— Ні, — відповіла Віола. — На розрахунковому курсі вашого корабля не виявилось, а справжній знайшли тільки три дні тому. Ще трохи, і ми ловили б вас на зворотному шляху.

— Добре, — саркастично посміхнувся Веллерсхоф. — Колумб, що приплив у Нью-Йоркську гавань просто до підніжжя статуї Свободи… Од вас можна буде викликати всіх наших людей? Втім, що за дурниця! Ясно, що можна.

І Веллерсхоф зайшов по пояс у медову, сплутану березкою, повну квітами траву Аурентини.

Віола перезирнулася з Алдоною і раптом наказала:

— Стійте.

Веллерсхоф зупинився, і вперше на його скам’янілому обличчі відбилося щось схоже на здивування.

Тоді Віола підійшла до нього впритул.

— Ви мені не подобаєтесь, Веллерсхоф. Вибачте. Я знаю цей ваш спокій. Вже краще впасти в істерику, як Свідерський, ніж отак мовчки… — Довго дивилася просто в зіниці начальника експедиції, поки в них не засвітився теплий вогник. — Ось так краще. Я все-таки бігала в навчальний клас повз пам’ятник… пам’ятник вам, Веллерсхоф. Так. Посеред площі, з рукою, піднесеною до зірок. Я ваше ім’я знаю з трьох чи чотирьох років. А трохи згодом дізналася, що ваша експедиція була найпотрібнішою в історії Землі. І найрезультативнішою. Якби не наше загальне почуття провини перед вами, ми б вас тут не змогли зустріти. Ми б просто не працювали так відчайдушно, щоб проломити простір і час. Щоб ніхто більше… не… — Вона затнулась, і Веллерсхоф обняв дівчину, — Тому що, поки страждає хоч один, Земля не може бути щасливою!

ДОБРОГО РАНКУ, ХИМЕРИ! [3]

Пролетівши над гніздом кратерів, Віола одразу помітила серед іржавої зритої пустелі на язику хтозна-коли охололої лави блискучу намистинку. Поки спускалася, коло капсули стрибав чоловік, вимахуючи руками — так у давнину робінзони махали вітрилу, що наближалося.

Якщо вірити приладам, атмосфера тут складалася мало не з самого сірчистого газу. Приземлившись, Віола сплигнула з люка і пішла, твердо похрускуючи шлаком, готова до жорстокості нового світу: червоний скафандр вищого захисту був масивний, немов кокон. Потерпілий, у десантному костюмі, ведмедем біг назустріч, розвівши для обіймів балони-рукави.

Він злегка сторопів, побачивши крізь райдужну бульбашку шолома пасма кучерявого чорного волосся і суворі карі очі, широко розставлені на тонкому смаглявому обличчі.

— Що тут у вас сталося, Кейн?

Чоловік видавався щуплявим для громіздкого костюма, мав руді вуса і підсліпувато мружив блакитні очі у колах зморщок. Кейн був старий, улюблений долею пілот-розвідник; Віола знала про нього з дитинства.

— Кепські наші справи, дівчинко. Корін помер, і до “Матадора”, вважайте, нема доступу.

— Де тіло?

— Тут, у капсулі… Ця тварюка його опромінила.

— Яка ще тварюка? — звела брови рятувальниця.

— Ходімо до нього.

Всередині яйцевидної капсули скинули шоломи. Жовта стьобана оббивка була вимазана іржавим пилом, кришка санітарного відсіку зірвана. Горілиць, на відкинутому до кінця кріслі лежав високий на зріст молодий атлет у майці-сітці і вовняних рейтузах — Олександр Корін.

Зажурений Кейн розповідав, умостившись на оббивці:

— Вас учили, дівчинко, що приблизно раз на сто років у планетарному реакторі починається некерований розпад. Тож тепер Флот може бути на сто років спокійний… Ми передусім викинули контейнер з головним паливом, а потім уже капсулу. З атмосфери бачили, як у “Матадора” спалахнула корма, після чого він упав. І разом з ним, до речі, наукові матеріали з бази в системі Хаггарда за двадцять років роботи… — Кейн перевів подих, відсьорбнув із фляги: Віола мовчки відмовилась, чекала продовження.

