— Нема нікого.

— А решта гостей?

— Там усюди тихо. Видно, ще сплять.

— От історія! — почухався Микола. — Може, вони десь під пальмою залягли?.. І таке буває.

— Авжеж, любов творить чудеса, — сказав я і подався на другий поверх.

У кімнаті було все догори ногами. Постіль лежала жужмом на підлозі, валялися перекинуті крісла, побиті фужери й вазонок, на килимі темніла велика мокра пляма. Я нахилився, невідомо навіщо тицьнув у неї пальцем і понюхав. Вино.

Що за кумедія? Де вони могли подітися? Може, де в парку?

Коли я спустився, там уже нишпорили бармен із Миколою. Вони зазирали попід кущі й гукали:

— Додик, Додик!

Я рушив за будівлю. Там росли кущі порічок та аґресту. Це було якраз те, що вимагала моя душа після п’янки, але порічки застрягли мені в писку, коли я уздрів босі ноги, що стирчали з-під кущів. Ноги були в синіх спортивних штанях. По п’яті лазила муха. Це не віщувало нічого доброго. Бадання трупів не належало до моїх улюблених занять. Але перш ніж чинити переполох, варто все-таки зиркнути на решту тіла.

Проковтнувши порічки, я з холонучим серцем наблизився до вищезгаданих ніг і побачив труп Додика. Він лежав горілиць, голий до пояса, на розбитому черепку запеклася кров.

Тільки тут я відчув, що мене морозить, а порічки, які я ковтнув, намагаються знову вирватись на свободу.

Що ж тепер чинити? Якщо є труп, має десь бути і вбивця. Логічно, що ним є не хто інший, як Дзвінка. Але чим вона його гепнула? О, знаряддя вбивства я мушу негайно відшукати і знищити. Проте надовкруж не виднілося жодної замашної речі. Я пішов назад, уважно роззираючись на боки. Тим часом голоси Миколи і бармена лунали вже по цей бік парку. Небавом вони опиняться за будівлею і наткнуться на труп. У мене в запасі лічені хвилини.

На мій подив, місце злочину виявилося не десь у кущах, а коло басейну. Тут валялося кілька порожніх пляшок. Одна з-під шампанського була закоркована і задротована. На самій пляшці крові я не помітив, зате вона червоніла в траві.

Повною пляшкою шампанського можна й підсвинка закатрупити. Дивно, що вона не розлетілася на друзки. Мабуть, удар припав на кант.

Я опустив пляшку у воду і старанно її виполокав. Тоді, відкоркувавши, перехилив собі до рота. Вино обурено зашипіло на таке хамське поводження, і густа піна заклубочилася мені в устах. Я полив шампанським кров на траві і затер її ногою. Більше я ніде крові не бачив. Очевидно, Додик упав спочатку тут, може, трохи полежав, потім встав і поплентався до будинку, але був такий очамрілий, що змилився з дороги й забрів у кущі. А там, як то буває при струсові мозку, гугупнувся на траву і віддав дідькові духа. Не було за ким шкодувати. Але куди ж поділася Дзвінка?

За межі вілії вона вибратися не могла ніяк. Брама зачинена, мури високі, ще й з колючим дротом нагорі.

— Коля-а-а!!! — пролунав божевільний скрик бармена.

Усе, трупа знайдено. Я помчав на крик. Офіціянт блював на мої улюблені порічки.

Микола яко істинний міліціонер упав на коліна і, взявши в руки голову Додика, легенько струснув. Голова ані задзвеніла, ані затарахкотіла. Тоді Микола намацав пальцями пульс, а вухо приклав до грудей.

Я дивився на ці процедури недовірливо, але мовчав, стежачи за в міру печальним виразом своєї фізіономії. Раптом Микола гаркнув:

— Живий!

Офіціант враз перестав блювати.

— Що? Живий? — забелькотів він.

— Ну да! Такого бугая нелегко угробити. Дай сюди!

У першу секунду я не зрозумів, до кого ці слова звернені, але коли прослідкував за його вказівним пальцем, то побачив, що він показує на пляшку шампанського, яку я тримав у руці зовсім несвідомо.

Микола взяв пляшку і почав поливати Додика. Другою рукою змив кров з обличчя, і недавній труп набрав пристойного вигляду, наскільки це було можливо при такому бульдожому пискові.

Далі пролунало кілька гучних ляпасів по щоках, і Додик розплющив одне око. Воно ковзнуло по Миколі й барменові, і, коли зупинилося на мені, то мене відразу почало знову морозити. А щойно розплющилося й друге око і витріщилося в тому самому напрямку, я зрозумів, що мені зараз краще злиняти.

