– Прощавайте, братове!

Шелеснули зелені кущі ліщини – і пан Мартин зник у густому пралісі.

А в Немирові і далі тривала колотнеча: гетьман усіх підозрював у зраді, у тому, що від нього приховують золото і коштовності, потрібні для казни, і не було дня, щоб на Викітці когось не катували або не вішали.

Останнім часом у немилість потрапив сам полковник Яненченко. Після того, як син гетьмана Самойловича полковник Семен Самойлович з військом напав на Правобережжя і вигнав Яненченка з Корсуня, він перебрався в Немирів і поселився на Шполівцях.

Хитрий, підступний і не менш жорстокий, ніж Юрій Хмельницький, він, крім того, ще був владолюбною і корисливою людиною. Разом з тим він добре знав Юрія і розумів, що той ніколи не поступиться ні владою, ні здобиччю на його користь. А останнім часом гетьман зовсім схибнувся: йому в голову засіла думка, що відродити Правобережжя і всю Україну він зможе тільки тоді, коли в своїх скринях матиме достатню кількість золота і срібла, щоб утримувати чимале військо. І вимагав грошей не лише з населення, а й з своїх сотників та полковників.

– Пане Іване, ти й до цього часу не вніс у мою казну ту тисячу золотих, про які я нагадував тобі ще взимку, – сказав він одного разу Яненченкові, коли вони зосталися у гетьманській світлиці втрьох; тут ще був присутній Ненко. – А кажуть, грошенята у

тебе є…

– Пане гетьмане, де в мене ті грошенята! – вигукнув вражений почутим Яненченко і схопив гетьмана за руку. – Юрію, ти це справді? Чи жартуєш?

Але дружнє звертання ніяк не вплинуло на гетьмана. Очі його дивилися холодно, суворо, а бліде красиве обличчя мов закам'яніло в своїй незворушності.

– Якщо ти, пане Іване, хочеш підтримувати зі мною дружні стосунки, то раджу тобі негайно їхати ось із ним, – гетьман кивнув на Ненка, – додому і привезти все те, що ти нагарбав, будучи на службі в мене…

– Ясновельможний пане гетьмане!.. – скрикнув полковник.

Але Юрась не дав йому докінчити.

– І це думай, що коли ти держиш мою сестру, то я все тобі спущу з рук… Ні, для мене нічого зараз немає святішого і дорожчого за батьківщину, і для її користі я готовий на все! Навіть якщо б довелося посадити тебе в яму, то я не зупинився б і перед цим. Затям собі!

Яненченко знітився і втягнув голову в плечі. Він якось дивно поглянув на гетьмана і зразу ж прикрив очі довгими віями. Але в коротку мить Ненко, який уважно стежив за цією розмовою, встиг помітити, якою люттю блиснули полковникові очі. «Це добре, – подумав Ненко. – Вовки погризлися між собою, тим легше можуть обидва потрапити до пастки!»

– Гаразд, пане гетьман, я зроблю так, як ти наказуєш, – промовив тихо Яненченко. – Але прошу – не посилай зі мною охорону… Через годину-другу я сам прибуду на Викітку з усім, що в мене є.

Юрась пильно подивився на нього і холодно сказав:

– Добре. Але не подумай обдурювати мене! Не прощаючись, Яненченко вийшов із світлиці.

Ні через годину, ні через дві не прибув він на Викітку. Перед вечором козак-гонець, посланий гетьманом, сповістив, що полковник, осідлавши двох своїх найпрудкіших коней, виїхав з дому і повернув на Вінницький шлях. А там слід його губився…

Побувши у Кругляку і пересвідчившись, що від його невеличкого маєтку – чималої дерев'яної хати, які бувають і в заможних селян-лемків, від повіток і клуні, від усього майна – не залишилося після татарського нападу нічого, крім головешок, а дворище вже почало заростати бур'яном, Мартин Спихальський з болем у серці повернув коней і поїхав до Львова. Ще в дорозі до Круглика він дізнався, що його колишній сюзерен, Станіслав Яблоновський, тепер – коронний польний гетьман, і пан Мартин, не маючи де в цілому краї прихилити з дружиною голову, попростував до нього, маючи надію, що Яблоновський не забув його і допоможе обзавестися господарством або візьме до себе на службу. При цьому пан Мартин, з притаманною його душі добрістю, заздалегідь простив його колишнє перелюбство з Вандзею і вирішив не нагадувати йому про це. Однак дружині не стерпів – нагадав. В'їжджаючи на широке подвір'я міського замку, запруджене військовим людом, пан Мартин раптом стиснув Їй руку і суворо сказав:

– Зараз ми зустрінемося з паном Станіславом… Я все знаю… Вандзя здивовано підвела голубенькі оченята і поморщилася.

