— Для нас було достатньо одного Ховрашкевича. Але той хоч проводив експерименти на ондатрах і їжаках. Він нікому не заважав і йому ніхто. А ви? А ви їх, шановний, проводите на людях!

— Карле Івановичу, я вас не впізнаю. Ви — і крик. Це те саме, що північ і південь, кохання і ненависть, життя і смерть. Це парадокс.

— А моя розбита сім'я — це вам не парадокс? Ви мені розбили сім'ю своїм зміцненням! Ось цими фотографіями. Чого я повинен страждати за Адама і Єву? Хай вони самі страждають, — Бубон уже хрипів, як старший боярин на другий день після весілля.

— Карле Івановичу, ви егоїст. У вас повністю відсутнє почуття колективізму. — Сідалковський налив води і подав Карлу Івановичу. — Ви самі винні. Вам же було сказано: фотокарток у себе не зберігати, здавати у фіндіпошівський сейф або, в крайньому випадку, вивчивши напам'ять, знищити, як код, як шифр, як ключ од шифру. А ви повелися, наче шестикласниця, закохана в кіноактора: носила в кишені невідісланого листа, поки його не знайшла мамочка і не роз'яснила їй, що й до чого. З вашими нервами й помилками комісаром Мегре не станеш…

— Йдіть ви к чорту! — ковтнув води Бубон.

— Захлинетеся, Карле Івановичу. Випийте і розкажіть усе спокійно. Тільки скажіть чесно, Мацеста Єлізарівна вас дуже била?..

Бубон підвів очі і глянув на Сідалковського.

— Синок, — несподівано почав він. — Я тобі в батьки годжусь. Не насміхайся. Пожалій сивину…

— Ну, що ви, Карле Івановичу, — Сідалковський наважився присісти поруч, забравши заздалегідь склянку з водою і поставивши її на відповідній віддалі. — Не сердьтеся. Розкажіть усе, як було. Завтра будемо виправлятися. Завтрашній день для того й існує, щоб виправляти сьогоднішні помилки.

…Бубон лежав на дивані й думав: «Якщо ми розлучимося, кого ж я собі візьму за дружину?» Ця думка свердлила йому голову, як пружина диван. Знайомих жінок у Бубона не було. За двадцять років спільного життя із Мацестою Єлізарівною він був вірний дружині, як Пенелопа Одіссеєві.

Карлу Івановичу хотілося плакати. Він лежав і жалів себе. Йому було боляче. Не тільки від того, що стерпла нога і клята пружина впивалася в бік, як самка-блощиця у заголений лікоть. Бубону було боляче, бо Мацеста Єлізарівна несправедливо назвала його зрадником.

Йому раптом захотілося померти. Бубон хотів померти лагідною і доброю смертю. З життям йому не хотілося розлучатися, як зі своїми вельветовими штанами, але що ж поробиш: іншого виходу для себе він не бачив…

…Бубон хотів одягти в труну сорочку без краватки, а тому востаннє просив Мацесту:

— Найкраще купи вишиванку. Вона на поворозочках. Але поворозочки не тісно зав'язуй… Гроші я на дітей переводжу. Коханцям вони не дістануться.

— Я не виходитиму заміж, — перебила вона його. — Своє життя присвячую дітям… Я не Єва, я чесна жінка. А чесна жінка може кохати тільки один раз…

«Як я, — подумав Бубон. — Вона точно така, як я. Недаремно я взяв її».

— Газети переадресуй Адамові. Ти все одно їх не читаєш. Коли він стане головбухом «Фіндіпошу», подаруй йому мої нарукавники і мого «Фелікса». Він усі цифри вибиває…

Бубона поклали в труну і повільно повезли повз Байкове кладовище аж на Шулявку. Бубон лежав у труні, і йому хотілося встати й крикнути: «Шановні, куди ви мене везете? Ховайте за місцем проживання і прописки…» Аж на лікті підвівся.

— Ляж, — наказала йому Мацеста Єлізарівна. — Ляж і не сміши людей. Ти помер.

Бубон покірно ліг, але, коли повернули за ріг Байкового цвинтаря, він знову зірвався й сів у труні серед квітів і живих вінків з срібними та золотими траурними стрічками. Карло Іванович забув, що мав сказати, почав читати на них написи: «Дорогому… Незабутньому… Рідному…». «Хто, цікаво, на вінки гроші збирав? — інтересувався Бубон. — Голова ж «бюро уваги» — я. Цікаво, чи всі здали гроші? А може, були й такі, що казали: «Вмирають і народжуються завжди невчасно. Тоді, коли грошей нема. Вмирали хоча б на другий день після зарплати, а народжувалися перед авансом». Певне, гроші на вінки брали в касі взаємодопомоги. Видав Адам і трохи виділив Сідалковський». Похоронна процесія тим часом рухалася далі.

