– Розумію, розумію. – В голосі каведжі забриніла нотка сміху. – Я зайду через деякий час.

Арсен ледве встиг відскочити і заховатися в дверній ніші сусідньої кімнати, як двері зі скрипом розчинилися і каведжі почимчикував коридором до виходу.

Коли завмер скрип сходів під його ногами. Арсен швидко прошмигнув до Вандиної кімнати і відчинив двері. З несподіванки жінка скрикнула і, отетеріло дивлячись на непроханого відвідувача, застигла біля столу.

Арсен причинив щільно двері, зупинився перед на смерть переляканою жінкою, яка марно намагалася неслухняними пальцями застебнути гудзики жупана.

– Пані Вандзя, я все чув. Давайте сюди дзеркальце!

– Але ж, пане…

Арсен вийняв пістоль. І хоча стріляти він, звичайно, не збирався, зброя подіяла на жінку магічно. Вона запустила руку в складки свого одягу, довго порпалася там, однак безуспішно: дзеркальце десь запропастилося. Жінка винувато-збентежено усміхнулася.

– Але ж, пане…

– Нічого, нічого, – підбадьорив її Звенигора, і не думаючи відвертатися. – Діставайте, пані! Розсупонюйтеся, розстібайте ваш незвичний одяг і діставайте! Ну!

Він вирішив не церемонитися з нею: кожної миті міг знову повернутися каведжі.

Вандзя знітилася і, відвернувшись, розстебнула широкий жовнірський пояс на штанях, з потайної кишеньки дістала невеличке металеве дзеркальце. В цю мить у коридорі почулося кахикання каведжі.

Арсен миттю вихопив в ошелешеної жінки дзеркальце і прошепотів:

– Про мене – ні слова! Скажи, що дзеркальця ще не знайшла… Що, може, воно біля сідла в саквах. Хай почекає… Пам'ятай – стріляю я без промаху!

Він швидко відступив у куток, за грубку, і сховався за широким дерев'яним ліжком.

Скрипнули двері, почувся голос каведжі:

– Ну що, пані, знайшла?

– Нехай пан ще зачекає трохи, – пробелькотіла Вандзя. – Я гукну пана… Бо ще не встигла…

– Як пані хоче. – І каведжі, здивовано стенувши плечима, позадкував з кімнати.

Вандзя в знемозі опустилася на стілець. Арсен вийшов зі своєї схованки і став перед нею, тримаючи в руці дзеркальце.

– Пані, що з паном Мартином? Тільки – правду!

– Не турбуйтеся, він живий і здоровий.

– Де ж він?

– Залишився у Львові…

– А пані?

Вандзя мовчала. Боязко глянула на козака, і в її очах промайнула така туга, що Арсенові раптом стало соромно, що він розмовляє з беззахисною жінкою, тримаючи в руці пістоль. Застромивши-зброю за пояс, уже спокійніше сказав:

– Отже, пані покинула мого друга?

– Так, – ледь чутно прошепотіла Вандзя.

– І куди ж пані простує? В Крим? До дітей?

– Так, – ще тихше промовила Вандзя, і на її очах блиснули сльози. – Пан догадливий…

– Я так і думав… А звідки пані знає полковника Яненченка? Якщо пані скаже правду, їй не треба мене боятися.

– Пан Ян теж у Львові… На службі у коронного польного гетьмана Станіслава Яблоновського.

– 0! – вирвалося у Звенигори, який ніяк не сподівався, що полковник Яненченко, втікши від Хмельницького, опиниться аж у Львові. – То виходить, що то Яненченко передав дзеркальце Кермен-азі?

– Так.

– Що ж у ньому? – Арсен зі всіх боків оглянув дзеркальце, але не помітив нічого підозрілого.

– Всього лиш лист Кермен-азі, щоб він допоміг мені добратися до Криму… Пан Яненченко був такий добрий і шляхетний, що безкорисливо, з одного тільки співчуття погодився допомогти мені… Якби всі були такі, пане Звенигора…

– Де ж той лист?

– Хай пан відкрутить ручку-Арсен швидко відкрутив рогову ручку і з неї витягнув згорнуту в трубку цидулку. Розгорнув. Повернув до світла. На двох невеличких клаптиках паперу густо, дрібними, як мак, літерами було написано по-турецькому.

