– Перемога або смерть! – відгукнулися лави воїнів.
– Умремо, але не відступимо!
– Слава батькові нашому – Сіркові!
Сірко поїхав далі вздовж неглибоких шанців, а зачаровані його проникливими словами запорожці любовно проводжали поглядами свого вождя, за яким ладні були йти у вогонь і воду. Від тих слів у них з'явилася така сила, яку, здавалося їм, ніщо в світі не могло зламати.
Об'їхавши поле, що через якийсь час мало стати кривавим бойовиськом, Сірко повернув назад і зійшов на могилу. Кошова старшина і наказні отамани Іван Ріг та Іван Стягайло, які на випадок смерті кошового мали заступити його в бою, розступилися і дали йому місце на самому шпилі.
– Глянь, Іване, до хана прибуває підмога, – тихо сказав Ріг, показуючи рукою через голови ординців, що вже вишикувалися і чекали наказу атакувати.
Справді, з півдня швидко наближалося у хмарі куряви військо.
– А може, то наші повертаються?
– Ні, Івась каже, що ясно бачить татарський одяг на вершниках… Та й знамена їхні… О, я навіть сам уже бачу!
– Так, так, і я бачу, – тихо промовив Сірко. – Ну що ж, замість двох на кожного з нас тепер стає по троє ворогів. Ото і всього!
На обличчі кошового не здригнувся жоден м'яз.
– Ти так спокійно говориш, Іване! – вигукнув Стягайло. – Можна подумати, що наперед знаєш наслідок бою.
– А чому ж – знаю! – відповів Сірко. – Ми сьогодні або переможемо, або загинемо… Одного не буде: ми не здамося – і тому я спокійний. Раджу і всім вам, отамани, так настроїти себе…
Він раптом замовк. У татарському стані сколихнулися передні лави. Стрепенулися бунчуки. Замаяли знамена.
Глухо і грізно застугоніла земля.
Кримська орда пішла в наступ.
Розоривши улуси понад Альмою, Качею та Бальбеком, Палій повернувся назад, щоб вчасно прибути в стан Сірка. Хоча і поспішав, бо часу лишалося обмаль, однак пішов новою дорогою: захотілося пошарпати ще кілька улусів і визволити невільників. Шлях його лежав з Булганака на Чатирлик, а вже звідти – на Джанкой і Сиваш.
Перед Джанкоєм від полоненого чабана-татарчука Палій дізнався, що годину чи дві тому тут пройшов хан з ордою.
Худий, чорний татарчук стояв перед запорожцями, злякано поводив вузькими очима, дрібно цокотів зубами.
– Куди пішов хан?
– Аллах свідок, мурзо, я не знаю, – пробелькотів хлопець і махнув рукою. – Туди десь… До Сиваша…
– Скілько було орди?
– Не знаю, мурзо… Багато.
– Ну, тисяча чи десять тисяч?.. Чи двадцять?
– Двадцять, двадцять, – закивав головою хлопчина. – А то й більше… Коли б у мене було стільки овець, скільки воїнів у хана, то я був би багатший за самого падишаха, мурзо!
Палій задумався. Між запиленими бровами різко прокреслилася глибока зморшка. Що робити? Як з'єднатися з військом Сірка?
І чим більше думав, тим ясніше ставало йому, що він припустився помилки, обравши новий, довший шлях. Коли б з Бахчисарая він попростував на Ак-Мечеть, а звідти прямо на Джанкой, то виграв би півдня і вже давно був би у запорозькому таборі. Зараз же пробратися туди голим кримським степом, де все видно як на долоні, просто неможливо. Ординці враз помітять – оточать і знищать!
І Звенигора, і Воїнов, і Спихальський мовчали. Кожен думав те ж саме. Але нікому і в голову не приходило осуджувати необачний вчинок отамана. Бо винні були вони всі. То гаснуча надія примусила їх обрати інший зворотний шлях, який лежав по тих глибинних улусах, в яких, як їм розповіли і полонені татари, і звільнені бранці, томилося в неволі чимало християнського люду. Може, там десь Златка і Стеха, думали вони. Може, Газі-бей заховав дівчат-красунь подалі від очей ханських мубаширів? Тож хіба могли вони повертатися на Україну, не переконавшись, що там їх нема?
Той зворотний похід приніс їхньому загонові велику здобич: у степових улусах козаки захопили табуни коней, отари овець, визволили сотні невільників і невільниць, а на Чатирлику взяли в полон мурзу Ізмаїла з усім його родом.
