– Не турбуйся за мене, татку, – заспокоїв він старого. – Адже я поїду не сам…
– А з ким же?
– З Арсеном. Сьогодні ми попередимо його друзів у лісі, щоб не чіпали нас і забезпечили благополучний переїзд до Кам'янця і назад. Гадаю, під такою надійною охороною ми будемо в безпеці.
Немає у світі більш сильного і постійного почуття, ніж почуття любові матері до своїх дітей.
Кілька тижнів Вандзя не знаходила собі місця: весь час їй увижалися її маленькі синочки, вчувався їхній лепет. Вночі вона прокидалася з криком, схоплювалася і ходила по кімнаті, як сновида, кличучи дітей, і, не докликавшись, заливалася слізьми. Спихальський теж не спав, заспокоював, умовляв, голубив, поклавши її русокосу голову собі на груди. Але ніщо не допомагало. Жінка тужила; марніла, на очах танула, як воскова свічка.
Її стан помітив і полковник Яненченко, який поселився поряд і, зі згоди Спихальського, а вірніше – з наказу Яблоновського, який доручив Спихальському таємно стежити за Яненченком, харчувався в сім'ї Спихальських. Вдень він рідко бував дома – більше швендяв по місту та в замку, але вечорами любив посидіти з паном Мартином за кухлем смачного львівського пива.
– Що з вашою дружиною, пане Спихальський? Вона, часом, не хворіє? – спитав він одного разу. – Погляньте, як змучилася, бідна! Може б, до лікаря її або до знахарки?
– Ніц не треба, – відповів пан Мартин сумно. – Минеться…
– Дивитися ж шкода.
Підкуплений душевністю полковника, захмелілий Спихальський відкрив панові Яну сімейну таємницю.
– За дітьми тужить… За татарчуками, – і розповів про свої і Вандині поневіряння на чужині. – Боляче мі, пане Ян, дивитися, як вона ся мучить. А чим можна запомогти?
– Час вилікує…
Однак час не вилікував, зате почав лікувати Яненченко. Помітивши, що Яблоновський не цілком довіряє йому і встановив за ним таємний нагляд, полковник і у Львові відчув себе незручно, а головне, невпевнено. Бажання грати першу скрипку, непомірне честолюбство і самолюбство жерли його душу, як вогонь – суху солому. І в буйній уяві полковника визрівають заміри, які, на його думку, мають поставити його правителем цілого краю… У здійсненні цих замірів, сама того не відаючи, могла допомогти йому пані Вандзя.
Тепер він намагався повернутися додому раніше ніж Спихальський, щоб поговорити з Вандзею наодинці. В цих розмовах він завжди непомітно торкався найболючіших струн її серця – розповідав про своїх дітей, про їхні дитячі забави та ігри, про свою тугу за ними і бажання забрати їх до себе у Львів. Згодом він сказав, що знає її таємницю, знає, чому вона так мучиться, терзає свою душу, не спить ночами, і поспівчував їй. Це прихилило жіноче серце до хитрого, не позбавленого гострого розуму полковника.
– Що ж мені робити, пане Яне? – питала змучена жінка. – Порадьте, як мені бути?.. Коли б я відала, що мої сини загинули, мені було б важко, боляче, але я знала б, що ця рана з часом зарубцюється, і змирилася б з жорстокою долею. Але ж я напевне знаю, що мурза врятував їх! Вони живі!.. А я не можу бачити їх, не можу взяти на руки їхні маленькі теплі тільця, не можу почути їхній щебет… Матка боска, я збожеволію від такого горя!
– Пані, вам не треба божеволіти, – обережно почав Яненченко. – Є й інші можливості…
– Які? Хай пан скаже…
– Повернутися до своїх дітей.
– Єзус-Марія, хіба то можливо?! – аж кинулася Вандзя.
– А чому б ні? Що вам заважає? Кохання до пана Мартина?
– Пхе! – скривилася Вандзя і сумно усміхнулася.
– Ну, тоді я не бачу причини, чому ви маєте залишатися тут, у Львові.
– Пан Мартин не відпустить… А коли б і відпустив – то чи змогла б я, слабка жінка, добратися до Криму?
Яненченко примружив очі, легенько торкнувся тендітної руки пані Вандзі.
– Пані не треба добиратися до Криму… Є значно ближчий і легший шлях – якихось дві сотні миль…
– Який же? – насторожилася Вандзя. Яненченко помовчав, вагаючись.
– Але, пані…
– Хай пан не думає, що я викажу його. Я ладна витерпіти все, аби лиш досягнути свого!