Відходячи, почув за спиною сичання бідолашного Додика:

— Де ця с-с-сука?!

Цікаво, кого він мав на думці: мене чи Дзвінку?

Тим часом будинок почав оживати — затраскали вікна, залунали голоси.

Я брів коридором другого поверху і наставляв вухо біля кожних дверей. Дзвінка могла замкнутися в якомусь покої.

— Дзвінка! — гукнув я.

Коли я повторив оклик, відчинилися двері одної з кімнат, і я побачив перелякану Дзвінку.

— Чого верещиш?! — зашепотіла вона і, вхопивши за руку, втягла мене всередину. Там було ще дві дівчини — Галя і Марта.

— Ну що, ти його бачив? — спитала Дзвінка тремтячим голосом.

— Кого?

— Трупа!

— Бачив.

— Я пропала!

Дзвінка хлюпнулася у фотель і сховала обличчя в долоні. Я взяв з бару пляшку шампанського, розлив по фужерах і запропонував Дзвінці:

— На, випий. Може, полегшає.

— Що це? Шампанське? Бррр! Я тепер на нього навіть дивитися не зможу.

Я не стримався і розреготався.

— Він збожеволів! — зойкнула Марта і закотила очка. — Замість допомогти нам виплутатися з цієї історії, він ще й розважається!

— Між іншим, — сказав я Дзвінці, — коли спаде тобі на думку ще кого-небудь закатрупити, постарайся знищити знаряддя убивства. Це святе правило, яке ти повинна пам’ятати так само, як і своє ім’я.

— Ой Боже! Я ж ту пляшку лишила коло басейну!

— Зате я її знайшов і обмив.

— А… а труп?

— Трупа обмив Микола. Шампанським. Якраз із тієї пляшки. Але під час обмивання Додик ненароком розплющив очі і запитав: «Де ця с-с-сука?»

Не встиг я договорити, як дівчата кинулися мене обнімати й виціловувати. Тішилися, наче малі діти. Мені ледве їх удалося втихомирити.

— Він живий! Живий! — стрибала, плескаючи в долоні, Марта. — За це не гріх і випити!

— Ну, як, — спитав я в Дзвінки. — Вже можеш дивитися на шампанське?

— Іди в баню! — відмахнулася вона, вдавано ображаючись. — Замість того, щоб відразу сповістити радісну новину, ти на нервах грав. Безсовісний!

— Ну, що ти, зозулько! Я тримаю руку на пульсі і весь час тільки й думаю, як тобі допомогти. Головне зараз знайти вихід із ситуації. Тобі треба випурхнути звідси так, аби Додикові на очі не попасти…

— Він мене вб’є, — зітхнула Дзвінка.

— Він її точно вб’є, — підтвердила Марта.

Раптом до покою влетіла пухкенька Рома, дівчина Анатолія Палича:

— Все люкс! Я все влаштувала! Анатоль Палич сказав: «Раз он дурак, то так єму і надо! І нєчава сюди такую красівую девушку впутивать!». І ще сказав, що все замне. Зараз він послав за Миколою і разом обсудять це діло. У нього такі зв’язки!..

— Та він ожив! — перебила її Марта. — Ось він сам бачив.

— Я-я-як ожив?… Зовсім ожив?… — отетеріла Рома. — То ти його не вбила? А чого ж ти переполоху стільки наробила?

— Так, ясно, — сказав я. — Піду перехоплю Миколу. А ти катай до свого Анатоль Палича і сповісти новину.

З Миколою я зіткнувся на сходах. Внизу у фотелі, розкарячивши босі ноги, сидів Додик і хляв горілку. Побачивши мене, загукав:

— Ей ти! Трах-тарарах! Ти кого сюди привів, трах-тарарах! Ти що мені за шалаву підсунув?! Га?! Зараз я тобі, падла, зуби вправлю!

Я відвів Миколу набік і пояснив, що до Анатоль Палича іти вже відпала потреба, натомість пора ушиватися з дівчатами, бо від цього Додика хтозна що можна чекати.

— Автобус коли має бути?

— Може, і вже є, — відказав Микола.

— Треба забрати звідси цього придурка.

— Попробуй забери його.

— Гаразд, тоді йди таки до Анатоль Палича і поясни йому ситуацію. Додик лише його й послухає. А я скажу дівчатам, аби збиралися.

Хвилин за п’ятнадцять Додик сидів уже замкнений у кімнаті Анатоль Палича, а дівчата висипали надвір. Кожна мала чималу торбинку, за обрисами якої можна було здогадатися, що туди перекочували заморські скарби барів. Що ж, слід і мені подумати про себе. До того ж я ще ані рісочки в роті не мав. І я подався на кухню.