Маріанна поступово так звикла виїжджати щодня, що їй уже було все одно, їхати чи ні, і вона спокійно і машинально одягалася перед кожним вечором, не чекаючи від нього анінайменшого задоволення, а часто навіть і не знаючи, куди вони вирушають.

До свого вбрання і зовнішності вона стала така байдужа, що не витрачала на них і половини тієї уваги і зацікавлення, якими, щойно вона була готова, їх встигала обдарувати міс Стіл за п’ять хвилин. Від вимогливого погляду цієї панночки і її жадібної цікавості не вислизали ніякі дрібниці, вона бачила все, довідувалася про все, не знаходила спокою, поки не дізнавалася, скільки коштувала кожна частина вбрання Маріанни, могла назвати кількість її суконь точніше за саму Маріанну і плекала надію вивідати, перш ніж вони розлучаться, у скільки їй стає щотижневе прання і скільки щорічно вона витрачає на себе. Безцеремонність цих розпитувань звичайно увінчувалася компліментом, який Маріанна, хоч він і робився для її заспокоєння, вважала зовсім уже безсоромним нахабством, бо після того, як її піддавали допиту про ціну і викрійку її сукні, про колір її черевичків і про зачіску, їй майже неодмінно виголошувалося, що вона, їй-богу, виглядає надзвичайно привабливо і, безперечно, здобуде чимало обожнювачів.

Подібними підбадьорюваннями її проводжали і цього разу, коли під’їхала карета їхнього брата, яку вони не примусили чекати і п’яти хвилин, вельми засмутивши такою пунктуальністю свою невістку: приїхавши першою, та сподівалася, що вони забаряться, тим самим заподіявши незручності її кучеру або ж їй самій.

Нічого особливо примітного під час вечора не відбулося. Серед гостей, як завжди на музичних вечорах, було багато справжніх цінителів, а ще більше — тих, хто на музиці зовсім не розумівся. Музиканти ж, як завжди, на власну думку і думку найближчих їхніх друзів, ще раз довели, що серед англійських приватних виконавців краще них нікого не знайдеться.

Елінор не була схильною до музики і не прикидалася такою, а тому не соромилася відводити погляд від фортепіано, коли їй того хотілося, і, не збентежуючись присутністю ні арфи, ні віолончелі, зупиняла погляд на чому-небудь іншому. Таким чином вона знайшла в групі молодих людей того самого джентльмена, який висловлював їм у магазині Грея невдоволення футлярами для зубочисток. Невдовзі вона помітила, що він поглядає на неї і щось фамільярно говорить її брату. Вона вже вирішила пізніше запитати в цього останнього, хто він такий, коли вони обидва підійшли до неї, і містер Дешвуд представив їй містера Роберта Феррара.

Він звернувся до неї з розв’язною чемністю і зігнув шию у поклоні, який краще за всякі слова підтвердив, що він і справді той пустопорожній франт, яким його колись відрекомендувала Люсі. От добре було б, коли б її почуття до Едварда живилося не його чеснотами, а достоїнствами його родичів! Бо тоді цей поклін його брата довершив би те, чому поклала початок злостива нікчемність матері і сестри. Але дивуючись з такої великої відмінності між братами, вона переконалася, що бездушність і самовдоволення одного аніскільки не принизили в її думці скромність і благородні якості другого. Звідки взялася така відмінність, їй пояснив сам Роберт за чверть години їх бесіди: кажучи про свого брата і досадуючи на надзвичайну gaucherie,[1] яка заважала тому бувати невимушеним у товаристві, він з прозорою відвертістю приписав її великодушно не якому-небудь природному недоліку, але лише лихій долі брата, який здобув приватну освіту, тоді як він, Роберт, хоча, можливо, ні в чому його від природи особливо і не перевершуючи, а лише завдяки перевагам освіти, яка дається в наших найкращих школах, може бути прийнятий в найвишуканішому товаристві нарівні з ким завгодно.

— Присягаюся душею, — додав він, — я переконаний, що іншої причини тут немає, про що я постійно тверджу матусі, коли вона засмучується через це. — «Люба мамо, — кажу я їй, — не варто так терзати себе! Зробленого не повернеш, і провина в цьому тільки ваша. Чому ви допустили, щоб мій дядечко, сер Роберт, проти вашої ж волі, переконав вас доручити Едварда турботам приватного вчителя в критично важливу пору його життя? Якби ви його послали не до містера Претта, а до Вестмінстера, як послали мене, то ви зараз не мали б ніяких підстав для смутку». Саме так я і дивлюся на цю справу, і матуся тепер теж бачить, що зробила непоправну помилку.

