— Скажи, — нарешті спитав Клоц. — Приємно дивитися, як годують свиней, коли у самого живіт прилип до ребер?

— Гівно ти, Клоц, — кинув недбало Костя.

— Еге ж. Еге ж. — Клоц поправив капелюха. — Ходім.

Бігла осінь дотлілим попелом: місто присипалося дощем, мокрим снігом, сходило останнім жаром листя, що падало за брами, і в овальних кімнатах, де снував затишок, обсипалося згоріле небо; подих за фіранками і портьєрами важчав, — неначе зимові птахи, розкидистими помахами зникали хмари, утовщуючись у сизі пелени. І схилився листопад короткими тінями старих, віденських стільців, а вулиці знову натягнули на себе вузьке небо, і воно осіло, обдате білим сумом, загуло тисячами гудків пароплавів, ревом літаків, і довго ще кроки змішувались з кроками.

— Сумно…

Туману по груди: люди повільно йшли в білих сувоях, поминаючи тьмяні сліпі вітрини, цокотіли урізнобіч підборами, вітер несподівано зривався, гнав по шосе, і тоді — блимаючи сигнальними фарами — із сизої купелі виповзали автомобілі; вітер нахабно знімав з дахів холодні, мертві оберемки води, а дерева гойдалися, то за вітром, то зовсім проти течії, — похитувались, б'ючи гіллям у шибки. Люди прямували у двох напрямках, прогиналися під тягарем авосьок, — там лежали велетенські, мокрі рибини; дехто підходив до вітрини, і риби, вирячивши очі, німо ворушили ротами, тільки вода стікала тоненькими, синіми цівками, різьбила на рештках снігу щось подібне до арабських ієрогліфів.

Костя закурив цигарку, одкинувся, струсив гірку ніжно-сірого попелу, насторожливим поглядом уткнувшись поперед себе. Вони з Клоцом сиділи в досить просторому залі, де стіни оббиті синім оксамитом, обмальовані драконами з куцими хвостами, де підіймалася невелика сцена із буряковими кулісами, де пірамідально здіймалася стеля, а вікна видовжені, округлої форми світилися врівень бруківки.

Клоц крикнув через всю залу. Він крикнув не голосно. Але крик віддався, як у далеких горах.

— Вип'єш що-небудь?

— ?!

— Ох, тобі б зараз щось пожерти.

— Не відмовлюсь.

Бурякові занавіси розсунулись, і звідти сяйнуло бліде, присипане пудрою лице.

— Підійди до нас, Ларисо… Швидше, кицю, — спокійно сказав Клоц і пара, куца, як обрубаний хвіст дракона, що ним були розмальовані стіни, — вихопилася з куточків рота.

