Після невдалого походу на Лівобережжя Юрій Хмельницький нікуди більше не потикався з Немирова. Та й у самому Немирові відчував себе, як на вулкані. Все літо й осінь на Поділлі вибухали повстання. Загони запорожців, послані Сірком, піднімали людей на боротьбу проти турецько-татарських загарбників та ненависного запроданця Юрія Хмельницького.

Тільки з настанням зими повстання почали затухати. Люті морози і глибокі сніги змусили повстанців згорнути бойові дії: запорожці потягнули на Запорожжя, а селяни розбрелися по селах та хуторах.

Арсен та Роман разом із Палієвим загоном гасали по Наддністрянщині, Поділлю, не раз навідувалися таємно в Немирів до Младена та Ненка, приносили запорожцям цінні відомості про турків і татар, про їхні наміри, про Юрія Хмельницького, але ніде і ні від кого не змогли добути жодного достовірного слова про Златку і Стеху. Дівчата як у воду канули, їхній слід губився, як вони думали, в Криму, серед невільників салтана Газі-бея. Друзі поривалися знову в Крим, але після походу запорожців на кримське ханство та пониззя Дніпра всі шляхи для них туди були відрізані. Сірко теж нічого не міг придумати, щоб допомогти козакам. Тільки навесні він повідомив Арсенові, що готується російське посольство в Бахчисарай для мирних переговорів з турками і ханом, і обіцяв посприяти, щоб Арсена було включено до складу посольства як товмача, а Романа – як джуру. Козаки тільки й жили цією надією.

Взимку Іван Сірко відчув, що сили його починають швидко танути, але з Січі не виїздив. Повсякденні турботи про укріплення фортеці, про будівництво нових човнів і лагодження старих, про виготовлення пороху, селітри та зброї і ще десятки різних великих і дрібних клопотів тримали його на ногах. Він змарнів, погано спав, відчував нехіть до їжі. Січові лікарі і знахарі поїли його настоями і наварами трав і коріння, та це не допомагало. Після великодня кошовий відчув себе так погано, що залишив Січ і поселився в Грушівці, своєму хуторі, на березі Дніпра.

Одного дня – це було першого серпня – гонець передав Палієві, Арсенові і Романові наказ кошового негайно прибути в Грушівку. В Арсена тьохнуло серце – невже гетьман погодився включити їх у склад посольства?

До Грушівки десять верст, і козаки промчали ту відстань швидко. Залишивши стриножених коней на лузі, вони піднялися нагору, до хутора, і зупинилися на подвір'ї, перед чималою хатою, над якою курився виплетений з лози і обмазаний рудою глиною широкий димар. З хати вийшов джура кошового.

– Кошовий на пасіці, – сказав він.

Козаки пройшли садом, спустилися в затишну улоговину, що вела до Дніпра, і попростували стежкою до невеликої чепурної хатини. За нею, попід горою сіріли вулики-дуплянки. В полуденній сонячній тиші густо пахло медом і вощиною. Гули бджоли.

Біля хатини, під розлогою старою липою, за довгим столом, заставленим полумисками зі смаженою рибою, локшиною, стільниками з медом, сидів гурт старшин і значних козаків. У голові столу, на дощаному тапчані, опираючись гострими ліктями на високо збиті подушки, напівлежав Сірко. Перед ним стояли миска із свіжими стільниками, в яких іскрився молодий запашний мед, і кухоль узвару.

Побачивши кошового. Арсен мало не скрикнув від жалю. Що з ним сталося! Замість кремезної постаті – немічний скелет, обтягнутий пожовтілою зморшкуватою шкірою. Замість блиску в очах – пригаслий, байдужий погляд…

Прибулі привіталися.

– Чолом, батьку кошовий! Чолом уславленому товариству! Сірко пожвавішав, уздрівши Арсена. Поманив його до себе пальцем.

– Іди сюди, голубе!

Арсен підійшов, сів на тапчан. Сірко обняв його і, слабкою рукою притягнувши до себе, поцілував у щоку.

– Радий бачити тебе, синку… Маю звістку з Батурина: поїдеш товмачем з московським посольством стольника Тяпкіна в Бахчисарай. Тож зможеш там дізнатися щось певне про наречену і сестру…

– Спасибі, батьку.

– Ну, йди… Сідайте до столу. Пригощайтеся, друзі. А потім поговоримо.

