І ось доля звела їх і поставила одного проти одного: хирлявого, слабовольного Юрася Хмельницького і високого, дужого, мов дуб, сильного духом Семена Палія.

Побачивши, як розширилися від жаху очі гетьмана, Палій гірко усміхнувся і сказав:

– Якщо правду мовити, ти давно заслужив шибениці, Юрію!

– Чому ти мене так називаєш?

– Бо ми ж товариші… Вилетіли з одного гнізда: Київська колегія – наша альма-матер.

– Ти вчився разом зі мною в колегії?

– Так, тільки на два чи на три роки я був старший. До речі, тут, у Немирові, жив ще один твій товариш і співучень по колегі!…

– Хто ж це?

– Ти його добре знаєш – Мирон Семашко…

– Мирон Семашко?

– Якого ти кинув у смердючу яму і наказував лупцювати киями по ногах!

– О боже!

– Щойно ми ледве теплого витягли його з ями, нелюде… За одного Мирона тебе варто б розп'ясти! А скільки ти вигубив люду разом зі своїми турками й татарами – годі й полічити!..

Юрась тремтів і поволі опускав голову. Кожне слово козака падало на нього смертним вироком, і йому ставало ясно, що пощади не може бути.

На якусь мить у покої запала тиша. Всі дивилися на схилені плечі гетьмана, на його опущену голову, на якій чорний чуб уже почав вкриватися сріблястим інеєм, на бліде, мов у мерця, обличчя і тонкі кисті рук, що лежали безживне на столі, а бачили, – звичайно, кожен по-своєму, – спалені міста і села, татарські чамбули, що гасали по Україні, валки невільників і невільниць, тисячі трупів, розкиданих по степах і обглемеданих вовками і здичавілими собаками. І кожен розумів, що перед ними сидить людина, на совісті якої значна частина всіх цих нещасть. І якими б високими, на її думку, цілями не керувалась вона, виправдання їй немає.

Тишу порушив Палій.

– Гетьмане, подивися навколо себе: що ти зробив з вітчизною нашою? Що полишив після себе?.. Одну руїну! Страшну руїну… І хто зна, чи знайдеться сила, яка підніме наш край з цих руїн?.. А все почалося з тебе та Виговського. Це ви своїми зрадами занапастили творіння рук Богданових! З вас почалися всі нещастя краю і народу нашого! А мали ж військо, силу, владу… Ех!.. Дурні, нерозумні голови… Не бійся, ми не стратимо тебе… І знаєш чому?

Юрась довго сидів непорушне. Потім, видно, до його свідомості дійшли останні слова козака, і він поволі підвів голову. Однак не проронив ні слова. Тільки в очах стояло запитання – чому? – та десь у глибині спалахнула іскоркою надія.

– Тому, що ти – син Богданів! – з притиском сказав Палій. – Тільки заради світлої пам'яті батька твого даруємо тобі сьогодні життя!.. Ти як думаєш. Арсене?

– Я теж так думаю… От тільки що робитимемо з ним? Залишити тут небезпечно: зразу по нашому відході зчинить гвалт… Зв'язати хіба?

Всі задумались. Але тут вихопився наперед Спихальський.

– У яму його, сучого сина! У яму!.. Hex покуштує, як там солодко! – загримів його голос. – Хоч на єдну ніч у яму!

– Ай справді, це – думка! – підтримав поляка Роман.

Палій і Арсен не заперечували.

Вмить козаки підхопили гетьмана попід руки і, пригрозивши, що при найменшому опорові чи спробі покликати на допомогу він одержить ножа під ребро, вивели на майдан. Тут лютувала хуртовина. Вітер скажено свистів у суточках між будівлями і жбурляв в обличчя холодним снігом. Ніде не видно жодної живої душі.

Спихальський і Роман швидко відкотили мату. Арсен чобітьми почав розчищати сніг, щоб добути з-під нього приметену драбину. Та Спихальський не став чекати, штурхонув Юрася межи плечі – і той, глухо скрикнувши, полетів донизу.

– Ну, як там – м'яко, пане? – нагнувшись, спитав тихо і нашорошив вухо, прислухаючись. З ями долинув стогін. – А-а, живий-здоровий, най би тебе шляк трафив… От і добре! Спробуй, як тутай солодко, гунцвоте… Шкода, що ниньки всі в'язні втекли звідтам, а то б вони нам'яли тобі боки, будь певен!

Потім швидко накинув на отвір мату, і її зразу ж почало заносити снігом.

