Та ось перед одним із танків, ніби з-під землі, виріс матрос у тільнику, і Нечай впізнав у ньому Костя Арабаджі, котрого він чомусь випустив з поля зору. На якусь частку секунди Кость завмер з піднятою рукою. «Розчавить же, чорт смугастий!..» — тоскно подумав Нечай. Але Кость уже відскочив убік і ніби крізь землю провалився, а танк, спіткувшись об щось невидиме, здригнувся й вкутавсь димом. Він трохи піднявся на задніх траках, щоб стрибнути слідом за Костем, але так і застиг. З нього вирвалися язики полум'я.

— Так, один готовий, — спокійно констатував Гасовський. І раптом гукнув: — Дивись, живий!.. — Це стосувалося вже не танка, на якого Гасовському було наплювати. Він угледів безкозирку Костя Арабаджі, що виринула з диму. Кость біг, розмахуючи руками, біг зигзагами, низько пригинаючись до землі, а за ним, хижо гуркочучи, гнався другий танк, що встиг обійти підбиту машину, яка вже перетворилася в купу непотрібного залізяччя. Довгими чергами цей другий танк намагався відрізати Костя від окопів, щоб потім розчавити його своїми гусеницями, порахуватися з ним.

Живий, живий…

У Нечая була тільки одна граната, він шпурнув її під ліву гусеницю танка, що гнався за Костем, і раптом побачив: танк закрутився на місці, намагаючись розвернутись і відшукати ворога. Нечай, холонучи, подумав: «Капець!..» Він був один перед танком, бачив тільки його.

Звідки йому було знати, що не він один вважає цей танк «своїм», що й з інших окопів у нього кидають гранату за гранатою, і що з флангу по оглядових щілинах цього танка уже б'є «дегтяр», встановлений на тринозі, і намагається засліпити його. У бою бувають хвилини, коли людина лишається сама. Так їй принаймні здається.

Та, побачивши поруч Якова Бєлкіна, Нечай зрозумів, що він не одинокий.

А ще за якусь мить відчув себе в безпеці.

Він, Петро Нечай, був живий, тоді як танк, що стояв за десяток кроків від нього, був уже мертвий, горів. Він був живий і зрозумів, що так буде завжди, вічно, доти, доки поруч з ним будуть Гасовський і Бєлкін, Сеня-Сенечка і Кость Арабаджі, пітні, збуджені хлопці в бушлатах, фланелівках і брудних тільниках. Коли він зрозумів це, очі його стали гострими, і він побачив ще один танк, який підминав під себе землю і все, що було на цій землі.

— Утюжить, гад! — вигукнув Кость Арабаджі. — Лягай!..

Штовхнувши Нечая в окоп, Кость упав на нього і придавив до землі. Вмить небо над ними потемніло, стало залізним і чорним, воно пахло бензином і машинним маслом, а потім, коли танк перевалився через окоп, спорожніло, і в цій порожнечі прозвучав голос Гасовського:

— Вперед, морячки! По-лун-дра!..

Танки вже пройшли, і тепер перед окопами були німці. Близько, зовсім близько…

Нечай вискочив з окопа слідом за Костем, замахнувся і опустив приклад на зелену каску, потім знову замахнувсь і знову вдарив. Його теж оглушили чимось важким, вперіщили по спині, та він навіть не відчув болю. Це була робота. Важка воєнна робота. Люди робили своє діло мовчки і люто. Вони робили його без відпочинку доти, доки не зметнувся дикий, тваринний зойк:

— Schwarze Teufeln! Teufeln! ^[3]

Репетував якийсь німець. І його дружки завагалися, а потім побігли, намагаючись догнати танки, щоб сховатися за їхньою бронею, і Нечай відчув, як щось обірвалося в небі, в землі, на якій він стояв, і в ньому самому. Він уже нічого не чув і впав на землю. — Нечай!.. — Кость Арабаджі струсонув його. — Чуєш, Нечай! Це наша, чотириста дванадцята б'є. Чого ти, браток? Кажу ж: наша батарея б'є. Дає гансам жару!..

