— Та тому, що і я з походу. Був аж на Самарі з князями…

Він хотів запитати, чому Ігор не приєднався до Святослава та Рюрика, але вчасно прикусив язика. Яке його діло? Хай князі між собою виясняють це. Його діло — мовчати і жодним словом не обмовитися, що він полонив самого хана Коб'яка.

— О! — вигукнув Янь. — Ти повинен розповісти про той похід князю! Ось він їде…

З-за гори показалося військо. Стяг за стягом спускалося в долину до струмка, де вої напували коней і пускали пастися.

Під'їхали князі Ігор та Володимир.

Ждан схилився в поклоні.

Ігор окинув його бистрим поглядом, здивовано звів брови.

— Ти?

— Я, княже.

— А ті жінки? З тобою?

— Старша — моя мати, яку я вирвав з половецької неволі, а молодша — то Любава… З Глібова… Та дівчина…

— А-а, — якось непевно промовив князь, ніби силкувався пригадати, що ж трапилося в Глібові, хоча було видно, що пригадав він відразу все: і сварку з Володимиром Переяславським, і різанину в Глібові, і подальшу історію зі своїм конюшим, — пригадав — і насупився.

Хитрий, проникливий Янь помітив заминку в розмові і поспішив на допомогу:

— Ждан щойно з Самари та з Орелі, княже, — ходив з князями у похід на придніпровських половців… В Ігоревих очах спалахнула зацікавленість.

— Ось як! З чим же повернулися князі? Ждан у душі був вдячний Яневі. Він полегшено зітхнув і почав розповідати про битви на Орелі, про перемогу і полонення Коб'яка, багатьох ханів і значної частини їхнього війська.

Спочатку по Ігоревому обличчю промайнула тінь досади. Видно, ця звістка вразила його. Тепер скромна перемога за Мерлом над ханом Обовли у порівнянні з перемогою Святослава та Рюрика здалася ще скромнішою.

Однак він скоро прогнав цю думку… Як-не-як, а все військо Обовли в полоні, він сам теж, а головне — половцям не пощастило пошарпати сіверські села та хутори!

Коли Ждан закінчив, він гордо сказав:

— Перемога князів велика, але ми теж з перемогою! Не з порожніми руками повертаємося додому!

— Я знаю. Янь уже встиг повідомити… Я вітаю тебе, княже, і радію, що Сіверщину на цей раз, дякуючи твоїй хоробрості і хоробрості інших сіверських князів, оминула зла біда, — з почуттям промовив Ждан.

До Ігоря повернувся добрий настрій.

— Що ж ти тепер збираєшся робити? Куди мандруєш? Може, повернешся до мене? Мені завжди потрібні сміливі й досвідчені люди!

Ждан миттю оцінив великодушність князя. Це було прощення, і важило воно для нього немало. Але, кинувши погляд на згорблену постать матері і на засмучену Любаву, відповів ухильно:

— Княже, я вдячний тобі за доброту твою і при першій же нагоді стану до лав твого війська. Але зараз я не сам. Мати рветься у Вербівку… Невідомо, чи там після половецького погрому залишився хто… Однак вона хоче там поселитися…

— Там є люди, хоч і мало, — втрутився у розмову княжич Володимир. — Ідіть селіться! Я дозволяю… Це моя волость… І мені потрібні поселенці.

— Атож, ідіть селіться, — погодився Ігор. — Посем'я знелюдніло, і треба докласти багато сил, щоб воно знову стало многолюдним і багатим…

Ждан полегшено зітхнув, бо одержав остаточне прощення князя і дозвіл розпоряджатися своєю долею на свій розсуд. Він низько вклонився і заспішив до жінок, щоб заспокоїти їх і поділитися радістю: тепер вони можуть безбоязно селитися у Вербівці чи там, де захочуть.

Наступного дня, опівдні, коли сонце стало майже над головою, стомлені подорожні переправилися вбрід через Сейм, піднялися на гору і зупинилися.

Ждан одним поглядом окинув усю широку долину, де колись було велике і гарне село. Які довкруг знайомі з дитинства рідні місця! На видноколі, за Сеймом, темний бір, куди влітку та восени він бігав по ягоди та по гриби, а взимку їздив з батьком по дрова. Ось попереду вузький узвіз з обривистими глинистими стінами, де в норах гніздилися чорнокрилі щурі, на рівнині розкинулися поля, тепер занедбані, порослі бур'янами, а понад берегом ріки — левади. І всюди верби, верби — гіллясті, рясні, зелено-сиві. Недарма село назвали Вербівкою…

Ждан пізнавав рідне село і не міг упізнати. Що ж від нього залишилося? З землі стирчали чорні обвуглені сохи. Де колись стояли хати, повіті, клуні, там тепер здіймалися купи золи, порослі бур'янами, городи теж позаростали, перетворилися на пустища. І тільки де-не-де під солом'яними та очеретяними стріхами темніли маленькі, мов гриби, хижки, зведені спішно, невміло — аби перебути зиму.