Залишатися на Викітці довше було небезпечно: кожної хвилини варта могла викрити запорожців і зчинити тривогу. Тому не гаючись, Арсен забрав матір і дідуся і, пригнічений сумною звісткою про зникнення Златки і Стехи, що як сніг упала йому на голову, залишив з товаришами фортецю.

З руїн церкви невеликий кінний загін мав повернути на схід, до старовинного городища, що лежало у вибалку за кілька верст від Немирова. Там була призначена зустріч з Іваником та іншими дубовобалчанами, котрі мали приєднатися до козаків, щоб спільно тікати з-під влади турків.

Прощалися в темряві. Младен обняв Арсена, поцілував в обидві щоки.

– Прощай, сину, – сказав глухо. – Ми з Ненком залишимося тут… Не вберегли Златки… Нема сумніву, що її захопив султан Газі-бей, і ми постараємося вирвати її з Криму. Ненко – так ми домовилися – знову піде на службу в яничарський корпус, йому легше буде порушити клопотання перед султаном чи великим візиром про покарання Газі-бея і повернення Златки… Не забуватимемо також і про Стеху…

– Дякую, батьку, – сумно відповів Арсен. – Вірю, що ви зробите все, щоб визволити дівчат… Я теж не сидітиму, склавши руки. Я знайду шлях у Крим, розшукаю там Газі-бея, і горе йому!

– Його не треба довго розшукувати. То ак-мечетський салтан…

– В самій серцевині Криму сховався хижий яструб. Але я знайду його і під землею. Будьте певні!.. А якщо вам пощастить напасти на слід Златки і Стехи, то дайте мені знати в Січ.

– Обов'язково дамо… І від тебе чекатимемо радісних вістей, – у Младена здригнувся голос. Старий воєвода на хвилину замовк, а потім, переборовши хвилинну слабість, узяв Арсена і Палія за руки, відвів убік, сказав зосім тихо, але твердо: – А тепер, друзі, слухайте уважно: від кам'янецького паші до гетьмана вчора прибув чауш із надзвичайної ваги звісткою…

– Якою?! – вигукнули одночасно козаки.

– Навесні цього року, найпізніше – влітку, візир Кара-Мустафа кине своє військо на Київ! Якщо йому пощастить легко і швидко взяти місто, він перейде на Лівобережжя…

– Ось як! – Палій і Арсен не могли приховати радості. – Це ж звістка, якій ціни нема!

– Але це ще не все… Перед походом візира кримський хан з ордою має пошарпати Лівобережжя, а буджацькі татари разом з яничарами – відбудувати зруйновані запорожцями в пониззі Дніпра турецькі фортеці… Гадаю, що ви й самі розумієте, що ці вісті треба негайно передати куди слід!

– Спасибі, батьку, – Арсен міцно притиснув Младена до грудей, потім обняв Ненка. – Спасибі, брате… Все буде зроблено як треба!

Повернувшись до Якуба, він хотів обняти і його, але старий раптом сказав:

– Ні, Арсене, не прощайся зі мною: я їду з вами…

Вигук здивування вирвався з грудей Арсена, Младена і Ненка.

– Якубе, що ти надумав? – кинувся Младен.

– Так треба, Младене, – спокійно відповів той. – Якщо Златка опиниться на Україні, я їй заміню тебе, буду батьком… Та й до Арсена приросло моє серце, як до сина. А тут мені нічого робити. Якщо запитає хто, де подівся, скажете – загинув… На батьківщині у мене нікого нема, нікому я там не потрібний. А тут… я вірю, що знайдеться Златка, а в неї один шлях – до Арсена! То й я з ними!

Розчулені Младен, Ненко і Арсен обняли старого і так, обнявшись, постояли в мовчанні якусь хвилину. Потім Младен опустив руки.

– Все… їдьте! Та не забувайте, що ми тут і можемо передати для ваших воєвод не одну цікаву новину!

– Ми знайдемо вас, батьку, – сказав Арсен і перший рушив у темряву ночі.

Оглушений і до смерті наляканий, Юрась довго лежав на купі гнилої соломи. Коли свідомість прояснилася, він підвів голову, ворухнув руками й ногами, щоб пересвідчитися, що цілі, а потім сів і обіперся спиною об вогку, ослизлу стіну. Сидів непорушне й отупіло, все ще не вірячи, що живий, аж поки задушливо-нудотний сморід і сирий могильний холод, що почав забиратися йому під жупан, не повернули його остаточно до пам'яті.

Він схопився на ноги. Несамовита лють враз переповнила все його єство і скаламутила розум. Дикий, звірячий крик вирвався з горла.