Програма була традиційна. Зі всього видно, сержантові справляло особливе задоволення поговорити на цю тему. І, щоб підтримати рівень глибокодумної бесіди, я спитав:
— А може, не треба бити?
— Нада, Фєдя, нада! — твердо мовив сержант найвідомішу в Радянському Союзі сентенцію.
По цих словах його правиця злетіла вгору і по тому, що вона не була затиснута в кулак, я зрозумів, що удар припаде мені по шиї. Ребром долоні. В мить, коли вона розсікала повітря, я вибив з-під себе стілець. Удар мене досягнув, коли я вже летів на підлогу. Сила його при цьому сильно змаліла, але й так я відчув різкий біль у потилиці. Проте не знепритомнів. Ефект було зіпсовано. Добивати мене тим самим робом виглядало б смішно, і сержант, пінячись від люті, почав копати моє скоцюрблене тіло. Тільки й тут йому не особливо щастило. Черевик потрапляв щоразу то на руку, то на зігнуту в коліні ногу. Я крутився, як дзиґа, заливаючись слізьми і глухим скавучанням. Сержант витанцьовував довкола мене свій дикий танок, намагаючись піймати мій бік або спину. Удвох такі справи робити куди зручніше. Але лейтенант гортав свого папку, смалячи цигарку і не зводячи голови.
Я сичав од страшного болю, що виламував кістки моїх ніг. Не дібравшись до печінок, сержант зганяв злість на ногах і тепер цілився в кістку під коліном. Мені здавалося, що я ось-ось зомлію. Та ось раптом краєм ока я помітив, що лейтенант підняв голову. У ту ж мить сержант зупинився і, важко дихаючи, покинув кімнату.
Я звивався і розвивався, мов ящірка. У роті було солоно. Чи то від сліз, чи від крові, що текла з розкушеної губи.
Лейтенант підняв мене з підлоги і підвів до мидниці в кутку.
— Помийся.
Холодна вода мене трохи отямила. Просто з мидниці я сьорбнув її повен рот і виплюнув у смітник. Потім сьорбнув ще, не відчуваючи огиди, а лише великий біль, що завладарював моїм тілом. Кості боліли так, що кожен рух справляв новий приступ болю, і в мене не було жодного іншого бажання, як тільки впасти де-небудь в темнім закутку, щоб ніхто мене не чіпав, і заснути.
— Сідай, — сказав лейтенант і навіть підняв перекинутого стільчика.
Я сів. Він узяв кілька аркушів паперу зі столу і простяг мені:
— Витри лице.
Я слухняно витер обличчя папером. Цікаво, якби він мені тепер звелів стати на чотири й загавкати, чи я б не загавкав?
— Може, вам ще й підлогу помити? — спитав я. — А то он яка вона запилюжена — штани в мене такі, що страшно дивитися.
Зараз я був схожий на пропитого ханурика, з тих, що сновигають під гастрономом. Можливо, тому лейтенант залишив цю репліку без уваги.
Він закрив папку, діловито пацнув по ній долонею і сказав:
— Гаразд. Даю тобі двадцять чотири години. Зараз у нас половина дванадцятої, так? Завтра в цей час щоб був мені тут як штик! Запізнишся на хвилину, нарікай на себе. Це у твоїх інтересах. Як знайдеш джинси і тих підарастів, що Миколу побили, розійдемося по-товариськи. А як ні, то загримиш під фанфари. Все ясно?
Я кивнув.
— Ну, то все. Бувай здоров.
Я встав, але біля дверей вчасно схаменувся.
— Невже ви хочете, щоб я в такому вигляді вертався додому?
Міліціонер хазяйським оком оглянув мене і скрушно похитав головою:
— Да-а, вигляд у тебе не парадний.
— Ще й сорочка оно розірвана.
— Да-а… — співчутливо кивнув головою, а потім загукав: — Едик!
Із сусідньої кімнати вийшов мій улюблений сержант, який після тяжкої праці над моєю зовнішністю вирішив поснідати і тепер наминав пиріжок із м’ясом за чотири копійки. У мене на його з’яву знову заколотилося серце. Боже, як я не люблю, коли мене б’ють!
— Підвези його, Едику. А то ще загребуть по дорозі за те, що псує загальний вигляд міста.
— Ясне діло, підвеземо! — не знати чого втішився Едик, витираючи масні губи і пальці хустинкою.
— Та ні, я вже якось сам, — затупцяв я на місці і поклав руку на клямку.
— А ти не встидайся, — заспокоїв мене сержант. — Ми свої люди.