В першому справді Яненченко просив Кермен-агу допомогти жінці, яка подасть цього листа, дістатися в Крим, де у неї чоловік і двоє дітей. А в другому…

Арен не повірив своїм очам, коли прочитав другий лист. У ньому Яненченко звертався до кам'янецького паші з пропозицією захопити Львів. «У всьому краї не знайдеться зараз і трьох полків боєздатного війська, що могло б противитися вашій милості, вельмишановний паша Галіль. Гетьман Яблоновський ще тільки розпочинає збирати ополчення, яке сходиться з великою неохотою. Захищати Львів теж нікому. До того ж я, ваш покірний слуга, зумію відчинити потайні ходи, якими впущу в місто значну частину війська його султанської величності, – писав зрадник. – Кращого часу для нападу, щасливішої нагоди для захоплення Львова і бажати годі!»

В першу мить у голову запала думка, що Вандзя – співучасниця Яненченкової зради, що вона знала, з чим їде в Кам'янець. Але глянувши в її засмучені очі, побачивши, з якою надією стежить вона за тим, як він читає цього злополучного листа. Арсен зрозумів, що жінка була введена полковником в оману, що він використав її як зв`язківця мимо її волі.

Що ж робити? Як бути з Вандзею? Залишати її саму тут ніяк не можна, щоб вона не розповіла каведжі про те, що лист, адресований йому, потрапив у чужі руки. Разом з тим каведжі знає, що йому с лист від Яненченка, і буде домагатися його у жінки. Якщо Яненченко довірив Кермен-азі таку важливу таємницю, то, безперечно, між ними здавна існує якась потаємна згода, домовленість, і старий здогадується, що лист дуже важливий.

Арсен гарячково обмірковував, як бути. Його погляд упав на два листочки, що тримав у руці, – один призначено Яненченком для Кермен-аги, а другий – для паші. А що коли пошити в дурні всіх – і Яненченка, і Кермен-агу, і пашу?

Він непомітно для Вандзі сховав листа, призначеного для паші, собі в кишеню, а листа для Кермен-аги заклав у дзеркальце.

– Пані Вандзя, перепрошую вас уклінно за ту неприємність, яку завдав я вам своїм допитом, – промовив він, повертаючи жінці дзеркальце. – Я пересвідчився, що ви не вчинили супроти пана Мартина нічого лихого… А за те, що ви покинули його і хочете відшукати своїх дітей, я не осуджую: адже це так природно і кожному зрозуміло!

– Справді, пане? – скрикнула Вандзя радісно. – Якщо так, то ви шляхетна людина! Спасибі вам за добрість вашу…

– Не варто дякувати… Одно вас прошу: якщо хочете, щоб усе склалося якнайкраще, про цю пригоду мовчіть. Ніби мене ви й не бачили ніколи. І цієї розмови не було між нами. Зрозуміли?

– Так, пане.

– Ну, то прощайте. Бажаю вам щасливої дороги!

Того ж дня Арсен і Ненко попрямували до правителя кам'янецького нашалика Галіль-паші.

Своєю резиденцією паша обрав воєводський будинок, що заховався за могутніми стінами грізного замку, розташованого на скелястому березі Смотрича.

Спускаючись до Турецького мосту. Арсен відчув, як йому раптом перехопило віддих. Внизу, в глибокому каньйоні, лежали Карвасари! Той куточок землі, де він уперше побачив світ, де босоніж ганяв з хлопчаками в челика, де у братській могилі лежать останки його батька… А зараз там – пустирища і згарища, порослі дерезою.

На мосту, над каламутним потоком, що хлюпотів глибоко внизу, Арсен зупинився і перехилився через кам'яні перила. Не міг відірвати погляду від рідних, до болю знайомих місць. В голові роєм завихрилися спогади, перед очима встали картини минулого життя, якому, як здавалося йому колись, не буде кінця… І де все те ділося? Якими вітрами розвіялося в безмірній далекості часу?

Легкий стогін вирвався з його грудей.

– Що тобі, Арсене? – сполошився Ненко. Звенигора показав на темні купи золи над Смотричем, на запустілі руїни, порослі бур'янами. Глухо промовив:

– Там стояв наш дім. Там я народився… це моя батьківщина. Розумієш?

Ненко обняв його за плечі.

– Розумію… І щиро співчуваю тобі. – А перегодя додав: – Гарно тут!

– Гарно, – погодився Арсен. – Дарма що камінь навкруги, а гарно!.. Але ж бачиш – тепер мені сюди немає дороги. – І він показав на темні постаті турецьких вартових біля брами замку. – Тепер це чужий край, чужа земля… Османський пашалик, звідки султан зорить на всю Україну, щоб і її загарбати…