– Ну?

– Він таки був у Астаматія… Гадаю, треба його допитувати так, щоб сказав правду. Він знає більше, ніж каже. А коли допитаємо Астаматія, то можна буде порівняти їхні показання. І, я певен, щось виявиться.

Юрась знову глянув на Семашка.

– Ти чув?

– Чув.

– Отже, будеш говорити?

– Я сказав правду…

– Гм, ти впертий, як всі запорожці! – Юрасеві очі блиснули, він гукнув пахолкам: – Візьміть його!

Семашко запручався, але даремно, бо ще не відійшов від тих київ, якими два дні тому почастував Многогрішний. Пахолки звалили його в сніг і почали періщити по підошвах, по гомілках, по спині, їм допомагав Многогрішний. Схопивши замашного кия, він намагався влучити по найболючіших місцях – по кісточках, кистях рук, по голові. Запорожець звивався, рятуючись від ударів, що сипалися з усіх боків. Але це мало допомагало йому.

– Що ти мав передати Астаматію від Сірка? – спитав Юрась, давши знак пахолкам, щоб припинили катування. – Про віщо ви говорили?..

– Бог свідок – я нічого не знаю, – прохрипів Семашко, хапаючи розбитими губами сніг.

У нього було виникла думка, щоб урятуватися, наговорити на Астаматія, а там хай Юрась розбирається. Але зразу ж відігнав її, як мерзенну, не гідну запорожця. Звичайно, Астаматій заслуговує найважчої кари, бо разом з Юрасем сіє навколо себе зло. І, безперечно, вона його колись знайде. Та не таким чином треба з ним розправитись… До того ж Юрась вимагатиме все нових і нових зізнань і вириватиме їх найлютішими тортурами.

– Я нічого не знаю, – ще раз тихо повторив він і безсило заплющив очі.

– Ти розумієш, що на тебе жде, коли не признаєшся? – копнув його ногою під бік Многогрішний. Семашко мовчав. Юрась повів бровою – пахолки жбурнули козака в яму.

– На сьогодні досить, – глухо промовив гетьман, мерзлякувато потираючи руки і втягуючи голову в плечі. – Гайда обідати. А після обіду візьмемося за інших!

Похмуро і холодно під цегляним склепінням немирівської в'язниці, розташованої на Викітці у великому льосі. По вогких стінах стікають брудні, іржаві патьоки. Під стелею потріскує лойова свічка, але не може своїм слабеньким світлом розсіяти важкий морок підземелля, і від того по кутках стає ще зловісніше і похмуріше.

Під протилежною від дверей стіною, за невеликим столом, сидить, кутаючись у кожух, Юрась Хмельницький. Перед ним – тапчан, покритий кривавими плямами, а поряд з тапчаном – широкий ослін, на якому лежать причандалля для допиту – кийки, нагайки, вірьовки, дерев'яне цеберко з водою. У цеберку плаває берестовий ковшик.

Біля дверей стоїть гетьманський почет – Азем-ага, Многогрішний, пахолки. Серед них – Младен, Ненко і Якуб, яких Азем-ага ось уже який день не відпускає від себе, привчаючи до гетьманської служби.

Насупроти стола, під стіною, дрижачи від холоду, тупцяють наказний гетьман Астаматій, полковник Варениця і сотник Берендей. Усі босі, роздягнуті до сорочок, простоволосі. Руки зв'язані сирицею. В очах – смертельна туга і жах.

Гетьман дивиться на них пронизливим поглядом чорних, мор достиглий терен, очей, потім б'є кулаком по столу, кричить:

– Ну, паршиві свині!.. Гадюки!.. Перекинчики!.. Розповідайте!..

Все розповідайте!

Астаматій, огрядний, важкий, широколиций волох, підняв чорночубу голову, подивився прямо в очі Юрасеві.

– Що розповідати, гетьмане?

– Сам знаєш, зраднику!..

– Не знаю.

– Т'ц хотів мене видати запорожцям? За скільки? Коли? Як?

Астаматій здригнувся, почувши таке обвинувачення.

– Це наклеп, гетьмане!

– Ні, не наклеп!.. Про що трактував віч-на-віч з запорожцем Семашком під час моєї відсутності?

– 3 запорожцем Семашком?.. Як звичайно. Познайомився, розпитав, що на Січі… Чого і чи надовго прибув… Він відповів, що прибув до сім'ї на зимівлю… Інших розмов у нас не було. Клянусь, як перед богом!

– Брешеш, собако! Ти замишляв убити мене!.. Чому ж не доповів одразу про того січовика?