— Лежить, як налитий, — кивали на Бубона бабусі.

— Цікаво, скільки йому? — хтось запитав.

— Ще зовсім молодий, — промовила пишногруда молодиця. — Завтра виповнилося б п'ятдесят. Одного дня не дожив до ювілею.

— А-яй-яй, — хитали головами-квітами бабусі. — І треба ж так. Нещасний чоловік, хоча б після ювілею помер. Після доброї чарки. Не так жалко було б…

— Він не пив.

— А ви його знаєте?

— Аякже, — відповіла та ж пишногруда молодиця. — Це ж Карло Іванович Бубон, головбух із «Фіндіпошу». Гарна була людина. На кота ніколи не крикнув…

Бубону ще більше стало жаль себе, він не стримався і заплакав.

— Перестань. Он люди сміються, — прикрикнула Мацеста Єлізарівна. — Нюні розпустив. Усі вмирають. Не тільки ти один… Витри сльози, — Мацеста Єлізарівна вийняла хусточку. — Тільки не рукавом. Ось носовичок…

— Він же зовсім сухий, — раптом обурився Бубон. — Ти що, не плачеш за мною?

— Тепер уже це нічого не дасть…

— Хоч для людей. Чуєш, хоч про людське око. А то подумають, що ти моїй смерті рада. — Бубон поклав голову на щось тверде й незрозуміле. — Це несправедливо. Це жорстоко. Я на вас працював усе своє життя, як віл. Спини не розгинав, а ви… Куди ж ви мене несете? За місцем постійного проживання. Я хочу недалеко від дому. Щоб ви мені завжди носили свіжі квіти, а не клали вінок з металевих листочків з облізлою фарбою. І обов'язково поливайте. Хай їх поливає Муза. А Дем'ян воду носить. А ти, Мацесто, — Бубон уперше за своє життя назвав її так. Процесія на мить зупинилася. — А ти, Мацесто, — повторив Карло Іванович, — хоч одягни чорну хустку, не будь така жорстока, засвіти свічечку і присядь на могилці. Зроби вигляд, що тобі жалко мене…

До труни підійшов Сідалковський.

— Ідіть ви до біса, шановний! — вигукнув Бубон. — Ви мені при житті ще набридли. Дайте хоч померти спокійно…

— Не дам, Карле Івановичу, не дам. Укрийтесь моїм плащем, а то й справді замерзнете…

Сідалковський поклав на Карла Івановича двобортний японський плащ.

— Заберіть цей плащ собі, шановний, — Бубон відкинув плащ жестом тореадора. — Я вам його дарую. Хай він і вам вкоротить віку, як мені…

— Доброзичливим вас не назвеш, — докірливо похитав головою Сідалковський.

— Мені там без вашого плаща буде тепло.

— Карле Івановичу, вставайте. Ви весь тремтите…

— Звідси вороття нема, — відповів Бубон. — Смерть не жінка, гріхів не пробачає.

Сідалковський узяв його за плечі.

— Карле Івановичу, Карле Івановичу…

…Бубон здивовано розплющив очі. Сідалковський тихо запитав:

— Карле Івановичу, їсти хочете?

— Ви знаєте, Сідалковський, — розім'яв ноги Бубон і опустив їх на долівку, — я тільки що помирав. Бачив свою смерть на такій відстані, шановний, як оце вас. Стояв на самій грані. Ви коли-небудь на грані стояли?.. Дивилися кістлявій в очі?

— На грані не стояв і в очі не дивився, — відповів Сідалковський.

— А мені доводилося. Двічі. Раз на фронті, вдруге ось тут. На дивані…

— За останніми статистичними даними люди найчастіше вмирають на диванах, — сказав Сідалковський. — Вам, Карле Івановичу, це тепер не загрожує. На дивані двічі не вмирають.

— Це гарна прикмета. Той, хто двічі вмирав, втретє не зможе, — засяяв Бубон, як новий барабан при гарному освітленні. — Я хотів сам померти. Вірите, шановний? Навіював собі. Смерть, кажуть, можна навіяти…

— То вам снилося, Карле Івановичу, то був сон.

Бубон почав розтирати ліву ногу.

— Весь лівий бік затерп. А ви кажете сон. Наче тіло відмерло. То не сон. То приходила смерть, шановний.

— Сон — та ж сама смерть, тільки в кредит, — мовив Сідалковський.

— Е-е, не кажіть. Різниця між сном і смертю є…

— Невелика, — Сідалковський підвівся і підійшов до вікна. У вітрині магазину, немов у нічному дзеркалі, яскраво горіли літери фіндіпошівського гасла. Тільки навпаки. — Різниця між сном і смертю має ту перевагу, що інколи під час відпочинку залишає вам право на ілюзії. Смерть цього права не дає. Вона не така щедра.