Наступною на першому поверсі він продемонстрував мені велику залу, розміром приблизно з дві наші київські кімнати. Тут стояв широкий диван, тумба у кутку, на якій, цілком можливо, стояв телевізор, доки його не забрали господарі чи не поцупили випадкові перехожі, якщо такі тут бували. Але проти останнього свідчили відносні чистота й порядок у будинку.

— Можеш побудувати тут камін, якщо буде бажання, — довірливо порадив Альберт. — Або футбольне поле, — він радісно гигикнув над власним жартом, але одразу ж скривився і зітхнув. Та я вже не зважав на друзяку Альберта — мене хвилював цей дім. Щось у ньому було. Я дивився на кособокі прямокутники післяобіднього серпневого золота на підлозі й відчував, що будинок дійсно припав мені до душі. Їхав я сюди без особливої надії, десь на дев’яносто відсотків будучи впевненим, що відмовлюся від того непотребу, що його збирається втюхнути мені Альберт. Але зараз уже підозрював, що товстий пройда має всі шанси оформити купівлю. Я б не зміг визначити словами, у чому тут справа, але мав визнати: будинок викликав симпатію. У місці, куди не могли дотягнутися щупальці мегаполісу, я відчував, що хочу тут жити. Або хоча б спробувати.

Ми піднялися на другий поверх. Кожна сходинка рипіла під ногами у своїй власній тональності, але це не дратувало, навпаки, звук був якимсь домашнім. Я навіть здивувався таким геть не типовим для мене думкам. Щойно приїхав, а вже почуваюся як удома. Чи це подіяла відстань, що відділяла мене від міста, чи атмосфера самого котеджу — не знаю. Втім, захоплення я спробував приховати. Хай пройдисвіт відпрацьовує свій відсоток.

— Другий поверх мансардного типу, — прохекав Альберт, діставшись останньої сходинки й утерши хустинкою геть мокре чоло. Схоже, йому було зле. Я навіть почав тривожитись, чи не станеться з ним серцевого нападу вже зараз — надто блідим став товстун. Та він мою руку допомоги відштовхнув, вичавивши псевдобадьору посмішку.

— Отже, другий поверх, — пробулькав він і раптом торкнувся горла, неначе стримуючи нудоту. — Тут все... просто... Дві однакові спальні кімнати по двадцять квадратних метрів кожна... отам і отам. Та, що праворуч... — він тицьнув у її бік правою рукою, лівою затуливши рота, — має балкончик... Отам... Вибач.

Альберт кинувся униз сходами, важко спираючись на перила. Я тільки й устиг гукнути йому вслід:

— Не переймайся, я сам усе роздивлюся!

Та коли вхідні двері за ним грюкнули і я залишився наодинці з будинком, то відразу забув про Альберта. Я стояв на площадці другого поверху, поклавши руку на перила, й прислухався. Навіть тиша тут була затишною, вибачте за невимушений каламбур. Така буває тільки у рідній домівці, яку справді любиш, а не лише використовуєш для ночівлі між сеансами трудотерапії. Була тільки одна оселя, що викликала в мене схожі відчуття, давно знесена дідова хата в Івківцях, невеличкому селі під Прилуками. Проведені там роки дитинства були, без перебільшення, щасливими. І до чого ж атмосфера тієї глиняної халупки нагадувала тутешню теплу тишу! Начебто нічого спільного, але зараз, так само як і тоді, під час літнього гостювання в дідуся, я відчував себе вдома. І ще більше упевнився, що тут і буде наш новий дім. Мабуть, це любов з першого погляду.

Я ретельно обстежив увесь поверх, почавши із кімнати ліворуч від сходів. Світла, простора, із буянням зелені за вікном і вицвілими блакитними шпалерами. З меблів у цій кімнаті знаходилися невеличкий столик і дитяче двоярусне ліжко. Від погляду на нього серце раптом защеміло. Схоже, тут жили діти попередніх господарів...

«Тут могли б жити й мої діти» — зрадницька думка з’явилася в усій красі раніше, ніж я встиг її обірвати.

«Якби вони в нас були».

Я не хотів знову занурюватись у це й картати душу марними думами, а тим паче зараз, тому зосередився на внутрішньому стані приміщення. Він був зовсім непоганим. Шпалери взялися плямами й де-не-де здулися від вогкості, у вікні «дитячої» кімнати скло було висаджене, напевно, чиїмось каменем, на стелі з’явилися патьоки й щось схоже на грибок, а павуки облюбували майже кожен закуток. Але ніякого проваленого даху, гнилої підлоги чи дірок у стінах. Побачене не тягло на серйозні недоліки, тому я не міг узяти до тями, чому хазяї продають будинок так дешево. Не через саму ж лише відстань? Якби подібний дім стояв десь під Києвом, він коштував би аж ніяк не менше сорока тисяч, а тут, у Житомирській області, за нього просили усього лише вісім. Невже сто кілометрів у грошовому еквіваленті давали таку відчутну різницю?..