Та це не тішило Арсена і його друзів: в їхніх серцях погасла остання надія, бо не знайшли вони тих, кого шукали. Ніхто не знав і не чув про дівчат, отже, втрачався останній слід…
Становище було справді складне. Відрізані від своїх, вони могли стати легкою здобиччю хана. Але ж хто міг передбачити, що Мюрад-Гірей так скоро оговтається після погрому, збере військо і навіть почне переслідувати запорожців?
– Може, пробиватися через Перекоп? – невпевнено промовив Звенигора. – У перекопського бея, гадаю, не більше сили, ніж у нас… І якщо ми раптово вдаримо…
– Ні, ні, – рішуче заперечив Палій, – через Перекоп ми не проб'ємося! А якщо і проб'ємося, то загубимо половину людей… Та навіть не в цьому річ. Не забуваймо, що кошовий жде нас, жде на нашу допомогу. Він змушений або ж прийняти нав'язаний татарами бій тут, у своєму таборі, або ж тікати за Сиваш. Якщо навіть товариству пощастить уникнути зустрічі з ханом і воно вільно перейде через Сиваш, то Мюрад-Гірей не відстане від нього і буде переслідувати в ногайських степах. Щоб урятувати військо від розгрому, кошовий змушений буде кинути здобич, полонених, невільників і поспішно тікати. Але ж може бути ще гірше: наші не встигнуть перейти Сиваш, і хан змусить їх прийняти бій… Ні, ні, ми мусимо допомогти своїм!
– Тоді треба придумати щось таке, – покрутив розчепіреною п'ятірнею Спихальський, – щоб, прошу пана, пошити хана в дурні!
– Правильно, пане Мартине, – жваво відгукнувся на слова поляка Семен Палій. – І, здається, я придумав, як це зробити!
– Як?! – в один голос гукнули друзі.
– Ми обманимо хана. У нас є чимало татарського одягу, знамен і бунчуків…
– Отже, ми переодягнемо весь загін? Тепер я розумію! – вигукнув Роман.
– Хай не весь, – заперечив Палій. – У цьому нема потреби. Досить переодягнути три-чотири сотні і поставити їх під ординськими знаменами в голові загону…
– А якщо хан не повірить і пришле своїх гінців? – спитав Арсен.
Палій замислився. Між густими темно-русими бровами зійшлася туга зморшка. Ясними сірими очима він пильно подивився на товаришів, ніби вивіряв їх.
– Нам треба випередити хана і переконати його, що йде на допомогу йому перекопський бей.
– Тоді мені доведеться їхати до хана гінцем, – тихо промовив Звенигора.
– Що ти, брате! – вигукнув Роман. – Тебе зразу схоплять. Даремно загинеш!
– Так, Арсенові самому їхати не годиться, – погодився Палій. – Як би він не перевдягався в татарський одяг, татарина з нього не вийде… Але якщо він поїде з мурзою Ізмаїлом…
– З мурзою Ізмаїлом? – Друзі не зрозуміли Палія. – Ніби він погодиться!.. А якщо й погодиться, то тільки для того, щоб усе чисто розповісти ханові.
– Ну, це ще побачимо, – усміхнувся Палій і наказав трьом сотням козаків перевдягнутися в татарський одяг.
Перевдягання не зайняло багато часу, невдовзі всі рушили в путь. Попереду розвівалися татарські знамена та бунчуки. За спинами у козаків, що відтепер мали видавати себе за кримчаків, стриміли луки, а при боках – сагайдаки зі стрілами. Цей передовий загін маскував собою козаків, котрі їхали позаду.
Військову здобич, полонених і визволений ясир залишили під охороною у неглибокій степовій балці.
Коли на обрії забовваніли неясні обриси орди. Палій наказав зупинитися. До нього підвели мурзу Ізмаїла.
– Мурзо, я вручаю зараз у твої руки життя або смерть усіх твоїх рідних і близьких.
Підстаркуватий, кривоногий, але ще дужий мурза, видно, не зовсім уторопав, чого хоче від нього уруський отаман. Він швидко заморгав вузькими очицями і вклонився.
– Я слухаю тебе, шановний бею.
– Твоя доля теж у твоїх руках.
– Як я маю це розуміти, вельмишановний бею?
– Перед нами стоїть з військом хан Мюрад-Гірей. Бачиш?
– Бачу. Хай береже його аллах!
– Ти поїдеш до нього.
– Я? – У мурзи забігали очиці. – Що я там маю робити?
– Ти повинен сказати, що тебе прислав перекопський бей, який іде на допомогу ханові. Спитаєш, куди йому ставати з військом, і негайно повернешся назад.
