— А як ваше справжнє прізвище, Єво? — Сідалковський нарешті обняв її, притис до себе.

— Чупринa, — відповіла Єва.

— Чупри?на? — перепитав Сідалковський.

— Ні, Чупринa. Наголос на «а». То прізвище мого батька Чупри?на, — поправила Єва. — А я Чупринa. На мене в Індустріальній Балці всі так казали. А тепер я Гранат. Це мій артистичний псевдонім.

— Який-який?

— Артистичний, — повторила Єва.

— Гранат, — Єва сказала «Гранат» за старим українським правописом, в якому окрім літери «г» була ще й «ґ». — Гранат для артистки — це більше підходить, чи не так, Сідалковський?

— А що ви робите, Єво, в театрі?

— Граю ролі.

— Уже?

— Що «уже»?

— Так швидко? Ви ж тільки днями влаштувалися…

— Я поки що репетирую.

— Які ролі, якщо не секрет?

— Різні. Джульетти, Капітанки, Анну на шиї…

— Дивно, а мені казали, що ви відтворюєте кроки за лаштунками сцени. Інколи ляпаєте калошами по підлозі, імітуючи постріли…

— То брехня. Для пострілів є пістолети. Я граю в масових сценах і готую вже ролі. Принаймні мені так режисер сказав: Єво, готуйтесь до серйозної ролі. От я й готуюся, — образилася Єва.

— Ну, гаразд, — перейшов Сідалковський на тон голови місцевкому «Фіндіпошу». — Чого ви Адама ображаєте?

— Слухайте, Сідалковський… — Єва відсунулась і, цілячись йому поглядом прямо в очі, додала: — Я не люблю моралі, а її тепер усі читають. І тому стільки аморальності… Сідалковський, я починаю у вас розчаровуватися. Ми ж не на профспілкових зборах. Заберіть свій піджак. Він мені перестав подобатися.

— Хто?

— Ваш піджак

— Як Адам?

— Ні, як ви. Адам не людина — золото, — мовила Єва. — Він мені вірний, як… — Єва не знайшла, з чим порівняти, і запнулася. — Не те, що ви, Сідалковський. Він кохає мене до безтями!

— Так чому ви не цінуєте цього?

— Не знаю. Ми, жінки, видно, всі однакові. Тих, хто нас по-справжньому кохає, не любимо, а за тими, хто на нас дивиться, як на іграшки, помираємо.

— Символічно, звичайно.

— Що символічно?

— Помираєте символічно.

— Вам усе смішки, Сідалковський.

— Для чого ж ви одружувалися, Єво? Та ще й у такий спосіб…

— А ви знаєте як?

— Ваш Адам схожий на несучасний магазин: у нього що під прилавком, те й на вітрині. Мені Адам розповідав, як він вперше наважився одружитися. Я не повірив.

— Чому вперше?

— Бо я певний, йому доведеться одружуватися ще й вдруге.

— Ви так гадаєте?

— Я переконаний, Єво. Можливо, тільки не в такий спосіб. Невже це правда?

— А що ж тут дивного? Він сказав, а я вирішила перевірити. Він виявився людиною. Першим, який не обдурив мене. А ще я вийшла за Адама так тому, що мене до цього один такий, як ви, красень обдурив. Обіцяв одружитися на мені, а взяв іншу. Я негайно ж вийшла за Адама. На зло йому. Та ще й у Київ переїхала. Тепер вони мені всі заздрять. І він також, — Єва витягла цигарку і закурила.

— Ви курите, Єво?

— А що ж тут дивного? — пустила вона дим кілечком. — Ви що, ніколи не бачили дівчат, які курять?

— Навпаки, Єво: я давно не бачив дівчат, які не курять.

— А ви що — «проти»?

— Чому я повинен бути проти, коли вся Європа «за»?

— Слухайте, Сідалковський, а що ви Адамові скажете, коли він вас запитає, з ким тепер Єва зустрічається?

— Я йому скажу те, що й учора: Адаме, наберіться мужності і вислухайте до кінця — Єва закохана в мене.

— Який ви самовпевнений!

— А що я скажу йому, що Єва самим богом створена для мене. Вона така, як я. Точнісінько. Тільки вона жіночого роду, а я чоловічого… Адамові очі кричатимуть, мов крила птиці, що падає каменем до землі. Я скажу йому: «Не плачте, Адаме, повірте мені і не вірте Єві. Ви для неї були стартовим майданчиком для посадки у Києві…»

— Ви нахаба, Сідалковський! — раптом зірвалася з місця Єва. — Ви такого не можете йому сказати!