Інша спальня була навпроти дитячої, по інший бік сходів, а між ними вмістилися ще один суміщений санвузол і досить простора комора — звичайно, порожня. Я оглянув їх побіжно, а потім рушив у цю останню кімнату. Там виявилося величезне ліжко, досить пристойне і явно не з дешевих. Узагалі дивно, чому всі ці меблі, стан яких був більш ніж задовільним, залишили тут. Якщо відняти їх приблизну вартість від загальної ціни, то цифра ставала геть символічною. Ще більш дивним було те, що їх досі ніхто не вкрав.

А ще тут дійсно був балкон, про який устиг згадати ріелтер. Не маючи зауважень до стану кімнати, я вийшов туди оцінити краєвид. Той справді милував око. Навколо будинку вохристі стовбури вічнозелених сосен чергувалися з крейдяними палицями беріз, кучері яких уже почали насичуватись жовтим у передчутті відносно далекої осені. Ліворуч, з боку парадного входу, виблискувало те саме озерце, яке я помітив ще з машини. Не надто велике, на дальньому березі облямоване чагарниками, немов зеленим волоссям. Озеро видавалося велетенським шматом дзеркала, яке хтось поклав там, щоб дерева могли милуватися у ньому власною стрункістю.

Пейзаж псував хіба що Альберт, котрий зігнувся навпіл біля одного із товстих соснових стовбурів — схоже, він щойно позбувся свого обіду. Я гукнув його. Він озирнувся, і, хоча на обличчі відбивалися сором і ніяковість, колір його став значно природнішим.

— Сучі торгаші, — голосно вилаявся він. — Мабуть, таки отруївся тим чортовим хот-догом.

— Я ж казав тобі, що не варто було їсти те страхіття.

— Твоя правда. От сволота... Ну нічого. Наступного разу я там проїздитиму з санепіднаглядом. — Він раптом спохопився, що досі «при виконанні» й має, теоретично, рекламувати мені будинок. — То як, Михайле, ти вже все роздивився?

— Так, — нейтрально кивнув я.

— А цей вид? Ти тільки поглянь, що за вид! — Альберт широко розкинув руки, неначе намагаючись обійняти всю цю пишноту природи як якусь дебелу жіночку. — Чи часто тобі доводилося милуватися подібним? А тепер уяви, що цю картину ти можеш щодня бачити з вікна власної оселі! Бачити й усвідомлювати, що вона твоя!

— Дуже гарно, — погодився я, обіпершись на перила. — І дуже дивно, що ця краса могла комусь набриднути. Хто жив тут раніше?

— Чесно кажучи, не маю уявлення, — мляво відказав Альберт після кількасекундної паузи. Я витріщився на нього.

— Тобто? А за чиїм же дорученням ти продаєш будинок?

— За дорученням рідної держави. Нині вона є його власником.

— Не розумію. — Я дійсно мало що зрозумів. Альберт зітхнув.

— Михайле, цей дім разом з прилеглою територією — виморочне майно. Ким би й де б не були його хазяї — зараз вони визнані зниклими безвісти в судовому порядку, бо вже четвертий рік тут ніхто не живе. А тому нинішнім хазяїном є держава. Решта мене мало цікавить.

Альбертове пояснення мені не дуже сподобалося.

— Чорт забирай, чому ти мені відразу цього не сказав?

— Слухай, чого ти хвилюєшся? — округлив очі ріелтер у щирому дитячому нерозумінні. — Це ж зараз на кожному кроці — хазяї кидають старе житло, отримавши вигідніший варіант у столиці, або й узагалі їдуть з країни, і в них бракує часу і нервів на бюрократичні процедури. От воно й стоїть, доки якийсь сільський виконком не переоформлює його на себе в зв’язку з відсутністю господарів. А в мене у цій сфері є певні знайомства у кількох областях, тому маю змогу отримувати інформацію з перших рук про найкращі позиції. Не надурняк, звісна річ. Вони не бажають морочитися з цим, а я бажаю — от і вся система. Так що нічого надзвичайного. А ти про що подумав? — вишкірився раптом він. — Що якийсь психопат вирізав господарів? — Тут товстун знову загигикав, і мені захотілося чимось у нього пожбурити.