Через деякий час він повернувся і доповів, що весь загін Омара-огли вже розміщено на Шполівцях і що Омар-огли чекає нових наказів.

– Свириде, ти поїдеш з ним у Кам'янець, – наказав гетьман. – Повезеш подарунки великому візирові і паші Галілю.

– Я? Подарунки?.. – Видно було, що Многогрішному це не сподобалося, але він вчасно схаменувся і додав:- Як накажете, ясновельможний пане гетьман!

– Але подарунки будуть незвичайні… – Юрась зробив паузу, і його обидва співрозмовники вичікувально дивилися на нього. – Це буде двоє дівчат…

– Дівчат?! – скрикнули одночасно Многогрішний і Азем-ага. – Хто ж це?

– Адіке і Стеха.

– Адіке і Стеха? – Многогрішний і Азем-ага вражено переглянулись. – Але ж вони не полонянки!

– Ну й що ж! їхньої згоди ніхто не питатиме. Ви таємно схопите їх, передасте Омару-огли – і ніхто не знатиме, де вони поділися… А чутку пустимо, що захопили з собою кримчаки. Це буде правдоподібно. Вони ще ні разу не верталися з України без ясиру… Ось чому Омар-огли має виїхати з Немирова разом з ними.

Обидва гетьманові підлеглі довго мовчали, ошелешені почутим. Хоча їм були добре відомі непостійність і неврівноваженість характеру гетьмана, у якого нерідко випадало сім п'ятниць на тиждень, такого вони не сподівалися.

– Що ж скажуть родичі тих дівчат? – спитав нарешті Азем-ага.

– Гм, родичі!.. – зневажливо усміхнувся Юрась. – Стешиних до уваги можна не брати… Двоє старих… А брат Адіке буде щасливий, коли згодом дізнається, що його сестра – дружина чи коханка великого візира… Перед ним відкриються шляхи до найвищих посад у війську падишаха. А тим часом хай, щеня, покусає собі з досади та горя лікті або, якщо забракне розуму, женеться за кримчаками…

Азем-ага схилив голову, даючи зрозуміти, що він погоджується з такими доводами. Справді-бо, вони здалися йому досить обгрунтованими. Видно, гетьман, замкнувшись після скандалу в спальні, все докладно обміркував. Сам же Азем-ага теж не залишиться в накладі. Якщо подарунок великому візирові сподобається, – а в цьому можна було не сумніватися, – то візир не обмине і його, Азем-агу, своєю ласкою. А ласка другої після султана людини в імперії чогось та варта!.. У розмову встряв Многогрішний.

– Нелегко буде взяти дівчат. У хаті троє воїнів. І всі троє – турки…

Натяк був прозорий.

– Азем-ага на цю ніч відішле їх якнайдалі у караул, – різко відповів Юрась. – А ти, Свириде, з надійними людьми переодягнешся в татарський одяг і зробиш тихцем усе, що треба. Зрозумів?

– Так, вельможний гетьмане.

– От і гаразд. Ідіть, а я трохи спочину…

Вийшовши з гетьманського будинку, мурза Кучук узяв під руку салтана Газі-бея, кинув бистрий погляд по боках і, пересвідчившись, що їх ніхто не чує, сказав:

– Заздрю тобі, салтане, через якийсь тиждень-другий будеш дома… Бажаю тобі щасливої дороги!

– Дякую, мурзо. Тобі теж уже недовго тут бути, навесні помчиш у свій Буджак…

– Так, але ти забуваєш, що зі мною тут син Чора… Зовсім занудився хлопець, рветься додому. Чи не міг би ти прихопити його з собою, салтане?

– Але ж я не мав наміру заїздити до Аккермана, мурзо…

– Не треба заїздити… Твій шлях лежить повз північні буджацькі улуси, – там він зі своїми супутниками відокремиться від тебе і поверне додому…

– Згода. Хай їде!

Кучук ще раз оглянувся і понизив голос.

– Але він буде не сам…

– Хто ж буде з ним?

– Полонянки…

– А-а, розумію, – усміхнувся салтан. – Чора закохався? Чи, може, ти, мурзо?.. Ну, що ж, охоче допоможу вам… Адже в мене дружина теж гяурка. Та і в тебе, наскільки я пам'ятаю…

– Так. Аллах дозволяє правовірним брати в жінки гяурок… А ніде правди діти, серед них багато красунь…

– О-о, ще й яких! – захоплено вигукнув салтан.

– Дякую тобі. Газі-бею. – Кучук зупинився і потиснув співрозмовникові руку. – Про одне прошу тебе – нікому ні слова!

– Охоче обіцяю. Тим більше, що це нічого мені не коштує! – салтан весело засміявся.

– Коли ти вирушаєш?

