— Сухий пайок на двадцять осіб! — гаркнув я.

— Хто сказав? — поцікавився шеф-кухар.

— Анатоль Палич сказали!

— Одну хвилинку.

Кухар приволік велике картонове пудло і заходився пакувати консерви, слоїки та всяку всячину.

— Казали Анатоль Палич, аби про поросятко не забули! — нагадав я. — Учора його не подавали.

— А-а… так-так… — заметушився знічений кухар. — Учора… хе-хе… так вийшло… ви вже не ображайтесь… Заскоро розійшлися… Ціле поросятко класти?

— Ясно, що ціле! Скільки там того поросяти!

— Ну да, ну да… молочне воно ще… Тут ось… вушко… вибачайте е-е-е…

— Мишка відгризла?

— Ні-ні! Що ви?! Боже борони! Яка мишка?! У нас тут мишок ні-ні… Це я, знаєте, попробував, чи готове… і теє е-е-е слабість така… вушко…

— Ну, якщо слабість… Тоді для симетрії і я вушко наверну.

З тими словами я відірвав друге вушко і захрумтів на очах оторопілого кухаря. Він почервонів і почав перев’язувати пудло шпуром. Молодші кухарі винесли його за мною, а дорогою я перехопив ще й бармена:

— Казали Анатоль Палич, до сухого пайку ще там щось гаряченького!

— А що саме?

— По пляшечці з кожного напою.

— Ого!

— Анатоль Паличу огокнеш!

— А я нічого не сказав.

— Ну, то пакуй і неси в автобус.

Автобус якраз в’їжджав на подвір’я. Відповідальні товариші саме ніжно прощалися із дівчатами. Більшість із партійців мали винуватий вигляд, який свідчив про ніч сповнену художнього хропіння.

Клятий шеф-кухар вийшов услід за мною.

— Анатоль Палич! Можна вас? — спитав він.

— В чом дєло? — не обертаючись озвався Анатоль Палич, якому перебили освідчення в любові.

— Тут ось пайочок… е-е… сухий…

— Ну то й що?

— Пайочок, кажу, сухий понесли.

От чортів кухар! Перестраховується!

— Ну й правильно понесли! Ти давай, дарагой, на стіл накривай! Зараз машини за нами приїдуть!

Тілько-но кухар відійшов, як вигулькнув бармен, двигаючи на плечі ще одне пудло. На цей раз із пляшками. Та-ак, зараз і він перевірятиме, чи я не збрехав. Так і є, спинився і витріщився на Анатоль Палича, чекаючи, поки той підведе голову від лебединої шийки.

— Ну, чого застряг?! — галайкнув я на весь голос.

Бармен люто блиснув очима, але не рушив з місця. За півхвилини Анатоль Палич нарешті помітив його присутність.

— Ти ще тут, дарагой?! Я кому сказав на стіл накривати?!

— А… а це куди?

— Як куди? — перепитав Анатоль Палич.

І, помітивши в ньому ледь вловимий намір задуматися, я встряв і собі:

— Сухий пайочок!

Бармен затряс головою і вже розкрив рота щось пояснити, але Рома, хутко зорієнтувавшись, кинулась цілувати Анатоль Паличу вушко:

— Це ням-ням для твоєї кішечки, мрняу-у!

— Поняв?! — гримнув Анатоль Палич через плече. — Давай, уривай звідси!

Бармена здуло, а начальство з палкими поцілунками та обіймами повело дівчат до автобуса. Дзвінка вже сиділа всередині і стежила з вікна за дверима будівлі, чи не вискоче раптом Додик. Вона не відвела очей доти, доки автобус не виїхав на шосе. Тільки тоді перевела дух і пригорнулась до мене. Я обняв її і відчув, як мене починає злегка морозити, очевидно я застудився.

— Ну, тепер ти мені нарешті розповіси, як минула незабутня ніч? — спитав я.

— Знущаєшся? Коли я прочитала у лазничці записку, то перша думка була негайно вистрибнути з вікна. Найбільше я переживала, що мені так і не вдалося споїти Додика.

— Невже тобі довелося його шмагати?

— О Боже! Я думала, що збожеволію! Він дав мені ремінь і наказав його бити по… по…

— По дупі?

— Припини лаха дерти. Так, по дупі. І при цьому ще вимагав: сильніше! сильніше! Потім якось так дико розсміявся і сказав: «Пішли в парк. Я хочу тебе на природі». Він прихопив пляшку шампанського і поволік мене в парк. А там витяг свого нещасного слимака і сказав: «Давай, смокчи!» Я стала вдавати з себе п’яну і відповіла сміхом. А той ідіот повалив мене на траву і спробував запхати мені до рота, я як могла викручувалася, а потім намацала рукою пляшку і заїхала йому в потилицю. Після цього я втекла. Це все.

