Глава 1

- Ти не хочеш вбивати мене, - сказала я.

- Звичайно ні, Клер, але повинен.

Якби я не стікала кров'ю у цій кімнаті, що кружляла і хиталась, то дала б собі ляпаса. Я навіть не думала, що колись станеться щось подібне. Почуття повністю затьмарили голос розуму і тепер я дивилась прямо в дуло пістолету.

Ніколи не думала, що закінчу ось так: лежачи на твердій підлозі у власному домі, спираючись на лікті, благаючи за своє життя. З правого боку лежало пом'яте тіло хлопця, всіх почуттів до якого я не пізнала, поки в нього не поцілила куля.

Я знову спробувала. Лише б купити собі хоч одну хвилину життя.

- Це не ти,- сказала я, благаючи.- Ти - не вбивця.

- Декілька тижнів тому я б сказав те ж саме. Але ж ти більше за інших маєш знати, наскільки люди можуть дивувати. Вони можуть чинити такі речі, яких ти від них ніколи не чекала. Тобі здається, що знаєш когось, але все ж....

Мій ось-ось вбивця підвів пістолет.

Світ потемнів.

Глава 2

За дев'ять днів до того

Вона мегачудило! Супер чудило! Вона суперзлидень, є!

Біллі Ровлінсон та Френкі Крідон вискочили з іншого боку 7-ми рівневого проходу, співаючи пісню Ріка Джеймса, їхні голови виглядали з під коробок від пластівців, наче лугові собачки.Я закотила свої очі і вони голосно зареготіли, показуючи усе найкраще зі свого низького IQ, дратуючи мене. Ви б подумали, що ми в початковій школі, з того, як вони дражнили мене. Але ні, мені було 16, і це було літо перед моїм випускним класом. Біллі та Френкі закінчили школу місяць тому, але я й досі не позбулась їх. Вони дражнили мене ще з дитячого садочку і з того часу не надто розширили свій репертуар. Мені присвячували серенаду “Мегачудило” більше десятка разів.

Я пішла центральною дорогою, проігнорувавши їх, і донесла свої покупки до прилавка. На жаль для усіх нас, вони послідували за мною.

- Що ти купуєш Клер? - запитав Біллі.

- Свічки? Кристали?

Насправді лише 0,5л дієтичної коли і пакет солодких пончиків. Сніданок чемпіона. Я продовжувала стояти до них спиною, тихо пакуючи покупки, та витягнула з кишені шортів десятку, простягнувши її касирові.

- Гей, - гнусавим голосом благав Френкі.

- Ми звертаємося до тебе, чудило.

Він тицьнув мене в лопатку. І це було його помилкою. Я готова пропускати його жарти крізь вуха. Але штурхати мене? Нєа. Я підняла лікоть і сильно стукнула його в живіт. Френкі охнув і зігнувся навпіл. Я розвернулася з "солодкою" посмішкою.

- Ох, ні. Ти піймав мій лікоть своїм животом, поки я клала решту в гаманець? Вибач Френкі. Ти повинен запам'ятати, що не можна ставати так близько до людей.

Френкі був зайнятий тим, щоб не вирвати, але Біллі звузив очі на мене і сказав:

- Ти пожалкуєш про це.

Я взяла свій пакунок і покинула крамницю з високо піднятою головою. Це не вперше, коли я маю такі неприємності, і не в останнє. На моїй шафці в школі було надряпано "666". Ви могли б подумати, що моє ім'я "Чудило", так часто воно використовувалося у шкільних коридорах. Хихотіння, шепіт і вказівки пальцем переслідували мене в класах стільки разів, що я навіть не можу злічити.

Я не зробила нічого такого, щоб заслужити це. Всупереч поширеній думці, я не була прихильником диявола або плодом Сатани. Але я відрізнялася. А судячи з усього, бути інакшим погано.

В Істпорті - в туристичному містечку Кейп Коду, живе родина фріків. Моя родина. Я екстрасенс. Мій брат медіум. Моя мати телепат. Туристи люблять нас. Мешканці зневажають нас.

Мене звати Клеріті "Клер" Ферн, а мого брата - Перівінкл "Пері" Ферн. ("ясність" та "барвінок" - прим. пер.) Про що думали наші батьки? Скоріше за все, про те, звідки вони отримають свою кислоту. Мою маму звати Старла, хоча Пері знайшов її свідоцтво про народження, де значилось "Мері". Така знахідка їй не сподобалась, то ж поки ми цінували власне життя, ми не збирались розповідати комусь про цю родзинку.

