Нараз полковник почув пістолетні постріли десь попереду, трохи. праворуч, з-за паркану. З садиби ліворуч ударили автоматною чергою. То оперативники вже розібралися в ситуації і повели наступ на Гупача.

Козюренко, підім’явши під себе кущ, кинувся впе­ред — був певен, що увага Рудого прикута до авто­матника, й не помилився: притиснувшись до землі, Гупач стріляв у відповідь на автоматну чергу. До нього лишалося три чи чотири кроки, Рудий устиг повернутися до Козюренка, простягнув руку з пісто­летом, але йому не вистачило якоїсь долі секунди — полковник упередив його, вистріливши Гупачу в ру­ку, — вдруге за останні хвилини побачив, як розтис­кається кулак, випустивши зброю.

Рудий почав гарячково шукати в траві парабелум лівою рукою, однак Козюренко вже падав на нього. Хотів викрутити руки, та відчув різкий біль у плечі. Усе ж він устиг перший дотягнутися до парабелума— відкинув його геть.

Мало не одразу налетів хтось, відштовхнув Козю­ренка, заломив Рудому руки за спину. Полковник зблизька побачив перелякані очі Шульги, почув, як той питає, перевівши дух:

— Що з вами?

— Зі мною нічого, — підвівся і обтрусив брюки на колінах. — А цей Рудий непогано стріляє, я й не че­кав…

— Ви поранені?

— Невже? — Козюренко скосував на своє ліве пле­че й побачив темно-червону пляму на сірому піджаку. Підвів руку, відчув різкий укол. — Якщо й поранений, то легко.

Зваливши трухлявий паркан, до саду увірвалися двоє оперативників. На зап’ястях у Рудого клацнули наручники. Шульга обережно стягнув з Козюренка піджак, розірвав на плечі сорочку.

— Я ж казав, подряпина… — посміхнувся пол­ковник.

— Не така вже й подряпина, — пробуркотів Шуль­га, хоч і зітхнув полегшено. Справді, куля пронизала лише м’які тканини.

Майор дістав індивідуальний пакет, перев’язав Ко­зюренка. Лише тоді обернувся до Гупача. Той лежав у незручній позі, заплющивши очі. Дільничний пере­в’язував його.

Козюренко нахилився над Гупачем. Мовив:

— Щось я не зустрічався з тобою, Гупач… Чи є в тебе прізвисько? — Справді, Рудий наче не значився в списках рецидивістів, але мав усі ознаки такого.

Гупач повільно розплющив очі, в яких Роман Пана­сович прочитав справжній жах.

— Нема в мене ніякого прізвиська, — відповів глу­хо, — Гупач, і все.

— Де норкові шкурки?

Рудий заплющив очі. Збагнув, що відмагатися нема рації.

— Скриня на горищі… — ледь витиснув крізь зу­би. Він зітхнув і втратив свідомість, певно, не від болю, а від переляку та розпачу, і Козюренко наказав пере­нести його до машини. Сам із Шульгою попростував до Гупачевого будинку. На горище не поліз, зрештою, він уже закінчив свою справу, решту могли зробити підлеглі.

Шульга доповів, що норкові шкурки справді знай­дено на горищі у великій скрині — Гупач пересипав їх навіть нафталіном.

— Наче кінець, — мовив майор. — Залишився тіль­ки шофер.

— Так, шофер, — погодився Козюренко. — Який ви­крав “рафик” і допоміг Гупачеві вивезти зі станції шкурки.

— Можливо, той, про якого Гупач казав Левинському. Що живе на другій просіці й мав везти шкурки до Одеси.

— Той чи не той — все одно, тепер йому вже довго не гуляти… — махнув рукою полковник.

Козюренко повернувся до себе. В приймальній на нього вже чекала Запорожцева. Побачивши піджак, заплямований кров’ю, розірвану сорочку, зовсім по-жіночому зойкнула й ступила до Романа Панасовича, та Козюренко зупинив її рішучим жестом.

— Ви хотіли щось повідомити? — запитав. Запорожцева не утрималась від тріумфуючої по­смішки.

— Я наказала почистити Левинському нігті, і ось результат! — дістала з папки папери.

Козюренко сів на диван, підмостивши під бік по­душку. Рана все ж боліла, й не хотілося самому чи­тати акти.

— Продовжуйте, капітане, — попросив.

— Одну з ощадних книжок, знайдених у тайни­ку, — почала доповідати Запорожцева, — видано лише два дні тому. Отже, Левинський зовсім недавно ко­ристувався схованкою. Гроші й ощадкнижки були загорнуті у вовняну ганчірку, ви ж пам’ятаєте?

