— Цікавий тост, — похвалила Маргарита Ізотівна і навіть трішки розцвіла.

— То, я вам скажу, в грузинів цікаві тости, — забувши про світлові ефекти на капелюшках дам, втрутився Ховрашкевич, на обличчі якого блідість почала чергуватися з першими червоними плямами. — То, я вам скажу, ми завжди так: то щоб у сусіда корова здохла чи, приміром, десь фурункул сів. До речі, у народі не кажуть фурункул. То ми, науковці, кажемо фурункул, або по-латині фіріатус. Що в перекладі на нашу мову означає — жахливий.

— Давайте вип'ємо, бо це вже буде до ранку розпатякувати…

— Нічого, — підтримала Ховрашкевича Мацеста Єлізарівна. — Це справді цікаво.

І вона мала рацію, бо хто вперше зустрічався з Михайлом Танасовичем, той і справді заслуховувався. Але досить побути з ним в одній компанії двічі чи тричі підряд, щоб більше не витримувати його. Бо Ховрашкевич нагадував стару грамофонну пластинку, котру крутять щодня, оскільки в квартирі немає іншої.

— Так-от я й кажу. У нас так, щоб тобі на м'якому місці фурункул сів чи щоб у тебе корова здохла. А в грузинів чи японців — по-іншому. Все це робиться культурно, ввічливо. Наприклад, приходять там до Гоги чи Кахі гості. От як ми. Кахі, приміром, сердитий на Гогу. Кахі, Гоча, Гога — то грузинські імена. Так от, Кахі Гочі каже: «Я тобі, кацо, бажаю не дім мати, а палац. І щоб у тому палаці було не три кімнати, а вісім. І щоб у кожній кімнаті стояв телефон. І щоб кожної хвилини ти з того телефону, кацо, дзвонив: то нуль-один, то нуль-два, то нуль-три. Так вип'ємо, дорогий Карле Івановичу, щоб у вас, нарешті, був телефон, але щоб ви ніколи не дзвонили нуль-один, нуль-два, нуль-три!»

За столом бурхливо зааплодували. Так бурхливо, що навіть Муза і Дем'ян, яким заборонялося бути серед дорослих, повискакували на ґанок.

Михайло Танасович поступово став душею вечора, і навіть Ковбик був задоволений, бо, добре підпивши, Ховрашкевич міг вписуватися в будь-яку компанію, чого не скажеш про нього у тверезому стані. Мовчазний і скромний у незнайомому товаристві, після перших двох чарок він раптом перевтілювався, і вже на той вечір усі замовкали, бо говорив тільки Ховрашкевич. Говорив, витанцьовував і, зрозуміло, грав на гітарі. Ховрашкевич вмів усе, як і знав, за його власним підрахунком, усі пісні. Він брав гітару, завмирав на мить у позі Миколи Сліченка й починав пісню Євгена Гребінки «Очі чорні».

— Співи з коментарями, — називав це Ковбик, але не перебивав, коли бачив, що загальній масі такі співи подобаються.

Ховрашкевич і справді знав майже всі пісні. Точніше, початки всіх пісень, але цього було достатньо. Бо в піснях до кінця, як і в своїх оповідях, він ніколи не добирався.

— Ця пісня, скажу я вам, повинна співатися так, але її співають отак, — роз'яснював він.

— Та співайте вже, — сердився Стратон Стратонович.

— А ви не спішіть. Нам поспішати нікуди. Ми тільки прийшли, Стратоне Стратоновичу, і взагалі. А ось пісня Голохвостого із п'єси Старицького «За двома зайцями». Історія народження цієї п'єси така…

Ковбик тут не витримував, підводився з-за столу, і зупинившись навпроти Ховрашкевича, майже слізно його просив:

— Михалку, та будьте ж ви людиною! Заспівайте, нарешті. Вас же просять.

— А я що роблю?

— Коментуєте!

— А то я вам скажу, треба знати якщо не все — усього знати неможливо, — то хоч якнайбільше…

Ховрашкевич все ж, нарешті, погоджувався і починав свою улюблену пісню, з якої, здається, знав аж дві строфи:

Далі він, звичайно, знову коментував, дратуючи слухачів, аж поки це їм не набридало. Гості, розбившись на кілька маленьких груп, розбрелись по саду. Чоловіки, як завжди, говорили про політику, жінки — про чоловіків.