— Хотіли сісти якнайближче до “Матадора” — не вийшло. Він упав у старий бічний кратер з прямовисними стінами. Добре, хоч не було вже чому вибухати. Кратер з одного боку розколотий, іншого проходу немає. Кілометрів двадцять звідси — дорога, для гірських козлів, не інакше. Не встигли сісти, Корін потяг мене туди. Я відбивався, радив зачекати на вас… тобто на рятувальне судно. Де там! Мало не плаче, погрожує піти сам. Намагався втримати силою — та хіба такого мамонта втримаєш? Пішли, звісно. Доба тут коротка, а в темряві по тутешніх скелях не полазиш. Правда, Корін поліз би, але я після заходу ліг крижем і поклявся не вставати до ранку… Ми залізли в печеру. Я дав йому пігулку снотворного, а сам, навпаки, прийняв стимулін. Перед самим світанком з’явилась тварюка… — Вуса Кейна пересмикнулись від огиди. — Зняла вітер коло входу і налетіла прямо на мене. Така…

Кейн озирнувся, шукаючи, з чим би порівняти.

— Така кругла, товста і плеската, наче морський скат, тільки м’яка й гаряча, вся в густій шерсті. Крила ростуть з боків, знаєте, так, ніби в неї краї тонко-тонко розкатані, як тісто. Налетіла і лягає зверху, якимись гаками груди обмацує.

Можете собі уявити, як я репетував! У Коріна реакція була божевільна. Він лише трохи піднявся на лікті, увімкнув ліхтар і вистрелив упритул з пістолета. Погань покрутилася по печері, посіпалася й здохла.

Але тут і ранок, швидкий, немов світло ввімкнули. Ми години через дві піднялися на перевал. Унизу лавові поля, а за ними — та сама ущелина, яка веде у кратер. З перевалу спуск прямовисний. Він поліз перший. Мене доля берегла, хоч я щодо цього був іншої думки. Впав і вдарився коліном так невдало, що не міг і кроку ступити. Гадали, тріснула кістка. Алик, бідолаха, виволік мене назад, посадив у затишну місцинку і наказав чекати. Я не бачив, як він спускався — потім лише помітив червону фігуру на лавовому полі. Він добувся майже самого кратера…

Оповідач схилив голову і помовчав, скручуючи вус у тонкий мотузочок.

— Ну, коротше, вилетіла зграя з ущелини, закружляла… Він стріляв, потім побіг назад. Вони довго переслідували. Здається, дві чи три тварюки він збив. Прийшов уже хитаючись. Індикатор на рукаві палає — доза страшна, важко уявити, як він взагалі міг іти, та ще й дертися схилом. Ох і дужий був чолов’яга! Мовив лише: “Не підходь”, ліг на живіт і помер. — Кейн різко, із, злістю смиконув вус, зморщився від болю. — Легко помер, як ми, розвідники, один одному й бажаємо: “Великої удачі, легкої смерті”. Що ж це я… Гаразд. Не буду вам обридати. Приплентався сюди, підлікував ногу… як зумів. Потім — узяв дезактиватор і повернувся назад. І знов сюди… з ним на спині… Вибачте, не хотів залишати… цим… Гаразд. Головне, ви тут, і можна щось вирішувати.

— Що вже тепер вирішувати? — сказала Віола, дивлячись на труп. — Перенесімо його до мене, в морозильник.

…Коли могутній корабель Віоли, яскраво-червоний, з емблемами Рятувальної Служби Флоту, підчепивши гравітаційними присосками, поволік угору з кратера сплющений корпус “Матадора”, внизу знявся цілий вихор. Немов буре листя кружляло навколо обгорілого велетня.

— Ось вони, нечисть, чортове сім’я! — закричав Кейн, грюкнув кулаком по спинці пілотського крісла. — Ану лиш, дівчинко, підсмали їх, як слід, інакше “Матадор” буде нашпигований рентгенами!

Замість відповіді Віола ввімкнула дистанційний Р-уловлювач. Біла крапка яскраво побігла по розграфленому екрану, зупинилась, почервоніла і розбухла до розмірів яблука. Кейн навіть рота роззявив:

— Що за дивина! Десять тисяч рентген — але, здається, не в кратері?

— Ні, джерело на лавовому полі, біля входу в ущелину. Потім обстежимо.

Він зазирнув збоку в холодне, з жорстко примруженими очима і міцно стуленими губами обличчя Віоли.

Двадцять чотири роки, не більше — і шеврони Пілота-Рятувальника першого класу. Позирає скоса, немовби знає щось таке, що ганьбить Кейн а. Ох, молодість!

Вони вивели корпус “Матадора” на навколопланетну орбіту, обережно зняли катушки корабельної пам’яті — командний пункт залишився неушкодженим, оскільки був зібраний у плаваючій надміцній кулі. Коли повернулися до кратера, п’ятигодинний місцевий день уже закінчився, і в глухій темряві мерехтів на рівнині острівець мирного сяйва.