Ненко вклонився, потискуючи по-дружньому простягнуті руки. Звенигориха схлипнула – вона вже знала історію його життя – і поцілувала в голову. А Спихальський крякнув з несподіванки і вигукнув:

– Єзус, Марія!.. Арсене, але ж ти справжній ворожбит! Чаклун! Де і як ти спіймав сю пташину, яка так звеселила серця Младена, Златки і Якуба?

– В самісінькій Січі, брате!.. – Відповів Арсен і по паузі додав:- А ще познайомтеся з нашим новим товаришем, який прибився до нас у дорозі… Козак Гурко? – Гурко скинув бекешу і, привітно усміхнувшись, поцілував Звенигорисі руки.

– Спасибі, мати, за гарного сина! Він зі своїми друзями сьогодні врятував мене від загибелі. Дай, боже, йому щастя і красної долі!

Звенигориха розчулилася, змахнула з ока сльозу.

– Спасибі вам, добрий чоловіче, за гарні слова. Сідайте, прошу вас!

– Ай справді, пора юж сідати до столу, – заметушився Спихальський, на свій лад зрозумівши слова старої. – Бо наші гості, гадаю я, так зголодніли в дорозі, як хорти після полювання!

Поки готувалися до вечері, дід Онопрій попорав коней.

За всі роки, відколи сім'я Звенигор, рятуючись від турецько-татарської навали, перебралася з рідного Кам'яядя на. Лівобережжя, мабуть, не було щасливішого дня в їхній хатині, ніж цей щедрий вечір. І хоча безперервні війни, ворожі напади та житейські незгоди й злигодні зробили на серці майже кожного присутнього не одну болючу зарубку, хоча в їхній бесіді не раз спалахували гіркі спогади про втрати і тяжкі переживання, яких випало на долю кожного немало, все ж за столом панував веселий, радісний настрій, бо цьому сприяло і те, що вони чи не вперше зібралися всі разом, і те, що, прогримівши над їхніми головами, відлетіли, як їм здавалося, в минуле страшні грози війни й лихоліття, і те, нарешті що перед ними стояв багатий стіл, заставлений дарами щедрої полтавської землі.

Розімлілий дідусь Онопрій, поблискуючи почервонілою лисиною, невтомно частував гостей. За слив'янкою наповнював чарки грушівкою, калганівкою, малинівкою, а по всьому – гостропахучим, п'янким медом.

Щаслива, аж помолоділа Арсенова мати підняла над головою маленький гранчастий шкалик, проспівала:

Спихальський разом з нею вихилив свій кухоль і гримнув так, що аж свічка заблимала:

– За ваших любих діток, паніматко! Hex жиють по сто ляті Гурко спочатку відмовчувався. А коли дід Онопрій виніс з-за груби кобзу, враз пожвавішав, очі його заблищали.

– Ану, діду, дайте сюди!

Узяв кобзу до рук, перебіг пальцями по струнах. Мелодійний передзвін тужно полинув попід стелею, а потім до нього долучився такий соковитий задушевний голос, що зразу всіх узяв за серце. І полилася чарівна, ніжна мелодія.

Пісню підхопив Арсен. І два дужі гарні голоси, сплівшись в один чистий дзвінкий струмінь, забриніли, як гілки явора під вітром, загомоніли воркітливими весняними струмками, відлунились у серцях неповторною красою ясного місячного зимового вечора…

Пісня захоплювала, зачаровувала, всі слухали її затамувавши подих.

Спихальський завмер, тільки з-під примруженої вії скотилася по щоці і зависла на вусі одинока сльоза. Незважаючи на зовнішню грубуватість і пащекуватість, пан Мартин мав по-дитячому вразливе серце, чутливе до всього прекрасного. Пісня зворушила його, збурила душу, нагадала про нелегкі останні роки життя, про те, що і в нього зараз, як і в того козака, що заслаб у холодному засніженому степу, нікого не лишилося, крім друзів, з якими він ділив хліб і сіль. І коли розсипався срібним передзвоном останній акорд кобзи, зовсім тихо прошепотів:

– Боже, які чари! Диявольські чари! Ваша пісня, панове, то єсть найвищий вияв вашого духу, вашої поетичної натури! Семен Гурко з подивом глянув на поляка.