Але першим з'явився чоловік невиразної зовнішності, зодягнений у новий, голубого кольору костюм із рядами блискучих перламутрових ґудзиків, і що забивалося в пам'ять, то тільки оскал вікон, віддзеркалений у зіницях чорних, ворушких очей — більше нічого; чоловік поставив грановану, із зеленого скла, пляшку червоного вина, плутаючи незграбно ногами, подався геть. Губи жінки, котра сиділа навпроти витягнулися, розтулилися червоною квіткою: зарипіли десь сонно двері, викручуючи в облуплених коридорах затхлі вихори протягів, задеренчали рулетки, в небо ударив останній, несподівано вловлений ніздрями бриз, — Кості захотілося на море, де тріщить від спеки пісок, мокрі люди, дельфіни, і все просить дощу. Світ заколисався між стінами будинків, увібрав камерність трагедій; якось від того сумно бачити жіночі губи, заюшені вином, і ти не перебореш спокуси, щоб вимовити слово, й те слово відірваною бадилиною човгне небом, змішається з трухлявим брунатним листям; а потім ізгори, під вітром, зачорніє земля, потріскається і забагряніє віспинами, кавернами архіпелагів, континентів, а крила голубів розмиються над світом, й під окидами крил я побачу твоє обличчя, обтиснуте чорним волоссям, витягнуте у здивуванні, як більчаче, коли сонце покотиться іржавим золотом між трамвайних колій; од подиву мої губи витягнуться у рурку: — … бо вже осінь… А жінка, котра зветься Ларисою, із заюшеними червоним вином губами дивилася з цікавістю: бліде лице притрушене гримом, жовті портьєри, сизі дракони на стінах; жовті штори на овалах вікон затуляли шибки; штори трохи одвислі, подібні на знамена якоїсь епохи. Крізь шибки, в амбразури, падала чиста, західна половина неба, а світло відлітало од асфальту, де лежав туман, і зараз можна було розгледіти вітрину комісійного магазину, де стрибали яскраві папуги, сміялися молоді продавщиці, де зупинка жовтого автобуса, де приходили, відходили автобуси жовтого кольору, і, довгі, зигзагоподібні сходні з поручами вели до двоповерхової кав'ярні. Зрідка в округлих амбразурах з'являлися чиїсь ноги. А перед цим вони з Клоцом пройшли якесь містечко: вітер ганяв набухлі водою газети, будинки мармуровими монолітами впирались в землю, а далі темнів чорним горбом ліс. Сосни поскрипували од вітру: сосни притрушені памороззю, а будинки тягнулися обабіч, біломармурові, з темними вікнами, з чистим небом, що аж видзвонювало від ударів стихії. Дорогою погода залихолітила: потрусив дрібний дощ, а за ним сніг. Сніг летів білим пухом. Вони пройшлись між верстатів незрозумілої конструкції, усланих товстим шаром попелу та пилюги, — попіл налітав із згарища приміського смітника. Пилюга і попіл лежали рівним шаром, незаймані, видно, що тут давно не хазяйнувала рука людини. Тільки тарабанила, притлумлено, вода у трубах. Вони проминули строгі ряди будинків, сині ялиці при виходах, поодинокі розкидисті дуби біля альтанок; — пішли лісом: терпко тхнуло зіпрілим листям, і ще свіже потріскувало під ногами. По годині ходи наткнулися на паркан, який нагадував замурок, і вийшли через діру на простір, що гнувся сірою травою та очеретом. Там, до кінця, де чітко окреслювалась риска горизонту, здіймався курявою дим. Знову посипав сніг. По тому, як вони йшли, повітря густішало, простір вкладався тонким шаром снігу. Костя бачив перед собою спину Клоца, його зіпрілу потилицю, всіяну червоними та жовтими прищами. Попереду, врівень перенісся, маячила голуба кулька сонця. Напочатку Клоц ішов трохи збиваючись, але швидко взяв напрямок на сонце, і так вони йшли, певний час не зронивши й слова. Вийшли до озера, що плямою парувало посеред синього снігу. Дивилися ізгори, і від того озеро і здавалося маленьким, іграшковим; а по тому боці видно, як чорним, ошкіреним хребтом здирався ліс. І як тільки спустилися до берега, Костя побачив — через озеро — білу хатинку біля самої води і прикипів до неї поглядом. А потім полетіли птахи. Птахи летіли зовсім низько над землею, яка ще з ночі в ніч була волога, проривали рідке намисто берегових вогників, торкаючись крилами дюни, вкриваючи чисте вистояне повітря вибухами червоної пилюки, — туго і впевнено розтинаючи синій зимовий шовк неба; і він дивився, як вони летіли, то темними ворушкими плямами, то перекочувались повітрям теплими клубками, напочатку зигзагоподібно, а зрівнявшись — білою смутою тягнулися тонкою ниткою, немов невидима рука поволі витягувала їх; і все далі рожевіючою косою шумовиння, далі над всохлим, покрученим деревом, далі над озером. Костя поглядав на них з тим виразом людини, яка відкрила для власного життя закон, десь за годину пізніше, ніж того треба — все минає, сповзає і нічого для тебе в житті не зміниться, подібно до того, як на операційному столі спостерігаєш власні тельбухи. Лишень птахи німо ворушили дзьобами, і виникало враження, що вони летіли за товстим непробивним склом; а птахи летіли над берегом, невловиме сонячне світло лилося по воді, і вони пробивали тремтячий серпанок, що мляво грав — то сіро, то золотаво, — кружляв низкою мерехтливих світлячків, а птахи сідали на чорну багнюку, що біля берегів, здіймалися догори, на мить виповзали з-під ударів проміння, довжилися тінями голубим снігом і вкотре зникали в розведеному оловом сонця дзеркалі озера.

Вперше за цей день, у скацюблого Кості затіпалось серце. Серце йокнуло і глухо задвиготіло об ребра. Він угледів перед собою густу стіну лісу, білий будинок, чорну дорогу, що збиралася догори між деревами, і червоний тролейбус піднімався, викресуючи снопи іскор і висипаючи їх крізь лапате гілля сосни. Костя з Клоцом прямували мокрим шосе. Клоц віддихав важко, так, що невелике, округле черевце то зникало, а то з'являлося. І нарешті він зупинився перед темною, величавою будівлею, що подібно замку стриміла над урвищем. Будівля стрімко зривалась до неба; сутінки, що збивалися, щільнилися, ховали ледь помітні деталі конструкції, але з усього було видно, що той, хто будував, мав неабиякий смак. Костя невідривно зирив на чорну стіну, де в'юнчиками повзала пара.