– Яке твоє бажання? – запитав Ватажок у Дороті й низько поклонився.

– Перенесіть нас через гору в Край Ковтачів, – промовила дівчинка.

– Зробимо, – пообіцяв Ватажок, і летючі мавпи підхопили чотирьох друзів і Тото, а потім піднялися в повітря. Коли вони пролітали над горою, Голови, що Стріляють, дуже злилися і витягували шиї скільки могли, але не дістали мандрівників, яких летючі мавпи без перешкод перенесли через гору і доправили до красивого Краю Ковтачів.

– Ти викликала нас востаннє, – нагадав Ватажок. – Прощавай, і нехай тобі щастить!

– Прощавайте й ви, дуже вам дякуємо! – сказала Дороті.

У Краї Ковтачів люди жили щасливо й багато. Добре вимощені дороги пролягали вздовж полів, на яких достигала пшениця й кукурудза, через річечки були перекинуті міцні мости. Паркани, будинки й мости були рожевого кольору, так само, як у Краї Моргунів було найбільше жовтої барви, а в Краї Жувачів – блакитної. Самі ковтачі – кремезні, пухкенькі коротуни, на вигляд дуже добросердечні, – були вбрані в рожевий колір, тож гарно виглядали на тлі зеленої трави й жовтої стиглої пшениці.

Летючі мавпи спустилися зі своїми пасажирами біля будинку фермера. Коли Дороті підійшла до дверей і постукала, їм відчинила симпатична фермерка. Дівчинка попрохала щось попоїсти, й добра жінка пригостила їх чудовим обідом з трьома пирогами та чотирма видами печива, а Тото отримав мисочку молока.

– А чи далеко до замку Глінди? – поцікавилася Дороті.

– Не дуже, – відповіла фермерка, – ідіть на південь і незабаром ви його побачите.

Мандрівники подякували гостинній господині і з новими силами знову рушили в путь. Вони прямували повз доглянуті поля, переходили через річки по гарненьких містках і зрештою побачили ошатний замок.

Біля воріт чергували три вродливі дівчини в рожевій формі, прикрашеній золотим шитвом. Коли Дороті підійшла до них, одна запитала:

– Навіщо ви прийшли до Південного Краю?

– Щоб зустрітися з вашою правителькою, доброю чарівницею Гліндою, – відповіла Дороті. – Ви проведете мене до неї?

– Скажи, як тебе звати, а я поцікавлюся в Глінди, чи згодна вона тебе прийняти, – сказала дівчина.

Кожен із мандрівників назвав своє ім'я, а дівчина-солдат попрямувала до замку. За якийсь час вона повернулася і повідомила, що Дороті та її друзів Глінда чекає просто зараз.

Перед тим як мандрівників пустили до Глінди, їх відвели до однієї з кімнат палацу, де Дороті вмилася і причепурилася з дороги. Лев витрусив пилюку з гриви. Страшило поляскав себе долонями, щоб набути охайного вигляду, а Залізний Лісоруб ретельно відполірував тулуб і змастив суглоби.

Коли подорожні привели себе до ладу, дівчина-солдат провела їх до великої зали, де на троні з рубінів сиділа чарівниця Глінда. їм вона здалася юною і прекрасною. Вона мала красиве кучеряве волосся, білу сукню й блакитні очі; свій лагідний погляд вона спрямувала на маленьку гостю.

– Що я можу зробити для тебе, дитино? – запитала чарівниця.

Дороті розповіла Глінді все з самого початку: як смерч заніс її будиночок до Країни Оз, як вона знайшла друзів і які дивовижні пригоди випали на їхню долю.

– Я маю тільки одне бажання, – сказала Дороті, – чимшвидше повернутися додому, в Канзас, бо тітонька Ем точно вважає, що зі мною сталося щось страшне. їй доведеться одягнутися в траур, але якщо врожай цього року виявиться таким самим, як попереднього, боюся, дядькові Генрі це буде не по кишені.

Глінда трохи нахилилася і поцілувала в лоб хорошу маленьку дівчинку.

– Хай у тебе все буде добре, – сказала вона. – Звісно, я можу розповісти тобі, як потрапити до Канзасу. Та за це, – додала вона, – ти маєш подарувати мені золоту шапку.

– З радістю! – вигукнула Дороті. – До того ж мені від неї вже не буде користі, а ви зможете тричі викликати на допомогу летючих мавп.

