виводимо нові сорти ондатр, — сказав Адам.
— Але ж ондатра не яблуко!
Раптом Адама хтось гукнув. Він підвів голову. З вікна висунулася патлата бородата маска.
— Адаме, що це? — запитала Єва.
— Це наш художник. Даромир Чигиренко-Рєпнінський, — прошепотів Адам.
— Ой, як цікаво! — млосно сказала Єва і сама не помітила, як вийшла назад через парадний хід на тополину алею.
Адам у цей час мовчки приймав потиски рук своїх колег, промовивши тільки два слова: «Так! Одружився». Але зробив це з такою гордістю, що навіть одруженим захотілося й собі повторити цей своєрідний процес.
— Звідки твоя красуня, Адаме?
— З Індустріальної Балки, — сказав Адам. Він поставив портфель у коридорі, на якому негайно з'явилась табличка: «Портфель перевірено — тарані нема!» — і щез по той бік Стратонових дверей.
— Ну, що ж! — звуками єрихонської труби заговорив Стратон Стратонович. — Про ваш подвиг я вже начувся. Вітаю! Вітаю! — кинув він у простір два останніх слова, ніби наперед знаючи, чим такі одруження кінчаються.
— Дякую, — Адам, переминаючись з ноги на ногу, стояв, як символ смирення і покірності.
— Як це ви на таке наважилися? — Ковбик запихкав цигаркою, мов паровоз. — Мабуть, грамів п'ятсот, не менше, перед цим урізали!
— Уночі.
— Що вночі? — здивувався Ковбик.
— Женився уночі, Стратоне Стратоновичу.
— Уночі жінку і полотно не вибирають! — Ковбик попихкував цигаркою під самим Адамовим вухом. — Ну, що там у вас? Заява?
Адам кивнув. Стратон Стратонович мовчки взяв заяву і, масивно сідаючи у ще тепле крісло, прочитав уголос:
— «Прошу надати мені відпустку в зв'язку з тим, що я женився на три дні», — Ковбик замовк і глянув поверх окулярів, ніби вивчаючи Адамове обличчя. Воно набрало кольору томатного соку із помідорів «диво ринку» і застигло. — Всього на три дні? — перепитав Стратон Стратонович.
— На три, — ледь вимовив Адам, бо відчув, що серце підкотилося аж у самісіньке горло і забилося там. — Відповідно до закону…
— Та я не про відпустку, — махнув рукою Ковбик. — Одружилися на скільки?
Кухлик розгубився, як абітурієнт на вступних іспитах, і не відповів нічого. Стратон Стратонович мовчки наклав резолюцію, підвівся і подарував Адамові свій потиск. Кухлик вийшов з кабінету і вибіг на алею, осліплений красою Єви, почуваючи себе на сьомому небі, хоч навіть приблизно не знав, де те небо знаходиться.
Адам ішов вулицями Києва такий щасливий, наче здав разом з Бубоном річний звіт непитущому ревізорові. У трамваї він купив два квиточки — один з них теж виявився щасливим. Адам непомітно для Єви сховав його з наміром при першій же нагоді з'їсти. Адам і Єва сиділи так близько одне біля одного, що поруч міг сісти ще хтось, третій, і не був би зайвим. В Адама очі світилися таким щастям, ніби в нього нарешті з 26-ти лотерей в одній співпала з виграшем серія, хоч номер не зійшовся на дві цифри. А ще з'явилося таке відчуття, ніби він не Адам Кухлик, а його далекий пратезко в тисячному ступені Адам, котрий жив на землі тоді ще один і міг вважати себе за найголовнішого бухгалтера на планеті.
Над планетою гуркотіли громи, а з неба падав град і оббивав листя та зелені пуп'янки яблук. У «Фіндіпоші» лаявся Ковбик, і від його голосу злітали з дверей таблички та викидали свої перші недоношені шепеони слабо схрещені їжаки.
«Життя — як лотерея, — думав Адам Кухлик, тримаючи міцно за руку Єву Гранат. — Коли сподіваєшся виграти карбованця, несподівано виграєш найбільшу суму. А коли мрієш виграти автомобіль — не виграєш нічого».
— Життя — наче плавання на вітрильнику, — сказав Сідалковський, коли, нарешті, знайшов адресу «Фіндіпошу», але не знайшов на тому місці самого філіалу. — Йдеш під норд-остом, а потрапляєш у зюйд-вест.
— Життя — це гра на більярді, — мовив Ковбик, дивлячись з неприхованою неприязню на свого улюбленця — Ховрашкевича. — Б'єш кульку в одну лузу, а вона потрапляє зовсім в іншу.
6
Канарка.