Він посадив мене в міліцейську машину, сам сів за кермо, й ми поїхали. По дорозі я відчув, як у мені закипає лють, і тоді бовкнув:
— А от ви мене в націоналізмі запідозрили, а самі, в жовто-блакитній машині катаєтесь.
Сержант кілька секунд помовчав, наче обдумуючи, мої слова, а тоді, дивлячись на мене в люстерко, просичав:
— Ти знаєш що? Більше так не жартуй, добре?
— Умгу.
— Я тебе дуже прошу.
— Добре. Я просто подумав, що тобі буде дуже смішно.
— А мені, бач, не смішно.
— Ну, пробач…
— Тільки на перший раз.
— Едик, ти мене, будь ласка, до самої хати не підвозь, добре? А то сусіди, знаєш… Вони в нас на жовто-блакитний колір мають бурхливу реакцію.
— Знову починаєш? — грізно блиснув зубами сержант.
Чому він так тяжко реагував на ці невинні жарти? Може, тому, що дебіл?
— Усе, Едику, я більше не буду. Але зупинися на сусідній вулиці. Я уже якось тих кілька метрів дошкандибаю.
Едик пригальмував.
— Ага, забув спитати, — затримався я у дверях. — Де лежить Микола?
— Що? Хочеш провідати?
— Хочу.
— На Ужгородській. Травматологія, четверта палата.
— Ну, тоді чао! — привітно помахав я рукою.
Едик подивився на мене з неприхованою цікавістю. Підозрюю, що в його голові майнула дотепна думка: а чи не доложити цьому чмурику ще одного шнобля під око? Проте він тільки скрушно похитав головою, остаточно зневірившись у своїх педагогічних здібностях, і не відповів нічого. Доки я не завернув за ріг, він сидів у машині, проводжаючи мене дбайливим поглядом міліціонера, таким для нас знайомим з рожевих плакатів.
Удома я поскидав із себе вбрання і голий став перед дзеркалом. Тіло скидалося на географічну карту Полінезії — безліч синіх та червоних острівців покривали його вздовж і впоперек. На колінах позапікалася кров.
Я набрав у ванну води, слідкуючи, щоб була ледь тепла, бо гарячої я б не витримав, і занурився по саму шию. Мене все пекло, я почувався так, наче б щойно зійшов з конвеєра, на якому власне складають таких типів, як я. З одним уточненням — мій екземпляр виявився явно спартаченим, бо жодна частина тіла не трималася купи і не гармоніювала з рештою.
Після купелі я відшукав перекис водню і промив рани, не перестаючи сичати й скавуліти, вдягнувся у все чисте і знову зазирнув у дзеркало. До мене повернувся мій рідний пристойний вигляд. Тільки на нижній губі виднілася засохла кров. Але тут уже міліція ні при чому. Це я сам себе вкусив, коли катулявся на підлозі.
У комірці, куди міліція не зазирала і де стояв цілий ящик заморських пляшок, я виловив плящину геннесі, сів на канапу і задумався. Думати з пляшкою у руці куди легше. Галичанин не верблюд — напитися мусить. Я набрав коньяку в уста і відчув, як весь писок миттєво спалахнув вогнем. Таке враження, що я напився рідкого газу для заправки запальничок. Але вже наступний ковток подіяв, як перші краплі дощу на кактус в мексиканській пустелі, ще один ковточок — і я ввійшов у період цвітіння. У голові проясніло і закільчилося ідеями.
Що мене зараз чекало? Пошуки Осі, це ясно. Треба почати з нього. Раптом з жахом уявилося, що Осю вбили. Але ще один ковток розвіяв цю підозру. Просто аж так погано підряд не буває. Я вже звик, що одночасно може трапитися зі мною два западла. Але три — це вже занадто. Хтось пограбував Миколу. Хтось, хто знав про цю оборудку. Хто? Невже справді цигани поласилися? Сума таки серйозна.
Я подивився на годинник — наближалася перша. Треба квапитися.
Я поклав у кишеню триста карбованців і вийшов з хати.
Коли вже їхав у таксі, то спало мені на гадку, що Ося ті джинси не міг загребти. Бо якби це зробив, то мусив би якось домовитися зі мною, не міг мене отак лишити. Я для нього небезпечний свідок. Я знаю, як його знайти. Невже він аж такий відчайдух? Крім мене його може впізнати ще й Франьо. Хоча, з другого боку, Ося не такий дурний, аби особисто йти на діло. І тоді, напевно, виявиться, що він має стовідсотковий певняк.