– Досвітом вирушу… Тепер день короткий, а я хочу по дорозі заглянути в навколишні села, щоб не з порожніми руками повертатися в Крим. Ха-ха-ха!

– Чора не примусить чекати на себе. Буде вчасно! Вони розсталися, і кожний повернув у свій бік: Газі-бей до воріт, а Кучук знайшов сина і з ним, ніким не помічений, шмигнув у темні суточки між будівлями. Перечекавши там, поки всі з майдану розійшлися, визирнув з-за рогу.

– Ходімо!

Вони прокралися мимо гетьманського будинку, мимо заметених снігом стаєнь, звідки чулося глухе форкання коней, і швидко попростували до будинку, відведеного гетьманом для сім'ї Зве-нигор і трьох яничарських старшин. Там світилося. Кучук зупинився біля плоту, заглянув через нього у двір і, приклавши до рота долоні, тричі глухо кашлянув:

– Кхи, кхи, кхи!

Із темряви у відповідь долинув подібний кашель. Потім почулося шарудіння, скрипнув під ногами сніг – і з-за плоту показалася гостроверха татарська шапка.

– Сюди, мурзо! Сюди! – Татарин підвівся на повний зріст.

– А де інші? – спитав тихо Кучук.

– Всі тут – у засідці…

Кучук і Чора легко переплигнули через невисокий пліт і пішли слідом за сейменом, котрий привів їх у затишне місце між сараями, звідки було видно ганок і вікна хати. Тут, закутавшись у теплі кожухи, стояло ще троє. Побачивши мурзу, вони вклонилися йому. Це були віддані Кучукові люди, готові виконати все, що він накаже.

– Одяг захопили? – спитав мурза.

– Захопили.

– За хатою стежили весь час?

– Так.

– Ну й що?

– Дівчата повернулися в супроводі двох турків. Третього з ними не було.

– Гм, доведеться відправити їх до праотців, – твердо сказав мурза. – Шкода, що нема третього, і його б заодно, щоб не здійняв передчасно тривоги… Ну, що ж – почекаємо, поки всі поснуть!

Він обіперся об дерев'яну стіну і замовк, не зводячи очей з освітлених вікон. Ждати довелося недовго. Через деякий час скрипнула хвіртка – і на подвір'ї з'явилася темна постать.

– А ось і третій, – прошепотів Кучук задоволено. – Всіх разом і накриємо!

Але цей третій повівся не так, як личило б господареві. Він швидко перебіг подвір'я і, замість того щоб піднятися на ганок, загрюкав кулаком у вікно. На ганку з'явився Сафар-бей.

– Хто тут?

– Азем-ага наказав, щоб ви, ага Сафар-бей, і Якуб-ага негайно прибули до нього! – почувся голос незнайомця.

– Що там стряслося?

– Не знаю… Наказано – не гаючись!

Сафар-бей якусь хвилину мовчав, потім зник за дверима. А перегодя вийшов з Якубом і в супроводі посланця Азем-аги швидко пішов з двору.

– Гм, здається, нам допомагає сам аллах! – знову прошепотів Кучук. – В хаті залишилися самі жінки та немічний дід, який не зможе вчинити опору…

– Що ми з ними зробимо, тату? – спитав Чора.

– Побачимо…

– Я не хотів би їх убивати!

– Пов'яжемо – і хай лежать до ранку. Перечекавши якийсь час, Кучук дав знак своїм людям і, пильно оглядаючись довкола, почав повільно наближатися до хати. Та раптом до його слуху долинув скрип снігу. Мурза миттю присів за заметом. Чора і сеймени затаїлися біля нього.

Хтось зайшов у двір і попростував прямо до ганку. Мурза по-думки вилаявся. Все так гарно складалося, могло обійтися без бійки і кровопролиття, а головне – без шуму і крику. Так ні ж – несе котрогось із тих зарозумілих турків! Отже, доведеться неминуче пускати в хід зброю!.. Він напружено вдивлявся в темряву і міркував, що робити: прикінчити непроханого свідка зараз чи дозволити йому піднятися на ганок і відчинити двері.

Та ось незнайомець вийшов на освітлену місцину насупроти вікна – і Кучук упізнав у ньому перевдягнутого в татарський одяг Свирида Многогрішного. Мурза здивувався – що йому тут треба?

Та ще більше він здивувався, коли за Многогрішним із темряви виринув цілий десяток пахолків, теж перевдягнутих татарами.

«Еге-ге! Тут пахне смаленим, хай йому чорт! – замалим не свиснув мурза, але вчасно спохватився. – Що ж затіває той божевільний Юрасько? Адже Многогрішний тут не по своїй волі, а з наказу гетьмана. В цьому можна не сумніватися…»