– Я вірю пані… Тож слухайте: від Львова до Кам'янця зовсім недалеко…
– До Кам'янця?.. Але ж там турки!
– Ну, й що? Крим теж належить туркам…
– Але хто ж допоможе мені в Кам'янці? Я боюся, що мене схоплять і запроторять у Туреччину. А там – у гарем або у хлів, до скотини.
– Я допоможу пані…
– Ви?! Як саме?
– У Кам'янці в мене є друзі, які допоможуть вам. Досить мені сказати одне слово…
– То ви поїдете зі мною?
– Ні, що ви! Там на мене чекає шибениця… Але я можу написати листа, якого пані передасть моїм друзям. Це, звичайно, небезпечно. Якщо лист потрапить до пана Мартина, до воєводи Яблоновського, то нас обох стратять…
– До цього не дійде, клянусь вам!
– Ну що ж, тоді домовились… Хай пані приготує сакви в дорогу, бистрого коня – і з богом!
– Дзенькую вам бардзо, пане Ян, ви добра людина, – аж за-шарілася від щастя Вандзя.
Кілька днів вона таємно від чоловіка готувалася до втечі – насушила сухарів, припасла солонини, підібрала вбрання, зручне для далекої дороги, і написала Спихальському коротенького листа, в якому повідомляла:
«Любий пане Мартин, коли ти одержиш цього листа, я буду вже далеко, не шукай мене. Щиро дякую тобі за кохання, якого я, на жаль, не могла поділити, за добре ставлення. Я не варта тебе, тож не тужи за мною. Я вірю, що ти ще знайдеш своє щастя. А я полечу шукати свого… Прощай. Вандзя»
Вона пожвавішала, повеселіла, і пан Мартин теж розцвів, гадаючи, що дружина почала забувати Крим і все те, що прив'язувало її до нього. Ця радість засліпила його: він не помітив ні Ван-дзиного готування до далекої дороги, ні загадкового блиску її голубих очей, ні бистрих поглядів, якими обмінювалась Вандзя з Яненченком.
Напередодні втечі вона попросила чоловіка дати їй трохи грошей і залишити коня – хоче проїхатися містом, заглянути в крамниці…
– Я супроводжуватиму тебе, моя люба, – зрадів Спихальський. Та Вандзя запротестувала, їй хочеться побути на самоті. Вона не суперечитиме, коли пан Мартин супроводжуватиме її наступного разу, а зараз вона хотіла б заїхати до монастиря кармеліток, щоб спокутувати гріхи… І ще хоче відвідати своїх подруг, котрі, як вона дізналася, живуть у цьому місті… Невже пан Мартин не дозволить їй цього?
Обеззброєний такими доводами і чарівною усмішкою, якої він давно не бачив на обличчі дружини, Спихальський погодився. Вранці осідлав коня, вишкріб з кишень усе, що встиг заробити на службі в Яблоновського, і вручив Вандзі, яка не приховувала свого тривожно-радісного настрою. Потім поцілував її, як завжди, у щічку і вийшов з двору.
– Все, пане Яне, їду! – вигукнула Вандзя збуджено, вбігаючи до покою Яненченка. – Давайте листа!
Яненченко вийняв заздалегідь заготовлені два листи, написані на тонкому жовтуватому папері, вклав у потайну схованку, майстерно зроблену в роговій оправі маленького дзеркальця, і простягнув жінці.
– Пані, тут ваша і моя долії Будьте обережні! Люстерко ви повинні віддати тільки господареві харчевні, яка міститься у старому місті, навпроти Вірменського колодязя, – Енверу Кермен-азі… Запам'ятайте – Кермен-азі! Тобто камінь по-нашому… Запам'ятали, пані?
– Запам'ятала, – прошепотіла Вандзя, повторивши кілька разів чуже ім'я, що мало тепер для неї таке велике значення.
– Ну, то рушайте. І хай береже вас матір божа! Він допоміг їй сісти на коня, відчинив ворота. Вандзя окинула поглядом невелике подвір'я, вікна, з яких вона не раз дивилася на схід туди де на неї чекало двійко маленьких синочків, високу постать чорнявого горбоносого полковника, котрий невідомо чому вирішив зробити для неї добре діло, і поволі виїхала на вузьку, майже безлюдну вуличку. Позад неї з тихим скрипом зачинилися старі дерев'яні ворота.
Сонце нещадно пекло ніздрюваті скелі над каламутним Смотричем, сірі, похмурі громаддя фортеці і черепичні дахи Кам'янця-Подільського. Спека стояла така, що босою погою годі було стати на гарячу, мов присок, землю.