Голос Костя долинув здалеку, з того життя, яке ще повнилося веселими звуками. Нечай очманіло водив очима. І раптом відчув, як повилітали затички з вух, і він знову почув усе, що здавалося йому беззвучним. Для нього знову зашумів вітер війни, залебеділа трава. Всі ці звуки заглушав один, басовий. З-під Чабанки били важкі 180-міліметрові гармати берегової артилерії. Били по танках, що відходили, по ворожій піхоті, і в степу почали виростати чорні дерева вибухів.

Над цим чорним мертвим гаєм, над усім кукурудзяним полем до самого небокраю кошлатився дим.

— Чому замовкли «дегтярі»? — спитав Гасовський.

— Диск міняють, — відповів Кость Арабаджі.

— А другий?

— Івана вбило.

— Давай туди, хутко! — наказав Гасовський.

В атаках і контратаках минуло ще кілька днів. А потім прийшов наказ відійти. Становище на фронті ускладнилося, боєприпасів було обмаль. Назавжди замовкла 412-а батарея, яку довелося висадити в повітря, щоб не дісталася ворогові. Комендори попрощалися з нею мовчки і пішли на Крижанівку, прихопивши з собою сорокап'ятки.

Один із цих комендорів, чубатий хлопчина з рукою на перев'язі, розповів потім Нечаєві і Костеві Арабаджі:

— Хто я ниньки? Піхота… Хіба ж так було на батареї. Життя!.. Залізобетон, електрика, бібліотека… Подача з льохів велася автоматично, як на лінкорі. Тільки встигав заряджати. І таку красуню довелося висадити в повітря. Ех!.. А ми могли б іще воювати й воювати. Та ви відступили.

— Ми? Ти що, думаєш, це через нас? — з погрозою в голосі спитав Кость Арабаджі.

— А через кого ж? Ех!..

— Гаразд, годі тобі розпускати нюні, — втрутився Гасовський. — А ми, думаєш, даром їмо фронтовий хліб? Пі-хо-та!.. — він перекривив чубатого. — Не вся піхота однакова. Розуміти треба. Тут усі з кораблів. Добровільці…

Матрос одвернувся.

— Ти не відвертайся, — сказав Гасовський. — Не люблю, коли кирпу гнуть. Доведеться тобі тепер разом з нами бити гадів. Ми їх знаєш скільки поклали?.. — він заходився рахувати, загинаючи пальці. — Мисливський полк третьої румунської дивізії на друзки — раз. Шостий гвардійський — два. Стрілецький полк «Михаїл Витязь»— три. От тбі й піхота!..

— Істинно, — підтримав Кость Арабаджі, котрий уже трохи охолонув. — Не дрейф, братк.

— Ти навіть не знаєш, з им маєш справу, — мовив Гасовський, ласкаво поглядаючи на Костя. — Ти «Лістригони» товариша Купріна читав? Так це ж про нього. Кость у нас із Балаклави.

— Так-таки й про нього, — усміхнувся чубатий. — його ще тоді й на світі не було.

— Ну, то й що? — відказав Кость. — Мій батько теж був рибаком. І все це моє. Земля, лимани, море… — він широко повів рукою. — Що про них написано, то, виходить, і про мене. Скумекав, браток? Товариш лейтенант має рацію.

Кость тепер трохи шепелявив — у рукопашній йому вибили переднього зуба — і говорив м'яко, як справжній одесит: «Слюшай, рюка, шьюба…» Він картинно спльовував набік. Оскільки їх відвели на заслужений відпочинок, він, Кость Арабаджі, має законне право робити і говорити все, що заманеться.

— Потерпи, ми тобі після війни золотого вставимо, — пообіцяв Гасовський. — Заслужив.

Нечай згріб руками оберемок сіна і поніс його під повітку. Було жарко. У затишку на лемеші плуга сидів півень. Гасовський голився перед уламком дзеркала, витягуючи свою гусячу шию. Біля повітки диміла польова кухня. Благодать!..

От тільки листів не було. Пошта не працювала, і писати листи не було сенсу.