– Що пан має на увазі?

– Хай пані не прикидається ягнятком… Мені все повідано про ваше укохання!

– Що пан мовить? – скрикнула ображено Вандзя.

– Пані не має причини хвилюватися: я все простив і забув!.. Але я хочу попередити пані, якщо це повториться знову…

Пан Мартин не сказав, що буде, якщо «це повториться знову», але по тому, як побуряковіло від гніву його обличчя, як настовбурчилися грізно вуса та блиснули очі, і без слів було зрозуміло, що Вандзі будуть нагіереливки.

– Пан міг і не тягти мене сюди, а залишити в Криму. Я казала про це панові не раз, – випалила розгнівана жінка.

– Тихо, прошу тебе! – зашипів пан Мартин, помітинши, що на них уже звернули увагу. – Домовилися ж…

Він сплигнув з коня, допоміг зійти пані Вандзі, накинув поводи на вмурований у стіну залізний гак і звернувся до шляхтича в ошатному вбранні, що саме вийшов з дверей масивного кам'яного будинку під черепичним дахом.

– Як пройти до ясновельможного пана гетьмана? Шляхтич пильно оглянув незвичайний і добре поношений одяг Спихальського, загоріле, аж задублене на сонці й вітрах обличчя, запилені чоботи і недбало відповів:

– Ясновельможний пан гетьман нині дуже зайнятий, мостивий пане, і навряд-чи зможе приділити вам хоч єдну хвилину часу… Я порадив би мостивому панові прийти днів через два-три…

– Як! – вигукнув вражений Спихальський. – Через днів два-три? Чи пан думає, що говорить?

– Але пане!- спалахнув шляхтич. – Я єстем військовий товариш пана гетьмана! Як пан сміє так говорити зі мною!

– А я був військовим товаришем ясновельможного пана гетьмана ще тоді, коли мостивий пан під столом пішки ходив, – розпалився ще більше Спихальський, не помічаючи, що тому теж уже років тридцять, як і йому.

Без гроша в кишені, без даху над головою, він не знав, як прожити день, а тут раптом йому пропонують зачекати два, а то й три дні. А хто гарантує, що через три дні його допустять перед ясні очі гетьмана? Розлютований пан Мартин важко дихав і не міг стримати себе.

– Я з паном гетьманом не в одному бою побував, поки мостивому панові няні соплі витирали, тричі на день кашею з молоком запихали і стільки ж разів дещо із штанів витрушувалиі Перун мене побий, якщо мостивий пан зараз же не доповість про мене, тобто пана Мартина Спихальського, то я шаблею зіб'ю пиху з бундючного і нерозумного пана військового товариша! Холера ясна!

Шляхтич зблід і схопився за шаблю. Біля входу в будинок збиралися люди, з цікавістю прислухаючись до суперечки. Але тут з відчиненого вікна другого поверху пролунав голос, який примусив усіх враз замовкнути.

– Що там за шум, панове?

– Пан гетьман, пан гетьман, – прошелестіло в натовпі. Спихальський задер голову, наставивши вгору свої полум'яно-червоні вуса.

– Я єстем шляхтич Мартин Спихальський, мій ясновельможний пане! Гадаю, ясновельможний пан не забув мене?.. А то – моя малжонка пані Вандзя… її пан теж мусить пам'ятати… Я повернувся з турецької неволі, прошу пана.

Пан Мартин раптом замовк і почервонів. Йому стало соромно і шкода себе. «Песій ти син, пане Мартин, – подумав він. – Перед ким принижуєшся? Перед коханцем твоєї дружини? Перед людиною, яка поглумилася з твого гонору, а сама тільки тим переважає тебе, що мас великі маєтки? Сто дзяблів!..»

Він розпачливо обвів поглядом принишклих шляхтичів і жовнірів, що стояли навколо, і ладен був уже шуснути в натовп і зникнути, втекти геть, але тут знову пролунав згори голос:

– Ба, ба, ба, пані Вандзя! Пан Мартин! Яким побитом? Піднімайтеся сюди! Я хочу бачити вас негайно! Матко боска, та ви прямо з того світу!..