— Я завжди буду рада, — відповіла Елінор, — довести ділом мою шанобу і дружбу до містера Феррара. Але чи не здається вам, що моя допомога тут зовсім не потрібна? Він брат місіс Джон Дешвуд. І інша рекомендація її чоловіку навряд чи буде потрібна.

— Але місіс Джон Дешвуд може не схотіти, щоб Едвард прийняв сан.

— У такому разі, певно, і від моєї допомоги толку буде мало.

Вони знову надовго замовкли. Нарешті Люсі важко зітхнула:

— Мабуть, було б розумніше відразу покласти всьому край, розірвавши заручини. Навколо нас стільки непереборних перешкод. Нехай ми будемо довго дуже нещасні, але з часом до нас, напевне, все ж таки повернеться душевний спокій. А ви нічого не хочете мені порадити, міс Дешвуд?

— Ні, — відповіла Елінор з посмішкою, що ховала сум’яття почуттів. — Тільки не в такій справі. І ви чудово знаєте, що моя думка ніякого значення для вас мати не буде, якщо тільки не збігатиметься з тим, чого ви самі хочете.

— Боже мій, ви до мене несправедливі, — вимовила Люсі з надзвичайною серйозністю. — Нічию думку я не ставлю так високо, як вашу. І мені здається, що коли б я почула з ваших вуст: «Так, я раджу вам розірвати ваші заручини з Едвардом Ферраром, це вас обох зробить щасливішими», — я не забарилася б це зробити.

Елінор, червоніючи за нещирість майбутньої дружини Едварда Феррара, сказала:

— Після такого компліменту я побоялася б висловити свою думку, навіть якби її мала. Вона додає моєму впливу незаслуженої сили. Стороння людина не має права розлучати тих, кого поєднує ніжне почуття.

— Але саме тому, що ви стороння людина, — трохи злостиво відповіла Люсі, підкреслюючи кожне слово, — ваша думка і має для мене таке велике значення. Якби із тієї чи іншої причини ви були неупереджені, ваша думка була б нічого не варта.

Елінор визнала за благо промовчати, побоюючись, щоб вони не штовхнули одна одну на зайву відвертість і нестриманість, і навіть майже вирішила раз і назавжди припинити цю розмову. Настала довга пауза, що тривала добрих десять хвилин, і знову першою заговорила Люсі.

— А ви взимку будете в Лондоні, міс Дешвуд? — спитала вона зі звичайною своєю безцеремонністю.

— Звісно, ні.

— Як шкода! — зітхнула Люсі, але її очі радісно заблищали. — Мені принесло б таке задоволення побачитися з вами там. Але, вважаю, ви все ж таки туди приїдете. Ваш братик і невістка неодмінно запросять вас погостювати у них в столиці.

— Я не зможу прийняти їхнє запрошення.

— Яка досада! А я вже сподівалася зустрітися з вами в Лондоні! Ми з Енн поїдемо туди наприкінці січня до одних наших родичів, вони нас уже кілька років запрошують. Але я їду тільки заради Едварда. Він буде там у лютому. А так Лондон зовсім мене не вабить. Він мені не подобається.

Незабаром перший робер завершився, Елінор покликали до картярського столика, і на цьому задушевна бесіда і скінчилася, що аніскільки не засмутило ні ту, ні другу, оскільки за весь цей час не було вимовлено жодного слова, яке могло б пом’якшити їх взаємну неприязнь. Елінор сіла за карти в сумному переконанні, що Едвард не тільки не почуває ані найменшої ніжності до своєї майбутньої дружини, але і не знайде в шлюбі навіть того щастя, яке вона могла б дати йому, якби її серце зберігало хоча б якесь почуття до нього — адже тільки корисливість і егоїзм могли примусити жінку не розірвати заручини з чоловіком, котрого, як їй, мабуть, було добре відомо, вона давно обтяжувала.

Після цього вечора Елінор сама до теми їхньої бесіди більше не поверталася, хоча Люсі не минала нагоди торкнутися її і, отримавши лист від Едварда, ніколи не забувала поділитися своїм щастям зі своєю повірницею. Але Елінор відповідала їй спокійно і обережно, припиняючи розмову, наскільки це дозволяла ввічливість, бо вважала, що Люсі така розмова приносить нічим не заслужене задоволення, а їй самій загрожує небезпекою.

Панночки Стіл прогостювали в Бартон-парку набагато довше, ніж передбачалося на час їхнього запрошення. Вони все більше входили там у милість, без них уже не могли обійтися. Сер Джон і чути не хотів про їхній від’їзд, і всупереч численним давнім обіцянкам поїхати до Ексетера і настійній необхідності негайно виїхати, щоб цих обіцянок дотриматися, що наставала наприкінці кожного тижня, вони поступалися умовлянням і пробули в Бартоні майже два місяці, беручи належну участь і приготуваннях до того свята, важливість якого підтверджується великою кількістю балів і званих обідів.

