– Нещасна, – зітхнув Спихальський.

– Мені допоміг полковник Яненченко, наш сусід, якому я відкрила свою таємницю. Він дав мені листа до каведжі в Кам'янці, щоб той перепровадив мене в Крим…

– Прокляття! – заревів Спихальський, почувши таку несподівану для нього новину. – Я уб'ю його!

– Тепер ви все знаєте, панове, – тихо прошепотіла Вандзя. – Чим же я завинила перед паном Мартином? Хіба тим, що люблю своїх дітей?

Вона замовкла і низько похилила русокосу голівку. Всі теж мовчали. Тільки Спихальський люто сопів.

Тихо шелестіло на вербах листя. З голубої високості усміхалося і землі, і людям, і всьому живому золоте сонечко. З річки повівало приємною прохолодою і гостро-терпким запахом лепехи та водоростей. З гаю, що неподалік розкинувся попід горою, долинало заспокійливе кування зозулі.

Всі мимоволі вслухалися в те кування, і ніхто не наважувався порушувати тиші, бо кожному хотілося дізнатися, а скільки ж років накує сива зозуля? Чи довго топтати ряст на цій широкій, милій землі?

Та ось зозуля замовкла, і знову настала дзвінка тиша.

Арсен підвів голову і, ні до кого не звертаючись, повторив у задумі останні слова Вандзі:

– Справді, чим же завинила ця жінка? Хіба тим, що любить своїх дітей і хоче бачити їх?

Спихальський похилив голову і довго мовчав. По тому, як з його грудей виривалося тихе зітхання і все менше і менше посіпувався вус, видно було, що буря в його душі почала вщухати.

Нарешті він поволі підвів голову.

– Арсене, я давно вже переконався, що серед нас ти найбільш поміркована і справедлива людина… І серце маєш добре… За що і люблю тебе, як брата… Тож хай ця жінка… іде… куди хоче… Аби з моїх очей!.. Але, клянусь ойцем, якщо вона знову стане коли-небудь на моєму шляху, то… – голос його загримів і враз обірвався.

Спихальський замовк.

Арсен поклав руку йому на плече.

– Зрозуміло, Мартине… Вона з нами поїде до Немирова, а звідти – куди захоче. – І повернувся до Ванди:- Ідіть, пані, збирайтеся в дорогу, а в нас тут ще буде чоловіча розмова…

Коли Ванда підвелася і відійшла, Арсен тихо сказав:

– Ну от, з цим покінчено… А тепер, пане Мартине, і ви, пане Новак, дивіться сюди… – Він вийняв з кишені папір і подав Новакові. – Пан, здається, розуміє по-турецькому, хай прочитає і для пана Мартина…

Новак прочитав і переклав листа.

– Стонайдцять дзяблів! – вигукнув Спихальський. – Що це означає. Арсене? Чий це лист? Як він потрапив до тебе?

– Я відібрав його у Вандзі…

– Невже це полковник Яненченко?..

– Так, це він пише кам'янецькому паші. Він пропонує йому свою допомогу у взятті Львова… Як бачиш, пане Мартин, це набагато серйозніше, ніж зрада пані Вандзі!

– А так, це набагато серйозніше, побий мене перун! Що ж будемо робити?

– Нам треба негайно мчати до Львова, – сказав Новак.

– Так. Я віддам вам цього листа, передайте його Яблоновському, – погодився Арсен. – А він уже зватиме, як розквитатися із зрадником!

– Але ж, друзі, я не думав повертатися до Львова! – вигукнув Спихальський. – Тепер мені нема чого там робити – ні у Львові, ні в Круглику!.. Я гадав, що поїду з тобою. Арсене… В Україну!

– Друже мій, – Арсен обняв його за плечі, – я був би дуже радий разом з тобою прибути до нас додому. Всі мої теж щиро вітали б тебе… Як сина і як брата. Але зараз ти мусиш супроводжувати пана Новака. Адже дорога далека і небезпечна, а листа обов'язково потрібно довезти і передати безпосередньо в руки гетьмана. Йдеться про дуже серйозні речі!

– Я розумію.

– А до нас ти, гадаю, не забаришся?

– Ще б пак!

– Ну от, коли затужиш дуже, приїзди, друже мій! Двері моєї хати, якщо вона у мене буде, завжди відчинені. А серце – також! – І Арсен тричі навхрест почоломкався зі Спихальським.

Полковник Яненченко ступив через поріг і, лівою рукою притримуючи шаблю, щоб не бряжчала, шанобливо вклонився.

– Кликали, ясновельможний пане?