– Ви правильно мислите, пане… Однак не всі наші сусіди, на жаль, думають так, як ви. Ваші земляки, до прикладу, пани Синяв-ські, Сапеги, Яблоновські, Собеські, Потоцькі, пруться на Україну, мабуть, не для того, щоб усолоджувати слух нашими дзвінкоголосими піснями, а щоб напхати своє черево нашим хлібом, салом та медом, а кишені – грішми!

– Тільки, прошу пана, не прилучайте і мене до цієї компанії! – вигукнув ображено пан Мартин. – Я, мосьпане, річ друга!

Гурко усміхнувся.

– Похвально чути таке. Я з приємністю тисну вашу чесну руку, пане! – І ніжинський козак міцно обняв Спихальського за плечі. – Але ж таких, як ви, обмаль!.. А згадайте, що зробили з Україною хан та султан! Страшно уявити! На Правобережжі кожен другий – загинув, кожен третій – у неволі, кожен четвертий – утік на Лівобережжя, під захист Москви, що одна зараз рятує нас від остаточної загибелі… І тільки кожен п'ятий чи, може, шостий, якщо не сьомий, ще залишився там, поневіряючись по лісових хащах.

– О пан добре обізнаний із становищем краю! – в свою чергу здивувався Спихальський.

– Ще б пак! Маю голову на плечах! – з гідністю відповів козак. - Та й кілька років товкся з лівобережними полками по Україні, воюючи то проти Виговського з шляхтою, то проти Ханенка з ханом, то проти Дорошенка та Юрка Хмельницького з султаном… Билися вони, різалися за Богданову булаву, гризлися, як скажені собаки! Та в жодного не було Богданового розуму і Богданової сили. От і довели нашу вітчизну на край загибелі, прокляті!..

Гурко замовк і замислився. На його високому, злегка похилому назад лобі, між зламами темно-русих брів, залягла глибока зморшка, а на очі упала сумна тінь.

Арсен переглянувся з Романом. Так ось якого гостя послала їм доля сьогодні! Ні, це не простий козак, як вони думали спочатку, коли везли його на хутір! Велична зовнішність у ньому поєднувалась із глибоким і гострим розумом.

Арсенові подумалося, що його новий знайомий дуже скидається на Сірка: така ж могутня статура з міцно посадженою на широкі плечі великою характерною головою, такий же владний погляд крицево-сірих очей, таке ж, як здалося йому, уболівання за долю батьківщини й народу. Лише риси обличчя у нього м'якші, добріші. Може, тому, що молодший років на двадцять п'ять чи й тридцять?

– Ви давно були на тому боці? – спитав Арсен, маючи на увазі Правобережжя. – Здається, ніби вчора звідти…

– Я два літа провів під Чигирином у війську гетьмана Самои-ловича… Навіть останні дні був у самому Чигирині. Якраз перед падінням його наш полк вивели звідти. Мабуть, це і врятувало мене від загибелі…

– О, то ми були десь поряд! – вигукнув Арсен. – Отже, лиха сьорбнули з одного ковша!..

Довго, далеко за північ, світився вогник у затишній хатині Звенигор. Точилася жвава розмова, лилися спогади, лунали пісні. Мирне щастя тихо витало над головами всіх присутніх, і сторонньому споглядачеві могло б здатися, що так жили вони завжди, що не було за їхніми плечима ні крові, ні смертей, ні горя, ні воєнного лихоліття… Вони щиро віддавалися своєму короткоплинному щастю. Ніхто з них у цю мить не думав про завтрашній день. Закинуті життєвими обставинами з різних, часом аж надто далеких закутків землі, вони почувалися в цьому товаристві, під цією гостинною стріхою, як дома, і нікому не хотілося думати й гадати, яких несподіваних ударів може завдати їм примхлива доля завтра. І в кожного з них було сьогодні своє, тільки своє відчуття щастя.

Стара мати тішилася дітьми, дідусь Онопрій – онуками і смачними наливками. Арсен тонув серцем у синіх Златчиних очах, а вона сором'язливо горнулася до нього, крадькома позираючи на батька та брата – чи не бачать?.. Стеха й Роман теж нікого й нічого не помічали, окрім свого кохання, і їхні голови, в обох уквітчані біляво-пшеничним волоссям, тулилися одна до одної, як розквітлі мальви на городі.