Елінор нічого не заперечила, бо хоч би яка думка склалася у неї про переваги шкільної освіти взагалі, схвалити перебування Едварда в лоні сім’ї містера Претта вона не могла.

— Ви, якщо не помиляюся, мешкаєте в Девонширі, — було його наступне зауваження, — в котеджі поблизу Доліша.

Елінор вивела його з омани щодо місцезнаходження їхнього будинку, і він, мабуть, вельми здивувався, що в Девонширі можна жити і не поблизу Доліша. Та зате дуже хвалив вибране ними житло.

— Сам я, — сказав він, — обожнюю котеджі. В них завжди стільки усіляких зручностей і безодня витонченості. О, справді, коли б я мав гроші, я купив би шматок землі і побудував собі котедж де-небудь під Лондоном, щоб їздити туди в кабріолеті, коли мені заманеться, запрошувати до себе близьких друзів і насолоджуватися життям. Усім, хто має намір будувати собі будинок, я раджу побудувати котедж. Недавно до мене прийшов мій друг лорд Кортленд, щоб узнати мою думку, і поклав переді мною три плани, накреслені Бономі. Мені належало вказати найкращий. «Мій любий Кортленде, — сказав я, кидаючи їх усі три у вогонь, — не зупиняйте вибору на жодному з них, але побудуйте собі котедж!» І, вважаю, це вирішить справу. Деякі люди уявляють, ніби в котеджі не може бути ніяких зручностей через тісноту, — продовжував він. — Але це помилка. Минулого місяця я гостював у мого друга Еліота поблизу Дартфорда. Леді Еліот дуже хотілося дати невеличкий бал. «Але, певно, це неможливо, — сказала вона. — Ах, любий Ферраре! Порадьте ж мені, яким чином його влаштувати? В котеджі не знайдеться жодної кімнати, в якій помістилося б більше десяти пар, а де сервірувати вечерю?» Я водномить зрозумів, що нічого складного тут немає, і відповів: «Дорога леді Еліот, не турбуйтеся. В їдальні вистачить місця і для вісімнадцяти пар, картярські столи можна розставити в малій вітальні, в бібліотеці сервіруйте чай і легку закуску, а вечерю накажіть подати у великій вітальні». Леді Еліот прийшла в захват від цього плану. Ми обміряли їдальню, і виявилося, що вона якраз підходить для вісімнадцяти пар, і все було влаштовано точно за моєю порадою. Таким чином, коли знаєш, як взятися за справу, в котеджі можна себе не утруднювати так само, як і в більш просторому будинку!

Елінор зі всім погодилася, бо не вважала, що він заслуговує на те, щоб з ним розмовляли серйозно.

Джон Дешвуд отримував від музики не більше задоволення, ніж старша з його сестер, і, подібно до неї, міг думати про інше, а тому йому спала думка, яку після повернення додому він сповістив дружині, щоб дістати її схвалення.

Роздумуючи над помилкою місіс Деннісон, яка припустила, ніби його сестри гостюють у нього, він вирішив, що, мабуть, було б пристойно справді запросити їх до себе, поки місіс Дженнінгс не припинить проводити весь час із дочкою. Зайвих витрат це майже не потребуватиме, не завдасть їм ніяких незручностей, а подібний знак уваги, як підказувала йому його чутлива совість, дозволить вважати, що він педантично виконує дане батькові слово. Фанні така пропозиція дуже здивувала.

— Не бачу, як це можна зробити, — сказала вона, — не образивши леді Мідлтон, у якої вони проводять усі дні. Інакше я, безперечно, була б дуже рада. Ти знаєш, я завжди готова виявляти їм усі знаки уваги, які тільки можу, — адже саме я вивезла їх сьогодні в товариство. Але запросити їх, коли вони є гостями леді Мідлтон? Як же я зможу їх у неї забрати?

Її чоловік — хоча і вкрай несміливо — не визнав цей аргумент вагомим.

— Вони проводять усі дні на Кондуїт-стріт уже тиждень, — заперечив він. — І леді Мідлтон не образиться, якщо вони проведуть стільки ж часу у своїх найближчих родичів.