– Не встиг, ваша ясновельможність.

– Не встиг, не встиг… Підступні наміри виношував супроти мене – ось що!.. Хотів за мою голову купити собі прихильність запорожців та мерзенного поповича!.. Зраднику, чи ти відаєш, що чекає на тебе?

Астаматій посірів. Він знав, що Юрась – людина хворобливо підозрілива, несамовита в гніві і не зупиниться ні перед чим, аби вирвати у нього потрібне йому зізнання. Він раптом зі стогоном уклякнув на коліна, витягнув уперед голову, бо зв'язаних за спиною рук не міг простерти, і гаряче заблагав:

– Ясновельможний пане гетьмані Ясновельможний пане гетьман!.. Не катуйте! Я сказав щиру правду! Хай буду проклятий, коли брешу! Хай западеться земля піді мною! Хай небо упаде на мою голову!..

– І небо упаде, і земля западеться! Можеш не сумніватися! – безжально промовив Юрась і гукнув на пахолків:- Гей, узуйте наказного в червоні сап'янці!

Астаматій розпластався на брудній підлозі, але два дужі пахол-ки схопили його, швиргонули на тапчан і заходилися гамселити кийками по підошвах, по п'ятах, по литках…

Варениця і Берендей стояли ні живі ні мертві.

Азем-ага незворушно стежив за катуванням. Для нього це було звичне діло.

Ненко похмуро дивився спідлоба, а Младен і Якуб поопускали голови і міцно зціпили зуби, терзаючись, що мимо своєї волі стали співучасниками гидкої справи.

Навіть Многогрішний знітився і завмер, бо йому раптом спало на думку, що може настати час, коли і його отак швиргонуть на цей страшний тапчан і «взуватимуть у червоні сап'янці».

Астаматій спочатку пручався, кричав, благав, а потім замовк і тільки беззвучно здригався, коли палиця особливо дошкульно вдаряла по найболючіших місцях.

Нарешті гетьман підняв руку. Пахолки миттю опустили закривавлені кийки.

– Ти щось маєш сказати, Астаматію? – Юрасеві очі горіли, ніби він насолоджувався муками своєї жертви.

– Я ні в чому не винен, – простогнав той кволо.

– А скільки ти привласнив коштовностей і золота, поки був наказним?.. Де те багатство?..

– У мене нічого немає. Ви ж це добре знаєте, гетьмане… Юрась хижо усміхнувся.

– Брешеш! – І до пахолків: – Всипте йому ще – може, кийки розв'яжуть язика!

І знову посипалися удари. Коли Астаматій знепритомнів, Многогрішний зачерпнув у ківшик крижаної води і хлюпнув йому в обличчя. Астаматій застогнав, розплющив затуманені очі. Юрась вийшов з-за столу, нахилився над ним.

– Ну, тепер признаєшся?

Астаматій з натугою підняв велику чорну голову, плюнув прямо в тьмяні гетьманові очі.

– Убивця! Тварюка! Тьху!..

Юрась відсахнувся. Бридка гримаса спотворила його лице. Він витерся долонею, випростався і копнув ногою розпростерте тіло.

– Повісити! Негайно повісити!.. І хай теліпається на перекладині цілий тиждень, щоб усі бачили, як я розправляюся зі зрадниками і перекинчиками… І цього теж! – показав пальцем на пол ковника Вареницю.

Той зойкнув і впав на коліна.

– Пане гетьман! Пане гетьмані За віщо?

– Сам знаєш!.. Де приховав украдені коштовності? Признавайся!

Варениця заплакав, почав цілувати Юрасеві чоботи.

– Був гріх, ясновельможний пане гетьман… Був гріх! Винен! Каюся! Тільки помилуй!..

– Де приховав украдене?

– Все покажу! Все!

– Ні, кажи зараз!

– Дома… У погребі, в правому кутку, за дверима… прикопане у глечику…

– Прикопав… У глечику!.. У-у, собака! – Юрась аж задихнувся від люті. – Що ж казати про інших, коли найближчі помічники – злодії, зрадникиї О, горе мені! Горе!.. Батьку, хіба ти таких мав полковників? Богун, Кривоніс, Морозенко, Небаба… Лицарі! А це…

Він раптом забігав у нестямі по льосі. Очі його блискали божевіллям, губи кривилися у потворних гримасах душевного болю і ненависті, руки самі стискалися – аж хрускотіли суглоби пальців.

Всі завмерли. Тільки вірні пахолки пантрували за кожним словом і рухом гетьмана. Нарешті він зупинився перед розпростертим на долівці Вареницею, штурхнув його ногою.