Хоча місіс Дженнінгс і мала звичку більшу частину року проводити у своїх дочок і друзів, звідси ще не витікало, ніби власного постійного житла в неї не було. Після смерті чоловіка, який вів вигідну торгівлю в не надто аристократичній частині столиці, взимку вона поверталася до будинку на одній з вулиць неподалік Портмен-сквер. І з наближенням січня її думки все частіше зверталися до цього будинку, куди вона одного прекрасного дня раптово — і для них абсолютно несподівано — запросила поїхати із собою старших міс Дешвуд. Елінор, не помітивши, ні як спалахнуло і негайно зблідло обличчя сестри, ні радісного блиску в її очах, з вдячністю, але рішуче відмовилася за них обох у повній упевненості, що Маріанна цілком з нею згодна. Послалася вона на те, що вони не можуть залишити свою матір одну в таку пору року. Місіс Дженнінгс вислухала її із подивом і тут же повторила запрошення.

— О Господи! Та ваша матінка чудово без вас обійдеться, вже повірте мені, а я щиро прошу вас скласти мені компанію і нічого навіть слухати не хочу! І не бійтеся, що ви мене утруднятимете. Мені це не завдасть ніякого клопоту. Відправлю Бетті поштовою каретою — що-що, а це я можу собі дозволити! Утрьох ми чудово вміщатимемося в моєму дорожньому екіпажі. А коли в Лондоні ви не побажаєте щоразу виїздити зі мною, то й нехай — поїдете якщо не з однією моєю дочкою, так з другою. Я знаю — ваша матінка не заперечуватиме. Я добре змогла прилаштувати своїх дівчаток, то кому ж їй і доручити вас, як не мені! І коли я не видам заміж хоч одну з вас, так провина буде не моя. Я всім молодикам замовлю за вас слівце, можете бути упевнені!

— Здається мені, — втрутився сер Джон, — що міс Маріанна сперечатися не стане, якщо її старша сестричка дасть свою згоду. Ну хіба гаразд буде позбавляти її маленької радості тільки через те, що міс Дешвуд така вперта? А тому я вам двом раджу податися до столиці, коли Бартон вам надокучить, ані слова міс Дешвуд не кажучи.

— Справді, — сказала місіс Дженнінгс, — я буду страшенно рада товариству міс Маріанни, поїде з нами міс Дешвуд чи ні, але, здається, чим більше, тим веселіше, і я думала, їм буде приємніше поїхати разом, бо як тільки я їм набридну, вони зможуть базікати між собою і сміятися за моєю спиною над моїми дивацтвами. Але якщо не обох, то одну з них я повинна вмовити! Господи помилуй, так що ж, по-вашому, я робитиму в будинку одна-однісінька? Адже до цієї зими при мені завжди була Шарлотта. Нумо, міс Маріанно, — вдаримо по руках, а якщо міс Дешвуд візьме та й передумає, то буде ще краще.

— Дякую вам, добродійко, від щирого серця дякую! — палко вигукнула Маріанна. — Своїм запрошенням ви заслужили мою вічну подяку, і для мене було б великим щастям, ні, величезним щастям його прийняти. Але моя мати, найніжніша, найдобріша з матерів… Елінор має рацію, і якщо наш від’їзд засмутить її, позбавить душевного спокою… О, ні! Ніщо, ніщо не спокусить мене покинути її. Тут не повинно, тут не може бути ніякої боротьби!

Місіс Дженнінгс повторила свої запевнення, що місіс Дешвуд чудово без них обійдеться, і Елінор, яка тепер зрозуміла сестру і переконалася, яку байдужість до всього іншого вселяє їй нетерпляча мрія швидше побачити Віллоубі, не стала вдаватися до нових заперечень і сказала лише, що вирішувати повинна їхня мати, хоча не сподівалася знайти в ній спільницю у спробі уникнути поїздки до Лондона, яку вона не могла схвалити для Маріанни, а сама мала вагомі причини непокоїтися. Звичайно, їхня мати підтримає кожне бажання Маріанни! І як їй дати зрозуміти, що в цій делікатній справі необхідно дотримуватися найбільшої обережності, бо вона із самого початку не слухала жодних застережень? Пояснити ж, чому вона сама не хоче їхати до Лондона, Елінор не насмілювалася. Якщо Маріанна, така вибаглива, чудово знайома з грубуватими манерами місіс Дженнінгс, до яких незмінно відчувала глибоку відразу, була згодна, ради досягнення своєї мети, змиритися і з цими манерами, і з усім іншим, що нестерпно ранило її тонку вдачу, то звідси неспростовно випливало, наскільки важлива для неї ця мета, і подібний доказ з’явився для Елінор, незважаючи на все, що вона спостерігала в минулому, повною несподіванкою.