Михайло Зуєв-Ординець

ЦАРСЬКИЙ КУРЙОЗ

©

Царський курйоз - im_001.jpg
 http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література

Царський курйоз - im_002.png

Переклад з російського оригіналу Т. К. Дорохов

Художнє оформлення В.Я. Савадов

ЦАРСЬКИЙ КУРЙОЗ

Повість

Царський курйоз - im_003.png

Фіглярін вирішив удома,

Що Ганнібал — йому я внук —

Був куплений за пляшку ром

І шкіперу попав до рук.

Цей шкіпер був той шкіпер славний,

Хто нашу землю пробудив,

Хто у могутній біг державний

Наш рідний корабель повів.

О. Пушкін. Мій родовід.

1

Пан великий посол узяв перо. Щоб не забруднити чорнилом мереживні манжети каптана, засунув їх глибше в рукави шлафрока і підсунув ближче книгу «Приклады, како пишутся комплименты разные». Заглядаючи в книгу, почав писати:

«Государю мій високоповажний, великомудрий і благочестивий, боярине і графе Федоре Олексійовичу, будь здоровий на довгії літа! Цього бажає тобі од відданого серця писавий слуга твій, у Царяграді перебуваючий. Іншого до вас, мого государя, писати не маю, лише твоєї, мій государю, ласки прошу».

А далі писав уже від себе, забувши про книгу з компліментами:

«Найпаче у вас ласки прошу, згляньтеся на мене, бідолашного, ради любові до сина божого і пресвятої богородиці, заступіться з ласки своєї перед царською величністю, щоб мене, беззаступного, наказав він, великий государ, перемінити і звелів звідсіля, з Царягра-да, виїхати…»

Великий посол погриз борідку пера і подумав гірко: «Шостий рік, мов злочинець до галери прикутий, гребу і гребу, нікуди не причалюючи!»

Але писати цього не став. Чого доброго, дійдуть зухвалі слова до государя, ще більше розлютується.

Великий посол писав Федорові Головіну, близькому бояринові і начальникові Посольського приказу. Писав уже не вперше — а все марно! На слізні свої благання одержав він цидулу від самого государя.

Великий посол відкрив італійську різьблену скриньку з секретним замком, що стояла поряд, завжди під рукою, і дістав царського листа.

Петро писав:

«Пане амбасадор.

Щодо самої вашої персони, аби вас перемінити, то виконано буде згодом. Нині ж, для бога, не поскучте ще якийсь час бути, бо ще нужда там вам побути, котрих ваших трудів ми не забудемо Шхіпер Пітер.

— Ач, баловство яке! Шхіпер! Чи звання це морехідне дорожче йому за титло царське? А може, смисл тут інший, таємний і глибокий? Шхіпер, себто керманич, — той, що кермо державне в руках тримає. Ох, і майстер на вигадки цар наш батечко!

А поряд з розгонистим височайшим підписом на папері — чорнильна пляма, схожа на наконечник стріли. Видно, не в настрої був «шхіпер Пітер», навіть перо кинув.

Ні, не лежить государеве серце до Петра Андрійовича Толстого. Все ще сердиться цар, усе ще не може забути, що у великому спорі його з царівною Софією стольник Толстой тягнув руку за Милославських і Хованського, разом з ними проти царя змову готував. А в достопам’ятному 1682 році, 15 травня, під час стрілецького заколоту, Петро Толстой сам кричав бунтівникам-стрільцям: «Наришкіни царевича Івана задушили!» Де ж таке забути! Недурно царські ближні переказували такі государеві слова: «Петро Толстой — людина вельми спритна, але, справу з ним маючи, тримай у кишені камінь добрий, щоб зуби йому вибити, коли кусатися здумає!..» Он як! Зуби, бач, вибити! Правда, після арешту царівни Софії Петро Андрійович змінив тактику: проти рожна тільки ведмідь пре, але цар Петро не забув першої зради Толстого. Держав його в опалі, далі од себе. Послав за воєводу в глухий Устюг. Від такого воєводства ні прибутку, ні честі!

І чого тільки не робив Петро Андрійович, щоб повернути собі царську милість. Старих кісток своїх не пожалів, за кордон учитись вирушив. Був у Падуї, в Мілані, Неаполі, Венеції, Флоренції. А чи легко отак пурхати, коли тобі за шостий десяток перевалило?

Не допомогли навіть воєнні заслуги Петра Андрійовича в Азовському поході. Цар усе-таки спровадив його далі від свого двору. В 1701 році відправив служити великим послом у Константинополь, у тридесяте бусурманське царство. І за це спасибі! Під час свого перебування в Нідерландських штатах цар послав двох опальних бояр на край світу, за море-кіян, тільки що не на острів Буян: одного в Ост-Індію, другого в Сурінам — подивитись, який скот тамтешні селяни розводять.

За п’ять з лишком років остогидло тут Петрові Андрійовичу. І земля, і небо, і вітер — усе чуже. А проте, великий посол невтомно, бадьорим оком стереже царський інтерес і російську політику пильнує. Та що користі? Мов осел з Езопових фабул чужу поклажу тягне й самі штурхани за це має. А вершки інші знімають.

Великий посол відклав, глибоко зітхнувши, лист і все з тієї ж секретної італійської скриньки дістав зошит, власноручно озаглавлений: «Меморія, себто пам’ятка, про тутешні діла». Ось вонн, усі тут — славні й великотрудні діла амбасадорські!

Розгорнувши зошит, прочитав свої записи:

«Узнати, чи не думають турки Керченську протоку засипати і тим Азовське море від Чорного відділити. І на тому валу фортеці ставити чи не думають, щоб російським кораблям у Чорне море ходу не було?»

Амбасадор скрушно похитав головою. Справа ця велика й важлива. Російський Азов, недавно відвойований у турків, для султана як сіль в оці. З Азова легко на Крим напасти і Чорне море воювати. А султан дивиться на Чорне море, мов на внутрішній покій власного палацу. Цю справу досконально розжувати треба. Проти запису стояла помітка: «Доручено вивідати Саві Владиславовичу Рагузинському». Ну, цей розжує, цей пронозливий!

Великий посол читав далі:

«Про посла турецького Мустафарека Мустафу-агу, котрий у його царської величності портрет випросив, начебто султанові в подарунок. Але потім виявилося, що він, посол, той царський портрет, від’їжджаючи, кинув під лаву на постоялому дворі, закалявши царський лик смородом, так що й вимовити соромно».

Проти запису про Мустафу-агу стояла помітка: «За наполяганням моїм вчинили таке: розоривши його, послали в ув’язнення поблизу Апдріанополя. А ще домагаюся, щоб його позбавили життя, бо недостойний жити на світі за ганебне своє діяння».

Так тобі і треба, бусурмане гололобий! Не користуйся в нужнику царськими портретами.

Прочитавши третій запис, великий посол смачно крякнув і засміявся. В цьому записі значилося: «За особистим царським велінням вивідати про самого султана, в якому стані себе держить і як справи державні вирішує, сам чи по наущению своїх любовних покоїв».

Це була справа дражлива й небезпечна. В такому ділі ходи, наче лин по дну, а води не скаламуть. А то турки не подивляться, що ти великий посол, живо у семибаштовий замок засадять, голодом уморять. Але все через того ж Саву Рагузинського любовні таємниці султанові вивідано без шуму. Ото в Москві сміятимуться, коли узнають, хто іменем султана державні справи вершить!