— Зараз і поквитаємось! — крикнув офіцер, спустивши курок. Куля свиснула, відірвавши Афанасієві мочку вуха.

Постріл офіцера неначе оживив завал. Він наїжився піками, рогатинами, вилами.

— Бий царицине військо! — змахнувши дубком, першим скочив на тракт Первуша. За ним посипались робітні.

Драгуни дали залп з карабінів. їм недружно відповіли рушниці робітних. Та перезарядити карабіни драгуни не встигли. Поки продули димні стволи, поки витягли з гнізд шомполи, схопилися за ладівниці, — робітні вже навалились.

— У шаблі! — гукнув офіцер, піднімаючи на диби свого злого горбоносого киргиза. Але коні драгунів, напоровшись на «часник», брикалися, крутились, не слухаючи шенкелів та поводів, і підставляли вершників під удари ворогів. А робітним, що взулися в поршні — постоли з товстої шкіри, «часник» був не страшний. Збитий у сутичці гурт, оповитий курявою, то підкочувався до берегової кручі, то знову тиснувся до Чир’євої гори.

Офіцер як прив’язався до Первуші, так і не відставав од нього. Важкий офіцерський палаш раз у раз мелькав у повітрі. Але даремно: завдати удару верткому Афанасієві було не так легко. До того ж він захищався дубком. Вибравши момент, Первуша з розмаху ахнув пудовим дубком. Він мітив у ківер офіцера і влучив би, коли б той не підставив палаш. Дубок і палаш зіткнулися, і переміг дубок. У руці офіцера лишився тільки ефес, а дубок замість ківера опустився на шию коня. Витріщивши очі й вискаливши зуби, кінь стрибнув назад. Одну лише мить бачив Афанасій дві пари очей, збожеволілих від жаху, — людини й коня. А потім усе пропало…

Первуша втомлено витер піт з чола і підійшов до краю урвища, але побачив тільки кола, що розходились по хвилях Білої.

Афанасій обернувся. По тракту носилось з десяток драгунів на оскаженілих конях. Робітні ловили їх і, стягаючи за пояси з сідел, кидали через голову на землю. Так жінки під час жнив, хапаючи за перевесло, перекидають за спину готові снопи. І дужі робітні, що граючись «садовили» в піч чотирипудові криці, легко, як жінки з снопами, розправлялися з драгунами.

Бій затихав.

Стратон знову замовк, дивлячись на попелясто-білі, мов хутро зимової білки, хмари, що повисли над Чир’еваю горою.

— А далі як діло було, Стратоне Єрмолайовичу? — не втерпівши, спитав я.

— Як далі діло було, точно не скажу, — відповів лісник. — По-різному в народі розповідають. Одні говорять, ніби робітники розбили дзвін на куски і чи то поховали їх під Чир’євою горою, чи то скинули у старий рудник он там, у безіменній паді. А інші твердять, начебто зняли ливарники з дзвона ланцюги й канати і скинули його в Білу. Вічний спокій буде, мовляв, померлому на дні річки, яка дзвін-могилу пісочком занесе. Затишна й пристойна могилка буде! Точно ніхто не знає, та коли тут десь Митька Дикова поховано, то й назвав народ вир, що під Чир’євою горою, Дзвонним. Бачите його, вир?..

Я довго дивився на пінистий коловорот, що крутив під Чир’євою горою.

Царський курйоз. Повість

Дзвін-Могила. Бувальщина