Ми живемо в великому вікторіанському будинку, в жвавому районі міста, недалеко від тротуару. Мої батьки купили його одразу як одружилися, і покинувши "спіритичну комуну", в якій вони виросли. Це милий старий будинок, без постійних примар, і ми використовуємо перший поверх для нашої сімейної справи: читання. Не такого, як в книгарнях.

Пері чекав на мене на 7 рівні парковки, і прослизнувши на пасажирське сидіння, я зітхнула з полегшенням від того, що його машина була ще на ходу. Це був 8-річний чорний Civic з 120,000 милями (прим. пер. 193,12 км) пробігу. Пері хотів нову машину, але мама ніколи на це не погодиться, поки ця машина на ходу. Отож, кожного ранку він сподівався, що вона не заведеться, але маленька металева коробка відмовлялася вмирати.

Я дивилася в дзеркало, аби переконатися, що ті два коміки не переслідують нас на своєму пікапі, як Пері повернув на головну вулицю.

- Були якісь проблеми? - запитав Пері. - Я бачив, як туди заходили тупий і ще тупіший.

- Нічого, з чим би я не впоралась. - сказала я, а Пері посміхнувся.

Ви б ніколи не здогадались, що ми брат і сестра. В мене мамине руде волосся, веснянки та мініатюрність, у Пері ж чорне волосся, засмагла шкіра ріст більше 6 футів (1,83см прим. пер.). Хоча в нього такі ж небесно блакитні очі, як у мене та мами, плюс невеликий шрам на правій брові, як знак долі. Така комбінація є безпрограшним рецептом для втрати моральних цінностей у майже всіх дівчат.

Перрі витрачає майже весь свій час на полювання на дівчат та затягування їх до ліжка. Життя в туристичному містечку ідеально підходить йому. Кожного тижня новий урожай ціпочок приїжджає, а тиждень потому їде з міста. Йому вісімнадцять і восени він поїде до коледжу. Мені жаль всіх тих бідних жінок у Бостоні.

Одного разу мама обмовилась, що він схожий на нашого батька, хоча ми його не пам'ятаємо. Про батька нічого не чути вже років 15. Аби змусити маму розказати більше про нього можна лише катуванням, отож ми залишили це. Пері і я переконані, що старий добрий тато покинув нас, а мама й досі кохає його, аби говорити про нього щось погане, отож вона не говорить нічого .

Пері включив поворотник і звернув на бічну дорогу, спритно уникаючи парковки, де стояв бампер до бампера, на Трасі 28. Літній рух досить напружений через Хьянніс і Ярмут, але не такий поганий, як коли ви доберетеся до Істпорта, в основному через Рігслейд Роад. Названа на честь пілігріма (тому що, якщо ми щось і любимо на мисі, то це наших пілігрімів), Рігслейд це друга дорога, яка йде паралельно до Траси 28 і на ній є багато крамниць, ресторанів та мотелів.

Ми повернули вправо на Елм і швидко повернули наліво на Рігслейд, та змушені були негайно зупинитися. Рух.

Я зітхнула і поглянула на годинник. 9:55 ранку. Ми відкриваємося о десятій, а оскільки це 4-то липневі вихідні, ми були замовленні для читання на увесь ранок і були зайняті нашими зустрічами увесь день. Мені не треба було просити Пері підвозити мене до крамниці за пончиками. Мама буде мною незадоволена. Як для вільною духом хіппі, вона надто психує через запізнення.  Двома хвилинами пізніше ми не просунулися навіть на дюйм.

Пері простогнав.

- Що там діється?

Я опустила вікно і висунула свою голову з нього, наче пес. За кілька сотень футів вниз по дорозі не було машин взагалі. Що ж там таке відбувається? Аварія? Я засунула голову назад, доки не задихнулася від вологості, і увімкнула кондиціонер.

- Не маю жодного поняття. - сказала я.

Нарешті поліцейська машина-крейсер проїхала вперед дорогою. Попереду простягнувся мотель "Королівський двір", в якому не зупинялись ні королі, ні дворяни, але який був оздоблений в стилі Тюдорів і вартував 79 доларів за ніч. Машина перекрила дорогу аби швидка допомога і ще 3 крейсера змогли виїхати. Тепер це стало цікавим. Я не знала, що в нашому місті є чотири крейсера.