– Думаю, що саме тричі вони мені й знадобляться, – з посмішкою відповіла Глінда.

Дороті вручила золоту шапку Глінді, й чарівниця звернулася до Страшила:

– Що ви робитимете, коли Дороті покине вас?

– Повернуся до Смарагдового Міста. Оз призначив мене його правителем, і мешканці міста дуже мене полюбили. Я тільки не знаю, як перейти гору де живуть Голови, які Вміють Стріляти.

– За допомогою золотої шапки я викличу мавп, і вони переправлять вас до воріт Смарагдового Міста, – сказала Глінда. – Не варто відбирати в його мешканців такого чудового правителя.

– Хіба я чудовий? – здивувався Страшило.

– Таких правителів ще ніколи і ні в кого не було, – всміхнулася Глінда.

Тоді чарівниця повернулася до Залізного Лісоруба й запитала:

– А ви що збираєтеся робити, коли Дороті покине цю країну?

Залізний Лісоруб зіперся на сокиру і на якусь мить замислився.

– Моргуни дуже полюбили мене і хотіли, щоб я ними правив, бо їхня повелителька, Зла Чаклунка Заходу, загинула. Мені дуже сподобалися моргуни, і, якби я знову міг опинитися на Заході, я із задоволенням виконав би їхнє прохання.

– Це буде моїм другим наказом для летючих мавп, – сказала Глінда. – Хай вони перенесуть вас до Краю Моргунів. Страшило, звісно, має неймовірно гострий розум, але й ви зможете бути чудовим правителем, якщо попрацюєте над собою. Я переконана, що ви правитимете мудро і справедливо.

Потім чарівниця подивилася на великого Лева з кудлатою гривою і запитала:

– А що буде з вами, коли Дороті нас покине?

– За горою, де живуть Голови, які Вміють Стріляти, – відповів Лев, – пролягає величезний ліс, і всі тамтешні звірі обрали мене своїм царем. Якби я тільки міг туди потрапити, я був би щасливий…

– Це буде мій третій наказ летючим мавпам, – сказала Глінда, – доправити вас у той ліс. Потім, коли моя влада над золотою шапкою вичерпається, я подарую її Ватажку летючих мавп – час уже їм отримати свободу й припинити виконувати чужі накази.

Страшило, Залізний Лісоруб і Лев від усього серця подякували Добрій Чаклунці, а Дороті вигукнула:

– Ваша доброта настільки ж вражає, як і врода! Та ви не сказали мені, як потрапити додому в Канзас.

– Через пустелю тебе перенесуть срібні черевички, – промовила Глінда. – Якби ти знала, які чарівні властивості вони мають, то могла би повернутися до тітоньки Ем ще першого дня.

– Але тоді я не отримав би свої дивовижні мізки! – вигукнув Страшило. – Я і досі стримів би на тичині посеред кукурудзяного поля!

– А в мене не було б ніжного й люблячого серця, – сказав Залізний Лісоруб, – я ще й досі стояв би в глухому лісі та іржавів, іржавів…

– А я залишився б нікчемним боягузом, – промовив Лев, – і лісові звірі зневажали б мене.

– Усе це так, – погодилася Дороті. – І я рада, що змогла допомогти моїм друзям. Але тепер їхні бажання збулися, і кожен правитиме своїм краєм. Тому я можу спокійно повернутися до Канзасу. Та як це зробити?

– Срібні черевички, – мовила Глінда, – чарівні. І найдивовижніше, що вони можуть перенести людину в будь-яке місце на землі, ледве встигнеш оком змигнути. Треба тільки постукати каблуком об каблук тричі й сказати черевичкам, куди хочеш потрапити.

– Якщо це так, – зраділа Дороті, – я звелю їм перенести мене до Канзасу.

Вона обійняла і розцілувала Лева, погладжуючи велику голову. Потім вона поцілувала Залізного Лісоруба, який не міг стримати сліз, незважаючи на небезпеку заіржавіти. Потім обійняла м'якого Страшила й відчула, як при думці про швидку розлуку з милими друзями з її очей також котяться сльози.

Глінда зійшла зі свого рубінового трону, щоб поцілувати на прощання Дороті, а та подякувала їй за доброту й турботу про її друзів.

Відтак Дороті взяла на руки Тото, востаннє попрощалася з усіма, а потім тричі стукнула каблуком об каблук і звеліла срібним черевичкам: