— Зраджу тебе й тільки тоді прощу, — з відтінком штучного алмазу в голосі казала вона. — Тоді ми будемо рівні і почнемо сімейне життя на новій основі.

Карло Іванович дивився на неї і думав: «Це вона може». Мацеста Єлізарівна була в тому віці, який називають третім цвітінням, і їй починали подобатись хлопчики, які ще не пережили першого.

— Але я не зраджував, — захищався Бубон, як без вини винуватий. — Я тільки стежив…

— З ким ходить твоя коханка, — докінчила за чоловіка Мацеста Єлізарівна.

— Єва — не моя коханка. Єва — дружина Адама, — Карло Іванович сів у крісло і схопився за те місце, в районі якого мало битися серце, як птаха в клітці. Серця на місці не було. Бубон злякався і поліз для чогось у кишеню.

— Що? — єхидно запитала Мацеста Єлізарівна, поклавши руки на стан «мрія вдови». — Аж самому страшно стало від своєї брехні? Та мене не проведеш. Я не слідчий…

Жінки — зробимо невеличкий відступ — усе розуміють і трактують по-своєму. Тому інколи, слухаючи їх, мимоволі констатуєш: «Як вони вчили логіку — видно. Але як вони примудрилися її скласти — невідомо навіть екзаменаторам».

— Знайшли козла відпущення. Тепер на Адама можна всі гріхи списувати

— Чому тепер? Тепер Адам якраз одружений. — Бубон прислухався: серце билося, але він не міг зрозуміти, в якому місці. Карло Іванович узяв себе за зап'ястя руки. Пульс вибивав ледь чутно морзянку, але азбука Морзе — це не рахівниця, а крапки-тире — не сальдо-бульдо, і на них головбух «Фіндіпошу» не розумівся.

— Не бреши, — прогримів над вухом грім у супроводі електричних розрядів. — Адам ніколи не був одружений з Євою, з цією повією…

— Єва — не повія…

— А хто ж вона, голубе, по-твоєму? Хто? Хто дарує отакі штучки чоловікам, які їй навіть на роль батька уже застарі? — Мацеста Єлізарівна пред'явила, як речові докази, дві власноручно завірені оригіналом копії. — Що це?

— Фотокартки Єви.

— Це я й без тебе бачу. Ти мені скажи, чого вони в тебе?

— Сідалковський вручив…

— Ти вже, бухгалтере, — почесна й потрібна професія Бубона прозвучала цього разу як образа, — не доплюсовуй до Адама ще й Сідалковського. Звикли всі гріхи на старих парубків звалювати.

— Адам і Сідалковський — не парубки, я тобі ще раз кажу, — захищався Бубон, розмахуючи руками, як кімнатними антенами телевізора. — Адам одружився, а Сідалковський розлучився. Він аліменти платить. Я тобі приведу того й того. На очну ставку, шановна. Хай вони тобі доведуть…

— А це? — Мацеста Єлізарівна перевернула фотокартки зворотною стороною. — Що це?

На фотографіях стояли написи, про які Бубон забув або ж не бачив їх: «Моєму милому бухгалтерику на спогад. Твоя Єва».

— Що, мій милий бухгалтерику? Що ти на це скажеш? — розмахувала Мацеста Єлізарівна під самим Бубоновим носом фотографіями, як футбольні болільники національними прапорами під час кубкових матчів, де нічиїх не буває. — Батечко двох дітей! Зразковий сім'янин! — саркастично кидала вона словами характеристики на Бубона, виданої місцевкомом і адміністрацією «Фіндіпошу». — У кишені повно талончиків, їздить на таксі, гроші ховає. Від кого і для кого? Для божественної Єви, яка майже, ровесниця твоїй донечці! А мене в переповнених трамваях возиш? Перловими супчиками годуєш? Я тобі покажу супчики! Економиш, фінансист нещасний! А з нею, мабуть, їси фірмові страви в ресторанах… Котлетки «супутник» чи «ракета» запиваєш коктейлями «рожева фантазія»! — Мацеста Єлізарівна в ресторанних меню розбиралася.

— Це фото Адама, — голосом продавця «Спортлото» виголосив Карло Іванович.

— Це фото Єви, а не Адама. Залиш Адама в спокої. Адам тільки касир, а на фото написано: бухгалтерику. Чув? Бух-гал-те-ри-ку-у…

— Може, похвалився, що він бухгалтер, аби завоювати Євине серце. Сучасна молодь уся така…

— Перестань усе звалювати на сучасну молодь!..