Коли над Бубоновим садом опустилися перші сутінки, а в будинку Карла Івановича спалахнули електролампочки, гості почали роз'їжджатися по домівках. Першим непомітно щез Нещадим, який, кажуть, не боявся нікого, окрім своєї тіні й дружини. Так боявся, що навіть спеціально для нього приготовлений кров'яний біфштекс, який він любив більше, ніж Адам Євині яблука, і то не встиг з'їсти. Після нього пішли Маргарита Ізотівна і Зося, котрим потрібно було ще добратися до Кобилятина-Турбінного передостанньою електричкою. Прощаючись, Марго не забула записати три найновіших рецепти для Мацести Єлізарівни. Перший рецепт на торт «івмонтан», назва якого писалася разом, другий — як готувати оселедець на подушечці під покривалом.

— Боже, — клялася Маргарита Ізотівна, — такі страви подавали тільки на столи імператорів! У роті тане, як і торт «івмонтан». А ще рекомендую вам коктейль «помаранчеве небо». Рецепт його такий… — говорила вона, а Мацеста Єлізарівна під диктовку записувала.

Останнім, як ви вже здогадалися, залишав будинок Бубонів Михайло Ховрашкевич або зовсім не залишав його. Він міг переспати й тут, знайшовши в Бубонові єдиного свого співбесідника і друга.

Ніч, як чорний кудлатий пес, лащилася до підніжжя Володимирської гірки, ховалася в кущах, просиджувала до ранку під деревами і в під'їздах великих сірих будинків. Вона лизала своїм вологим холодним язиком дніпровський берег і Євині ноги, опущені в древні води Славутича. Підносила на тріпотливих листочках дерев як на долонях густу і синю прохолоду, наповнюючи нею груди Сідалковського, що сидів поруч Єви і дихав за методом йогів. Ніч п'янила їх озонною свіжістю і час від часу, підморгуючи синьо-оранжевими вогнями старих досвідчених бакенів, кричала у темінь тривожними сиренами пароплавів.

Єва, опершись ногами на ажурну металеву огорожу, сіла на лавку поруч Сідалковського і замовкла. В ній, ніби в гавайській гітарі, обірвалася найдзвінкіша струна, і вона стала тихою й мовчазною до невпізнанності. Зате Сідалковський розквітав, як чорнобривець. Він був певний, що це мовчання треба вважати своїм здобутком. Воно нічого не коштує, але приносить задоволення.

— Я змерзла, — дихнула синя київська ніч устами Єви.

— Під моїм поглядом? — запитав дніпровський бакен застудженим голосом Сідалковського.

— Я не летюча миша і не сова, — мовила Єва. — Уночі не бачу. Тільки відчуваю.

— Я теж, Єво, — Сідалковський зняв піджак, куплений свого часу Карапет-старшою, і торкнувся Євиних покатих, як трамплін, плечей. — Це найщасливіші хвилини в моєму житті, Єво.

— Не брешіть, Сідалковський, — сказала Єва. — Ви тільки вмієте гарно говорити.

— У людини все повинно бути гарним, — процитував Сідалковський, — і думки, і слова, і почерк.

Єва більше, здається, не слухала його, тільки час від часу пригорталася до нього, як дніпровська хвиля до нагрітого за день берега. Сідалковський мовчав, прислухаючись до ритмічного, але підсиленого биття власного серця і плескоту дніпровських хвиль. Єва важко і протяжно, як віддалений згук пароплава, зітхала.

— Єво, — попрохав Сідалковський. — Не зітхайте так, а то мені хочеться плакати.

— Ви нехороший, Сідалковський, — вона зітхнула ще раз.

— Йоги рекомендують зітхати, як і дихати, носом.

— Сідалковський, обніміть мене, — раптом попрохала Єва.

— Цікаво, а що я в такому випадку до цього робив? — запитав Сідалковський.

— Хіба то обійми, Сідалковський? Скажіть, а як вас звати?

— Хіба це вам замінить те, що ви пропонуєте? — Сідалковський соромився свого імені, як і справжнього прізвища. Він вважав їх безнадійними архаїзмами і тому завжди відрекомендовувався тільки так: Сідалковський. Інколи до прізвища додавав вигаданий для нього Ковбиком титул: «Граф Сідалковський — аристократ із Вапнярки». Це йому подобалося, і він напівжартома, напівсерйозно постійно на цьому наголошував. Імені він майже не згадував, бо нове прізвище замінило йому все.