– Так, пане Ян, – відповів Яблоновський, пильно вдивляючись у міцно збиту, кремезну постать полковника. – Проходь, сідай. –Маю до тебе пильну розмову.

Яненченко окинув бистрим поглядом простору кімнату. Обабіч столу сиділо двое – Спихальський і Новак. Щось відразу не сподобалося полковникові у виразі облич цих шляхтичів, але він не міг зрозуміти, що саме, а тому зразу відмахнувся од тривожної думки, що гнітила його з часу від'їзду пані Вандзі.

– Слухаю, ласкавий пане, – сказав він, сідаючи на дзиглик і ставлячи між коліньми шаблю.

Яблоновський мовчав. Його худорляве гордовите обличчя було непроникне. Холодні голубі очі уважно вивчали кожну рисочку на полковниковому лиці, і від того Яненченку ставало трохи моторошно. Чого покликав гетьман? Яку пильну справу має до нього?

– Як живеться-ведеться панові у Львові? – запитав Яблоновський.

– Спасибі, добре.

– Ніхто не притісняє і не ображає тут пана?

– Дякувати богові, ніхто.

– Чому ж полковник за притулок і щедрість його мосці короля польського, а також за мою ласку платить чорною невдячністю? Яненченко відчув, як у нього похололо під серцем.

– Як розуміти слова пана коронного гетьмана? Яблоновський рвучко встав, перехилився через стіл і тицьнув майже під самий ніс Яненченкові невеличку цидулку, в якій той миттю впізнав свого листа кам'янецькому паші.

– Пан впізнає свою руку? – грізно спитав Яблоновський. Яненченко зблід. У роті раптом пересохло. Тепер йому стало зрозуміло, чому воєвода покликав його до себе в такий непідходящий для аудієнції час і чому не сподобались йому відверто ворожі погляди Спихальського і Новака. Але полковник не думав одразу здаватися.

– Пан гетьман жартує? – здивувався Яненченко. – Адже то написано по-турецькому!

– Це тільки засвідчує, що в особі полковника ми маємо хитрого і розумного ворога, який знає не тільки польську, російську мови та латинь, а й турецьку. – Сподіваюся, що пан полковник буде розумний до кінця і не змусить нас вдаватися до недостойних шляхетського стану засобів допиту.

– Ясновельможний пане, я не розумію, в чому ви обвинувачуєте мене! – вигукнув Яненченко, підвівшись із дзиглика.

– У зраді, пане! – з притиском сказав Яблоновський. – В тому, що ви хотіли здати Львів туркам!

– Це неправда! Це чиясь зла вигадка!

– Вигадка? – Яблоновський іронічно усміхнувся. – Я теж хотів би вірити, що це тільки чиясь вигадка, бо пригрів у Львові і взяв на королівську службу пана я. Однак докази такі, що я не маю ні найменшого сумніву в правдивості їх!

– Докази? Хотів би я їх почути або побачити!

– Далеко за тим ходити не треба… Ось перед вами пани Спихальський і Новак, вони щойно повернулися з Кам'янця, де бачили пані Ванду Спихальську. Рятуючи своє життя, жінка розповіла, від кого одержала лист.

– Я повторюю – це наклеп!

– Слідство з'ясує все, і ви матимете змогу на суді довести свою невинність. А зараз дозвольте вашу шаблю!

Спихальський і Новак стали обабіч полковника, який тремтячими руками відстебнув від пояса шаблю і поклав на стіл перед воєводою.

– Відведіть його в темницю, панове! Та поставте кмітливих вартових!

Ні того літа, ні взимку Кара-Мустафа не напав на Київ. Несподівано становище Туреччини ускладнилося: Австрія, Венеція та німецькі князівства оголосили хрестовий похід проти Османської імперії. Папа Інокентій XI примусив католицьку Польщу приєднатися до цієї коаліції, і хоча Річ Посполита була на той час вкрай виснажена безперервними війнами та шляхетськими міжусобицями, король Ян Собеський вів з Австрією трактат про взаємодопомогу і зобов'язався виставити сорок тисяч війська. Тому Кара-Мустафа почав готуватися до великої війни на заході. До того ж запорожці спустошили Крим, а восени дощенту зруйнували відбудовані яничарами фортеці в гирлі Дніпра, що мали стати опорними базами турків.

Виснажені й розорені багаторічними війнами, Росія та Лівобережна Україна здобули нарешті на деякий час передишку, Самой-лович, влада якого відтепер сягала тільки на Лівобережжя та Київ з невеликою територією на захід та південь від нього, обмеженою річками Ірпенем та Стугною, доукомплектовував свої поріділі полки і посилав тисячі грабарів на будівництво оборонних споруд у Києві.