Козюренко ствердно кивнув, і Людочка вела далі:

— Ось я й наказала почистити Левинському нігті. Під нігтями в нього знайдено мікроскопічні частинки вовни, за кольором і структурою абсолютно тотожні вовні, з якої зіткано ганчірку. А це — прямий і неза­перечний доказ того, що Левинський користувався тайником.

— Ви молодець, Людочко! — Козюренко втомлено відкинувся на спинку дивана.

Бентежні думки переслі­дували його, не давали спати. Тепер Карл знав, хто він насправді — син гауптштурмфюрера СС Франца Ангеля, коменданта одно­го з гітлерівських таборів смерті, військового злочин­ця, процес якого наробив стільки галасу в пресі.

Карл дізнався про це випадково, побачивши пор­трети батька в газетах. Власне, це міг бути й не батько, а лише схожа на нього людина, та мати під­твердила: Франц Ангель — його батько.

Так почалася нова сму­га в житті Карла Хагена.

Раніше все було прос­то, спокійно й зрозуміло. Його батько Франц Ха­ген давно вже розлучився з ма­тір’ю. Займався якоюсь ко­мерцією чи то в Аф­ри­­ці, чи то на Близькому Сході, — зрідка з цих районів над­ходили листи, — і ли­ше раз на два–три роки вони проводили разом літні канікули, але Карл не знав наперед, де й коли батько призна­чить їм побачення: на Канарських ос­тро­­вах чи на розпечених пляжах Персидської затоки. Школи бать­ко не зустрі­чав­ся з ними в Європі; тепер Карл розумів чому: оберігав їх від свого ми­ну­ло­го, а може, боявся, що через них поліція натрапить на його слід.

Він був обережний, Франц Ангель.

Читаючи матеріали судового процесу, Карл диву­вався батьковій пе­ред­бач­ливості, вмінню зазирати да­леко вперед і розраховувати біс його зна скіль­ки ходів у своїй завжди гранично заплутаній і ризикованій грі. Тільки такій обе­режності вони завдячували тим, що журналісти й досі не натрапили на сі­м’ю Ангеля, — Карлові ставало моторошно лише від думки про це, хоча іно­ді, у хвилини душевних сум’ять, хотілося плю­нути на все і привселюдно при­знатися: так, це його батько Франц Ангель! Ну і що ж?

Спочатку Карл був упевнений, що батько діяв не за власними бажан­ня­ми, а виконував наказ: знав його як людину ввічливу й сумирну, котра без при­мусу навряд чи знищувала б людей. Але чи є це виправ­данням?

Карл жадібно читав матеріали процесу, намагаю­чись знайти факти, які свідчили б невинність батька. І не знаходив.

Не тому, що Франц Ангель визнавав себе винним у всьому — він поводився на процесі не агресивно, але й не як людина, що змирилася з поразкою й вимолює собі прощення, — хитрував і викручувався, та все ж не міг навести на своє виправдання жодного перекон­ливого факту. Іноді Карлові здавалося, що сам він має їх досхочу. Читаючи в газетах розповіді свідків про те, як батько стеком підштовхував дітей до газових камер, згадував дівчинку, з якою бавився той на пля­жі в Лас-Пальмас на Канарах. Мабуть, вона була му­латкою, ота чорнява чотирирічна дівчинка, мала товсті негритянські губи, які лише підкреслювали правиль­ність інших рис обличчя й білизну рівних, наче вито­чених зубів. Батько високо підкидав дівчинку й ловив її, вони сміялися й обсипали одне одного піском.

Хіба могла така людина байдуже дивитися, як уми­рають діти?

Оця картина — батько підкидає мулатку — зримо стояла перед очима. Та ж — неймовірна й жахлива, — коли він підштовхував дітей до газових камер, роз­пливалася й здавалася вигаданою, як і взагалі вигада­ним увесь той процес. Але батько не заперечував фак­тів. Він намагався лише обернути їх на свою користь. Та хіба можна хоча б чимось пом’якшити вину за смерть дітей?

Карл розумів: в одній людині не може поєднува­тись гуманне і байдуже, вороже, навіть звіряче став­лення до собі подібних. Отже, батько прикидався, лице­мірив, так би мовити, грав на публіку, хотів завоювати синову симпатію. Але ж яка непідробна приязнь світи­лася в його очах, коли вовтузився з мулаткою!