— Але це ж правда, Єво, — Сідалковський сидів задоволений, навіть щасливий — Єву зачепило за живе. — А далі я йому скажу чесно: Адаме, Єва кохає мене…

— Це неправда, — ледь не закричала Єва.

— Єво, не підстрибуйте так високо. Це по-перше. По-друге, наберіться терпіння і вислухайте співбесідника, з яким вам не менш цікаво, ніж на концерті.

— Ну, гаразд, — присіла Єва поруч. — А що ж далі?

— А далі Адам схопиться за голову і в розпачі зі словами: «Сідалковський, моя Єва кохає не мене, а вас», — залишить «Фіндіпош» і піде містом з таким нещасним виглядом, як власник двох лотерейних квитків, на котрі випали найкрупніші виграші, але самі квитки випали з його кишені раніше за ті виграші.

— Сідалковський, ви молодець. Я просто по-справжньому закохана у вас, — Євині почуття перехлюпнули через край. — Сідалковський, поцілуйте мене…

— Ні, Єво. Я товариш Адама. Моя службова совість, — згадав він улюблену фразу Ковбика, — не дозволяє цього робити.

— Ви, мабуть, у школі були відмінником, Сідалковський, або вдома — маминим синком.

— Ні перше, ні друге, Єво.

— Тоді все життя формули з хімії зубрили. А я хімію ненавиджу, як і вас, Сідалковський! — Єва підвелась із нагрітого місця і стояла перед Євграфом, намагаючись скинути з себе його піджак, який висів на ній, немов довга сутана на ксьондзові. — Ви дуже правильний, Сідалковський. Мені ще ніхто не відмовляв. Ви перший… Ви, ви… насміхаєтесь із мене, — голос Єви набирав неприємного для слуху Сідалковського відтінку, хоч слова її приємно лоскотали його самолюбство. — Я зараз утоплюсь, Сідалковський, і записки нікому не залишу. Будете за мене відповідати, — Єва скинула босоніжки і ступила на холодний бетон.

— Єво, для чого скидати босоніжки? Так і застудитися недовго. Це раз. А по-друге, босоніжки — це ж зайва вага. У них краще йти на дно. — Він лагідно взяв її за плечі.

Єва артистично відкинула голову. «Таких піруетів у масовках не проходять», — подумав Сідалковський. У його голові одночасно жили дві думки: поцілувати Єву чи ні, і чи затвердять у комітеті профспілок план на третій квартал.

— Я кохаю вас, Сідалковський, — ледь чутно шепотіли уста. — Який ви? Гарний і чесний? Адамові я сама все скажу, Сідалковський. Він пробачить мені. Я знаю його… — Єва повернулася до нього і глянула прямо у вічі. — Сідалковський, хочете яблука? — Вона відкрила сумочку, витягла яблуко й перша надкусила його. Євграф зробив те ж саме.

— Я готовий, — промовив Сідалковський, дожовуючи яблуко, — померти у ваших обіймах, Єво, і назавжди поселитися у вашій пам'яті.

— Який ти! — перейшла Єва на «ти» й на шепіт.

Сідалковський нагнувся, щоб почути, про що вона шепоче. Але над ними шелестіла щось своє одвічна липа.

— Поцілуй же мене, Сідалковський, — шепотіла на саме вухо Єва. — Ти тільки говориш…

— Єво, кращої жінки, ніж ви, я не стрічав у своєму житті. Повірте мені, Єво…

— Я вам не вірю, Сідалковський. Ви вже говорите так, як усі. Таке мені вже казали… Єва замерзла. Твоя Єва замерзла…

— Від мого погляду?

— Від твоїх слів.

Сідалковський притис Єву до своїх розігрітих, а отже, й розширених грудей…

Сідалковський вертався з ночі. А ніч ішла за ним, накинувши собі на плечі темно-синю шаль, обсипану блискітками-зорями, і зачіпала нею, ніби ненароком, збайдужілого Сідалковського. Він роздратовано відмахувався від неї, прискорював кроки, боровся зі своїм сумлінням, а вона наздоганяла його, повисала на шиї, заманювала в темні під'їзди й голосно реготала передзвоном-дзенькотом на дротах трамвайно-тролейбусних ліній. Сідалковський уперто стенав плечима і йшов на неонові вогні, яких ніч боялася, мов консерватор прогресивного, а фотоплівка — світла.

У суботу, рівно о восьмій ранку, до садиби Чудловського підкотила та сама чорна «Волга», що напередодні до воріт Карла Івановича Бубона. У брезентовій сіро-зеленій робі з неї вийшов Сідалковський. Грак зустрів його біля воріт.