Тут її вуста опинилися поруч із моїми, і я припав до них, п’яніючи від почуттів, що затопили мене. Разом з тим я відчував, що мене дедалі сильніше морозить.

— Та ти весь гориш, — зойкнула Дзвінка, торкнувшись мого чола. — Я тебе нікуди не відпущу. Залишишся у нас.

Я заплющив очі і розплющив їх, коли хтось гукнув:

— Приїхали!

Дівчата винесли пудла з автобуса. Ми стояли біля будинку пані Аліни.

— Пам’ятай про двадцяте! — кинув на прощання Микола, і я з горем подумав: невже ще всьому цьому не кінець?

Далі я туманно пригадую, як мене поклали нагорі в кімнаті в ліжко, як напоїли чаєм і дали якісь пігулки. Я то поринав у сон, то прокидався і лежав із розплющеними очима. Пізно ввечері, прокинувшись, я почув біля себе чиєсь тепле дихання. Біля мене лежала Дзвінка. Я поклав їй голову на плече і міцно заснув.

Завтра я повинен привести для курдупля вісьмох циган.

За ці кілька днів я трохи очухався після пригод і вже встиг поринути у свій звичний спосіб життя, який минав біля письмового столу. Дівчата поділилися зі мною «сухим пайком», і я з задоволенням смакував делікатесами. Та ось я мушу знову кудись поспішати, щось влаштовувати… Вже сьогодні маю розшукати моїх знайомих циган, щоб домовитися з ними про таємничу акцію. Та це ще не все — цигани мали помогти Миколі спродати джинси.

Увечері я подався в ресторан «Червона Рута» на Замарстинівській, де зазвичай полюбляли гуляти цигани. Чи впізнаю тих хлопців? Адже бачив їх лише раз та й то під газом. Пам’ятаю, правда, окремі прізвиська.

Ресторан був напівпорожній. Ліниво поскрипувала оркестра. Циганами й не пахло. Коли я запитав про них у офіціянта, він зміряв мене сухим поглядом і промимрив щось незрозуміле. Але враз змінив свій настрій, коли я захрумтів п’ятіркою.

— А вони сьогодні на Збоїщах весілля мають, — сказав він.

За півгодини я вже чимчикував маленькою вуличкою і прислухався до галасу. Вирахувати будинок, у якому гуляли циганське весілля, виявилося зовсім просто. На подвір’ї тинялися якісь підпилі суб’єкти, гриміла музика і лунав галас.

— Гей! — покликав я. — Де там Ося?!

— А ти хто такий?

— Ося тобі пояснить!

В освітлених дверях з’явилася фігура:

— Що там таке?

— Осю питає!

— Осю? — фігура заторохкотіла щось швидко по-циганськи, а тоді проказала так, наче не знати яку ласку чинила для мене. — Ну, нехай зайде!

Я ступив на подвір’я. Фігура виявилася дядьком років під сорок.

— Якого тобі Осю?

— А хіба у вас кожен другий Ося?

Тут я помітив, що цигани обступили мене вже з усіх боків.

— Ну, то якого Осю треба? — спитав дядько, шкрябаючи міцною п’ятірнею випнуті груди.

— Це мій друг. Я поміг йому битися у «Ватрі».

— Коли то було?

Я сказав.

— А-а, — озвався хтось з-за спини. — Та це ти? Ану повернись!

Я слухняно повернувся.

— Еге, точно він! Помниш, як ми гульнули?.. Кличте Осю!

— А ти точно його впізнав? — не здавався дядько.

— Кажу ж, точно! Що ти! Щоб я не пізнав?

Нарешті з хати вийшов Ося і, розкинувши руки, посунув на мене з обіймами. Ледве мені вдалося пояснити, що прийшов я у справі, а не банячити з ними. Я відвів Осю набік, і ми домовились про завтрашню зустріч.

— Мабуть, бійка буде, — сказав він замріяно, начеб ішлося не про бійку, а про бенкет. — Ну, та це нам не вперше. А от з тими джинсами треба обмізкувати. Я з ментами ще таких справ не мав.

— Чому не мав? Ви ж їм податок платите за те, що торгуєте в центрі?

— Пхе! Копійки! А тут море грошей. Любому дур у голову вдарить… Словом, відповідь дістанеш завтра. Я з хлопцями буду. Тільки так: щоб нас і привезли, і назад відвезли. А зараз ідемо за стіл. Не хочу нічого слухати. Ти в мене дорогий гість.

І він мене силоміць поволік у хату і посадив навпроти себе біля двох молоденьких циганок.