Він знайшов свій город, що левадою спускався до самого Сейму, і сам собі не повірив: на місці їхньої чималої хати тепер стояла хижка і над нею з обмазаного рудою глиною димаря вився в небо сизуватий димок. За ворітьми опускав у колодязь свого довгого носа журавель, а біля нього біліла чоловіча постать…

Хто ж там — свої чи чужі?

Ждан раптом відчув, як потерпли ноги. Хотів ударити під боки коня і не міг. Радість і тривога стиснули груди. Очі затуманилися слізьми.

— Мамо, там у нас хтось живе! — вигукнув хрипко. Мати крізь сльози мало що бачила вдалині.

— Хто ж, сину?

— Не знаю… їдьмо швидше!

Вони спустилися з гори, проминули одну запустілу вулицю, другу і, задихані, охоплені надією і страхом, під'їхали до рідного дворища. Ось перед ними чудом уцілілі від пожежі старі, виплетені з лози ворота. За ворітьми, біля дровітні, застиг з високо піднятою сокирою чоловік у білій полотняній сорочці. Очі його округлилися від подиву й страху, а губи шептали:

— Свят, свят, свят!.. Якщо це нечиста сила, то згинь, пропади! Цур тобі й пек!

Ждан притьмом злетів з коня, кинувся до нього:

— Іване! Братику! Живий!

Той оторопіло опустив руки, змінився на виду. Ждана не впізнав.

— Хто ти?

— Та Ждан я, Ждан! І мати зі мною! З полону повернулася… А то — Любава!

До двору вступила мати. Скрикнула глухо, схопилася за серце, схитнулася… Останні сили, що тримали її в дорозі до рідного порога, вичерпались.

І тут Іван ніби прозрів. Кинув набік сокиру, рвонувся назустріч:

— Мамо-о!

Вона впала йому на груди, заплакала. А він цілував її мокрі щоки, шкарубкою рукою гладив заплутані посивілі коси і шептав лише одне слово:

— Мамо, мамо!

Підійшов Ждан, обняв обох. Неповороткий, вайлуватий Іван кивнув йому чубатою головою, притулився плечем до його плеча, і так вони утрьох стояли: то плакали, то щось говорили, хоча жодне слово не доходило до їхньої свідомості, то завмирали від щастя і болю.

Тим часом Любава ввела на подвір'я коней, а з хижі, почувши крик, вийшла чорнява молодичка з немовлям на руках. За подолки її спідниці тримався замурзаний чорночубий хлопчик, спідлоба поглядав на незнайомих людей.

Іван опам'ятався перший.

— Мамо, Ждане, ось мої… Це Варя… Тобто Варвара… І дітки — Жданко та Настуня…

Мати пригорнула невістку, поцілувала дітей.

— Ріднесенькі мої! Я така щаслива!.. Вона знову заплакала. Варя почала втішати:

— Не плачте! Ви ж дома… Житимете у нас… А Ждан поселиться поряд… Не плачте! Ходімо до хати — пообідаєте та спочинете з дороги… Ходімо!

Сама, теж плачучи, взяла стару за руку і майже силоміць повела до хатини. Любава пішла за ними.

А брати поспішили до коней — напоїли, потриножили і пустили на леваду пастися. Потім стали на обніжку, під старою розлогою грушею, всіяною дрібними жовто-брунатними гниличками. Ждан зірвав одну, вкинув до рота.

— Смачна яка!.. Не раз у неволі снилася мені наша груша. Не хатина, не двір, а груша на межі з Лебедями, на яку ми колись малими здиралися, мов вивірки, і ховалися там, серед гілля, від батькового чи материного прочухана… А прокинувшись, думав: повернуся коли-небудь додому — поставлю під нею хатину…

— От і став на лебедівському городі, — сказав Іван, пригладжуючи розпатланого чуба, що кучмою звис над лобом. — З лебедівського роду нікого не залишилося… А ми гуртом допоможемо — я, мати, твоя жона…

Ждан усміхнувся.

— Ти про Любаву?. Вона не жона мені. Але весною ми поберемося…