— Серденько, запитай в Адама. Дозволь, я тобі приведу його, — благав Бубон уже голосом підсудного, що вперше сів на тверду лаву і востаннє збирається виголосити заключне слово.

Атмосфера несподівано перегрілася вдруге, і від раптового розширення повітря перед очима Бубона почало щось виблискувати й тріщати. В обличчя, наче білі крижані сніжинки, ударили клаптики розірваних фотокарток.

— Ось твоя Єва, ось твій Адам. Можеш забиратися до біса! Проживемо якось без тебе. Забирайся, і негайно, якщо тобі наш дім — уже пекло…

Бубон підвівся, і серце у нього забилося. Свідомість затуманилася, він зібрав чорно-білі шматочки, що валялися на підлозі, сказав два слова про свою великодушність і доброту й побрів до виходу з наміром Анни Кареніної.

— Куди ти? — злякано крикнула Мацеста Єлізарівна.

— Я приведу тобі Адама…

— З мене досить Єви, — вона забігала по кімнаті, ніби тигриця, яка щойно потрапила до клітки. — Чуєш, вернись!

Карло Іванович взявся спітнілими руками за холодну ручку дверей. «Зраджу тебе, тільки тоді прощу, — рефреном звучали слова Мацести Єлізарівни в його голові. — Тоді ми будемо рівні. Почнемо сімейне життя спочатку. Чуєш, на новій основі…»

— Але я перед тобою чесний, — Карло Іванович оглянувся, подарував їй останній погляд і вийшов у простір.

— Вернись! — двері розчинилися з шумом пострілу бразильської петарди. — Вернись, куди ти?

— У «Фіндіпош». До Сідалковського.

— Подавись ти зі своїм Сідалковським! — петарда вибухнула знову. — Я розлучаюсь. Ось тобі мій паспорт. Заяву надішлю на суд, — гукнула Мацеста Єлізарівна і запустила документом у Бубона. Він глухо стукнувся між його лопаток і, наче підбитий птах з розпростертими крилами, упав обкладинками на чорний тротуар. Бубон навіть не оглянувся. — Я розлучаюсь!

— Як хочеш. Тобі видніше, — спокійно відповів Карло Іванович і переступив, як гладіатор через труп свого товариша, через паспорт, що вдруге прошелестів над його головою і приземлився за два метри попереду.

«Перельот», — подумав Бубон і попрямував до «Фіндіпошу» з надією застати Сідалковського, який вечорами цілився у крейсери та есмінці Панчішки з шостим почуттям у грудях і все одно програвав сухопутному Нельсону. Панчішка своїми блискавичними перемогами просто виводив Сідалковського з себе. Він, прикрившись товстим загальним зошитом, методично трощив підводні човни й катери противника, спокійно й монотонно повторював:

— Квадрат, же-два, квадрат же-три, квадрат же-чотири.

— Підбито, підбито, потонув, — сумно констатував Сідалковський, а після цього додавав: — Слухайте, Масик, ви ведете морський бій, порушуючи всі класичні закони стратегії й тактики.

— Для перемоги усі засоби чудові, — парирував Панчішка, оранжево і нахабно посміхаючись.

Бубон помилився: Сідалковського в кабінеті Панчішки не було. Не було й самого Панчішки, який, очевидно, в цей час з Ковбиком і Ховрашкевичем вивчав архітектуру сучасних ресторанів. Бо над планетою уже почало темніти, а в ресторанах світлішати. Бубон проплив коридором, як айсберг по фарватеру, і війнув холодом у розпашіле обличчя Сідалковського.

— Кого я бачу?! — розпростер руки Сідалковський і пішов назустріч Бубону, готуючись до великих і затяжних обіймів. Карло Іванович зупинився на порозі. Шкіра на його обличчі нагадувала єгипетський пергамент епохи Рамзеса XII.

— Наш вітчизняний Шерлок Холмс повертається з оперативного завдання так само несподівано і блискавично, як і щезає. Що чути на сімейному фронті?

Сідалковський не договорив. Бубон розмахнувся і з силою жбурнув у красиве лице Сідалковського чорно-білі шматочки паперу.

— Пробачте, Карле Івановичу, — нахилившись над тим, що колись називалося фотокопією Єви, почав Сідалковський, — але ваших артистичних жестів я не розумію. Що ви цим хочете сказати? На сімейному фронті все без змін?

— Ідіть ви до біса зі своїми змінами! Звідки ви взялися на нашу голову? Від ваших ідей у «Фіндіпоші» життя нема!

— А до мене воно було?

— Принаймні ми тихо й спокійно жили…

— У наш бурхливий вік — вік техніки й хімчисток? Ай-я-яй, Карле Івановичу!