Підійшло ще кілька козаків, старшин. Сіли, випили по чарці слив'янки, побажавши Сіркові доброго здоров'я, і взялися до їжі. Кошовий не їв і не пив – тільки припрошував інших. Джура налив у чарки знову. Та всі, мов змовившись, тільки пригубили і поставили назад. Чекали розмови з кошовим, відчуваючи, що вона буде і важливою, і останньою в його житті.

Відкинувши голову на подушку. Сірко мовчки дивився на своїх побратимів, і ніхто не здогадувався, які думи борознять його чоло. Він переводив погляд з одного на другого, ніби прицінювався, хто чого вартий. Тут і Іван Стягайло, і Іван Ріг, і Андрій Могила, і Самусь, і Абазин, і Іскра, і Палій… І ще добрих три десятки значних козаків, відомих не тільки на Січі, а й по всій Україні.

Врешті обід скінчився. Старшини поклали ложки, подякували господареві за хліб-сіль.

– На здоров'я, друзі, – тихо проказав Сірко і глянув на джуру. Той підвів кошового, намостив йому під спину кілька подушок. Сірко перевів дух і промовив – знову тихо, але якось урочисто:

– Запросив я вас до себе, братчики, для того, щоб попрощатися… Назавжди… Навіки… Козаки загули.

– Що ти, батьку! Бог з тобою! – замахав руками Іван Стягайло. – Ми сподіваємося, що ти видужаєш і ще не раз поведеш нас на супостатів!

Сірко кволо усміхнувся.

– Ні, браття, я не тішу себе такою надією. Дні мої полічені, і щербата з косою вже стоїть на моєму порозі… Та я не боюся її. Звик… Бо не раз і не два замахувалася вона на мене, щоб зняти голову, а я все жив і жив! І рясту потоптав доволі, і крові пролив чимало, і горілочки попив досхочу… Тож пора і честь знати. Пора вже, мабуть, братчики, з козацького сідла пересідати в човен Ха-рона…

Козаки загули знову, але на цей раз значно тихше. Кожен бачив, що й справді старому кошовому три чисниці до смерті.

– Та й гріхи свої пора спокутувати…

– Опам'ятайся, Іване! Які гріхи у праведника! – вигукнув Метелиця.

– Який же я праведник? Скільки душ погубив. Хоч і вороги, а все ж люди… Та не про це зараз мова, товариство. Я не сповідатися прийшов перед вами, а прощатися… А коли прощаєшся з найближчими людьми, з якими довгі роки ходив крутими шляхами-дорогами, то хочеться сказати їм щось найважливіше, най-заповітніше, чого не маєш права не сказати, забрати з собою в могилу…

– Ми слухаємо тебе, батьку, – промовили козаки.

Сірко передихнув, змахнув з лоба рушником краплини поту.

– Я знаю, звичайно, що мої слова – не закон для вас, що ви будете діяти і чинити по-своєму… Так велося споконвіку, так вестиметься і далі, скільки буде світа-сонця на землі… Та є деякі речі, якихнев вичитаєш ні в якій книжці, є деякі знання, які здобуваються не школі, а в житті, про це якраз я й хотів би з вами поговорити перед смертю…

– Ми слухаємо, батьку.

– Живемо ми, друзі мої, в дуже тяжкий час. Вітчизна наша лежить у руїнах, дощенту сплюндрована ворогами. Народ винищений або розбігся у пошуках затишку й хліба. Десятки тисяч людей з правого берега за ці роки переселилися на Лівобережжя, на Донець і Оскіл – аж до Воронежа. Дике поле, що відокремлювало нас від ворогів, поширшало, родючі поля заросли тирсою і буркуном. Дійшло до того, що калмицький хан посилає послів до султана, щоб той віддав йому землі між Дніпром і Дністром для випасання табунів. Кримська і Буджацька орди почувають себе на Правобережжі господарями. І ми стоїмо перед загрозою навіки втратити ці землі… Тому заповідаю вам – і далі, як споконвіку, мужньо стояти супроти ясирників, звідки б вони не приходили! Не випускайте, браття, шабель із рук, поки криваві чамбули розгулюють по наших степах…

Всі мовчали, суворі й пригнічені. Ні для кого сказане Сірком не було таємницею, але слова старого кошового, мовлені на смертному одрі, кожному здавалися і вагомими, і болючими і навіки закарбовувалися в серцях.

На пасіці стояла тепла літня тиша. Тільки чулося безперервне трудівниче гудіння бджіл та шемрання вітерцю у верховіттях дерев.

Трохи спочивши, кошовий знову промовив: